Викуп - Сторінка 3

- Вовчок Марко -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


– Чого вам треба? – питає.

– До вашої милості, – кажу, так і так – да низенько кланяюсь.

Вона й стала тоді ніби пильніш на нас дивитись да й каже, що тепер усе дорогше стало, що в того-то да ще в другого пана парубки одкуплялись, то по півтисячі за себе положили

– А в якого ж се пана, добродійко? – питаю та знов низенько кланяюсь.

– Тобі нащо, в якого пана? – а самій мов у вусі закрутило. – Нащо тобі?

– Да що, – кажу, – у того пана – нехай йому Бог дає здоров’я – такі люди багаті!

– А ти думаєш за скільки одкупитись?

– Та ми б то думали, вельможна пані, як по наших грошах… Да що! мабуть, Бог не судив.

– За скільки ж ти думав?

– Да що вже даремно вашу милість турбувати! Бувайте здорові, добродійко!

А сам до дверей.

Яків мене хіп за рукав:

– Дядьку!

Я йому моргнув – не мішайсь!

– Слухай-бо ти, – кричить пані, – постій!

Завернула, знов питає:

– За скільки хочеш одкупитись?

А я таки не кажу.

– Що, мовляв, вашу милость клопотати нам!

Далі бачу, що вона вже червоніє, як жар найчервоніший, кажу:

– Я, милостива пані, думав за двісті карбованців.

Вона мені:

– Да ти, мабуть, зроду дурний! да ти се, да ти те!

А я все кланяюсь мовчки, ніби вона до ладу говорить.

Виговорилась, устала:

– Коли хочеш одкупитись – одкупляйся скоріше за триста; бо впослі й за тисячу не одкупишся.

Яків мій зрадів та, як дурень з печі, в ноги їй геп! Дякує, бач, що ЙОГО Ж САЛОМ ТА ПО ЙОГО ШКУРІ!

– Ну, а гроші ж принесли?

Сама як у очі не вскочить.

– Hi, – кажу, – милостива пані, маємо при собі трохи, да не всі.

– Мені зараз гроші треба! – крикнула, – зараз таки! Я, – каже, – поїду в город сьогодні, і ви щоб там були, та все й скінчу. Ідіть заберіть гроші.

Сама як схопить дзвінок! по всіх покоях – дзінь-дзінь! Повбігали дівчата й хлопці.

– Коляску! – каже, – та не баріться!

А сама ТОВЧЕТЬСЯ, ЯК МАРКО ПО ПЕКЛУ, – то папірчик із-за дзеркала витягне, то одмикає, то зачиняє; за нею й дві дівчинки мечуться, як тії жереб’ятка, що жахаються.

V

Поки в панському дворі лагодились та вбирались, ми хутенько перебігли до Хмелинців, наробили там крику, сміху, радості та веселості і знов вернулись до панського двору. Пані казала нам дать возочка; сама сіла в високу коляску, да й поїхали з Богом.

Городок наш – так собі городок, нічого. Мій батько казав, що колись по йому проходжали полковники та сотники, – так куди не глянь, славне військо, як той мак червоний; а тепер засіли жиди, як сарана. І пани живуть. У базар – то й чоловіка попадеш, бо в базар людей найбільше.

Заїхала наша пані до старого Мошки-жида. Покої високі й хороші, тільки так перцем і несе!

Зараз послали по якогось писаря Захаревича, а нам казали коло дверей підождати, поки він прийде. Прийшов він хутко. Поганенький на личку, рябий, як решето; штани сині широкі, якась куца свиточка і на шиї зелена хустка; під правицею шапка. Увійшов, зігнувсь, ізнітивсь, наче й не ступає, а чоботи здорові й добре змазані.

Пані його до себе зараз покликача. Вона в нас, як говорить з яким чоловіком, сидить собі просто, як добрий качан у городі, і все роздивляється, які в тебе брови, які уси, яка одежа на тобі. Хіба б який генерал, щоб вона голівку схитнула набік або глянула в вічі любенько.

Пождали ми ще трохи, поки пані радилась із тим Захаревичем. Вийшов він од неї, моргнув на нас та й каже: «За мною йдіть!» І пані з дверей каже: «Йдіть за ним!»

Ми й пішли.

А веселий чоловік був той писар Захаревич! Ледве ми вийшли, він почав сміятись і говорити, мало не танцює. Далі огрів мене зо всії руки по плечах та й каже:

– А що, схотілось на волю? І добре!

– Так-то добре, – кажу, – що краще нам і не треба до якого часу!

– То тільки біда, – каже, – що діло-то ваше дуже трудненьке. Не знаю, як то воно й буде.

– А що ж там таке? – питаю, а Яків так і побілів.

– А те, що треба вам тепер ОСОБІЇ ПРИМІТИ писати; се трудно! Я б то й написав їх, та що скаже пан Биркач? Треба йому читати їх.

– А як добре напишете, поздоров Боже вас, пане, то, певно, нічого не скаже; хіба подякує.

– Хіба йому подарочок дасте, а? А я однесу. Се можна. Га?

Яків зараз і вирвався:

– Якого ж подарочка треба? навчіть, пане!

– Можна й грішми, хоч і сто рублів, то візьме: він добрий чоловік! – каже писар, а сам регоче.

– Ні, пане, ви нам кажіть, як треба, – се вже я йому. – За що гроші давать? Або ми панію свою спитаємо.

– Се не конче треба. ВОЛЬНОМУ ВОЛЯ, А СПАСЕННОМУ РАЙ. Можна й без грошей.

Се вже без сміху каже.

Сів конець стола, а стіл у його кривий; да і вся хатка на боці; по кутках дірки сміттям завалені. Написав щось да й каже:

– Я не зможу тут нічого; так і панії скажіть. Нічого писати!

– Як нічого? А другим щось пишете, пане!

– Пишуть особії приміти, мугирю! – каже той Захаревич, налаявши нас. – А в його які приміти? зовсім так, як і всі.

– Так се, слава Богу, що й ми на людей походим! – я таки озиваюсь.

Так ні да ні! нема особих приміт, нічого писати!

Мордувались-мордувались, таки мусили дати два рублі з копою! Тоді приміти знайшов і хутенько їх начеркав у папері. І веселий знов став, який і був перше.

Провів нас та й каже:

– Не бійтесь, усе буде так, як слід йому бути: на те голова й приятельство. Нам аби маленький подарочок; як то говорять: З МИРУ ПО НИТЦІ – ГОЛОМУ СОРОЧКА.

– Щоб не довелось мирові оголіти! – кажу я, – бо, поздоров Боже вас, багацько дуже ниточок тих тягнете, да з усіх боків.

VI

Все, як пообіщав Захаревич, скінчилось добре. Поклонились ми панії та й, не гаючи часу, до Хмелинців. В Хмелинцях рушники були готові, тільки нас і ждали. Зробили змовини, а там і весілля справили.

Добре погуляли й старі, й молоді. По всьому селі пішла чутка, що в нас весілля; музики грають, у бубон б’ють, – весело було, бучно!

Правду говорять: З ГАРНОЇ ДІВКИ ГАРНА Й МОЛОДИЦЯ; ГАРНО ЗАВЕРТИТЬСЯ, ГАРНО Й ПОДИВИТЬСЯ. Що то за молодиця вийшла з нашої Марти! Дівчиною як була, бігає, сміється, щебече; а тепер якось ніби розумніша стала: двір перейде тихо, велично, у вічі гляне з повагою. Очіпок червоний, намітка біла, довга, – і гетьману кращої жінки не треба, єй-богу!

Живуть вони й досі з батьком укупі й щиро любляться. Хлопчик найшовся в них, такий чорнявий, у батька вдався і здоровий, дякувати Господові, росте.