Євпраксія - Сторінка 4

Ясень був вельми веселий чоловік, але в літописах годі шукати згадок про веселих людей, бо ж відомо, що тільки рівні сміються між собою, а літописи складалися для послідовно-впертого простеження й утвердження людської нерівності, що неминуче супроводжується урочистістю й надмірною поважністю.

Простий колискар був далекий від спроб з’ясувати свій веселий норов, він просто успадкував від предків звичай веселих проводів зими, старого року, смерті й нестатків, радієвих зустрічей весни, ситих днів, коли колють свиней і ріжуть говяда або внольовують великого звіра. Не слід вдаватися до припущень, ніби Ясень мав конче усвідомлювати, що за сміхом ніколи не приховується насильство, що сміх не викликає крові й полум’я, що лицемірство й обман ніколи не сміються, а завжди надягають машкару поважності, що сміх знаменує не страх, а ствердження тої сили, яка походить від плодючості земної, народжень і вічних оновлень, від їдва й питва досхочу, що, в свою чергу, спричиняється до безсмертного тривання поколінь з діда-прадіда.

Де там! Ясень був задалекий від таких глибокодумностей. Він собі наспівував, посміювався в світлу, мов ясенева стружка, бороду та стругав колиски. Він зпав, що колиску треба робити з дерева білого, легкого, як сон, і веселого, аби легко й щасливо вигойдувалися в таких колисках воїни, хлібороби, люди тямущі, ловці, прості люди й князі, дурні й генії, просторіки й недоріки. Щоправда, відомо було Ясеню й те, що з часом навіть щонайсвітліше дерево тьмяніє, бачив він колиски старі й темні, як віки, але з тим більшим запалом стругав нові, світлі й веселі, приказуючи щоразу: «Аби нам колиски, а дітей наробимо!»

Про Ясеня можна б і не згадувати, бо роботі його судилася безіменність, як і всьому, що йде людям у щоденний ужиток, а сам він, хоч і став (цілком випадково, не забудьмо) сватом князеві Всеволоду (згодом і не просто князеві, а великому київському князеві), ніколи до княжого двору допущений не був, його рідна донька відцуралася від батька і хтось вигадав згодом, ніби вона не з якогось там невідомого переяславського, а з славного половецького коліна, від хана Осеня. Безжальний час зробив своє, і згодом ніхто вже не міг розібратися: Ясень чи Осень. Всеволодове ж ім’я, таким чином, збережено було від зганьблення перед нащадками за такий дивний шлюб.

Власне, нічого дивного, коли згадати, що перша жона у Всеволода була ромейська царівна Марія Мономахівна, отож од неї чи й просто завдяки своїй допитливості природній князь відав, як влаштовувалися шлюби імператорів грецьких. Довірені люди імператорові роз’їздилися по всіх усюдах, збирали з усієї безмежної держави найвродливіших дівчат, дбаючи, ясна річ, щоб були вони знатного роду, але щоразу роблячи винятки для особливо вродливих, звозили тих дівчат до Цареграда, ставили їх перед світлі очі всемогутнього василевса, і вже він обирав ту, голову якої мала прикрасити золота діадема імператриці. Переяслівська земля — то не імперія ромеїв, розсилати безліч гінців тут, власне, й не було куди: за день один вершник може проскакати по всіх селах і городках і визирить все, що треба. Тому Всеволод шукав собі жону в спосіб майже таємничий, без зайвого розголосу й без зайвих свідків. Збирав дівчат з усієї переяславської землі перед ясні очі Всеволодові княжий улюблений дружинник, вродливий чоловік Жур. Він і знайшов Ясеневу доньку Ясю, якій судилося стати княгинею Анною, собі ж запримітив у далекій лісничівці коло Дніпра дівчину ще вродливішу за Ясеневу доньку, та до часу приховував її від князя, приберігаючи для самого себе. Одружитися зразу після князя не встиг, бо напали на Руську землю половці, великий князь Ізяслав покликав своїх братів Всеволода й Святослава йти проти степовиків, на Альті була битва, князівські дружини не втрималися, побігли, князі й собі побігли, опинилися аж у Києві, і ось тоді й сталося оте ганебне вигнання Ізяслава з Києва простим людом, який хотів боронити свою землю від зайд, а князь боявся довірити народові зброю. Утікав великий князь Ізяслав з синами й великим обозом, утікав Всеволод з молодою своєю княгинею. Ізяслав ударився на захід, шукав притулку аж у польського князя Болеслава, а Всеволод опинився в Курську, у вотчині свого брата Святослава, бо в Переяславі не почувався безпечним ні від половців, ні від киян, які посадовили на стіл полоцького князя Всеслава, випущеного ними з порубу, де тримав його Ізяслав ось уже тривалий час. Сина свого Володимира Мономаха послав Всеволод із дружиною в Ростов, а сам то знову брався до Києва зустрічати старшого свого брата Ізяслава, який повернувся після вигнання й криваво скарав киян, то бігав до брата Святослава, з яким змовився, щоб вигнати Ізяслава, може, й назавжди з Києва, раз той не зумів тривко сидіти на столі великого Ярослава, отця їхнього, не дав ладу землі, не прогнав з неї половців, мстився на киянах аж так, що навіть ігумен Печерський мав утікати до Святослава в Чернігів.

Тоді як Ізяслав дбав лише про те, щоб повернутися на київський стіл і привів із собою полки польського князя Болеслава, Святослав самотою, з малою дружиною розбив коло Сновська дванадцять тисяч половців і став славен у землі своїй. Всеволод, хоч за життя Ярослава вважався найрозумнішим із синів і був найулюбленішим чадом великого князя, тепер ніяк не міг знайти собі місця, уже навіть син його Мономах ставав славніший за власного вітця; життя Всеволодове порушилося по смерті першої дружини, він метався туди й сюди, бігав із волості у волость, ніде не міг нагріти місця, кидався то до Ізяслава, то до Святослава, але старший брат був, може, й добрий чоловік, та мав лихих синів, надто ж старшого Мстислава, який не любив нікого й нічого на світі, отож не любив і свого високовченого стрия. Святослав же, виказуючи, коли треба, хоробрість, ніколи не забував про себе й зумів намовити Всеволода проти Ізяслава; молодші брати пішли» на Київ, сіли спершу в Берестові, а коли Ізяслав виїхав із города, то Святослав перейшов до Киева, а Всеволоду віддав Чернігів.