Заборонені ігри - Сторінка 8

- Покальчук Юрій Володимирович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Невеличке приміщення судового засідання було вщерть заповнене людьми. Перед старим триповерховим будинком в центрі міста, де містився обласний суд, товпилося чимало людей, очікуючи результату незвичайного судового процесу, що сколихнув населення і міста і всієї області.

Засудять її чи не засудять. I наскільки. I що буде далі. Про це велися балачки зараз в юрбі, де було багато тих, хто знав підсудну, але доволі й таких, хто прийшов через розголос у пресі й телебаченні, аби на свої очі побачити незвичного типу злочинницю.

На площі було чимало й циган. Жінки у звичаєвих картатих спідницях і з хустками на плечах, чоловіки й молоді хлопці, переважно в джинсах і шкіряних куртках… Розмовляли неголосно, або просто мовчали. Кілька циганчат бігали одне за одним поміж старшими, граючись як завжди, і не дуже зважаючи на доволі похмурий і напружений настрій натовпу.

Врешті почали виходити. Засідання скінчилося.

В натовпі прошелестіло — їй дали три з половиною року ув’язнення.

Старша, сивувата циганка виходила поволі, важко вдивляючись вперед себе, вочевидь шукаючи поглядом своїх. Вона була огрядна, у темній куртці і, як і всі циганки, в широких спідницях і картатій хустці. Стара циганка підійшла до підлітка, одягнутого, як всі цигани, зовсім юного, з густим чорним кучерявим волоссям по плечі, який не дивився на неї, навіть не зиркнув, а лиш далі напружено вдивлявся у двері, з яких виходили ті, хто був на суді.

— Все, Васильку! Три з половиною роки вона дістала. Добив-таки суд той її колишній чоловік! Щоб йому на тому світі від цього зле було!

Василько лиш провів рукою по волоссю, звичним жестом відкидаючи його ніби назад, зблід лиш і мовчав.

— Все, синку! Ходімо додому!

Але хлопець мовчав, напружено вдивляючись у людей, що виходили.

I коли врешті побачив високого дебелого світловолосого чоловіка, що йшов, з кимось розмовляючи, із виразно задовленим виразом обличчя, раптом кинувся вперед, вихопивши складного ножа з криком:

— Я уб’ю тебе зараз, падло! Я уб’ю тебе і все!

I, розштовхавши натовп, вдарив ножем, цілячись у живіт, того високого чоловіка…

Той, почувши крик, вчасно відсахнувся, і ніж ковзнув по його руці, роздираючи сорочку.

Але Василько встиг ударити ще раз, вже не тямлячи себе і не вирізняючи цілі, в яку мітив, бо в цей час ззаду схопили його люди, відтягаючи від жертви, а той чоловік, закривавлений, поволі осідав на землю.

Вискочили із приміщення суду міліціонери і схопили Василька, який істерично кричав, що вб’є Миколу рано чи пізно, виривався і махав у всі боки ножем, поки ножа з його рук не вибили і не скрутили йому руки.

Він вже лежав на землі із заломленими ззаду руками, і все ще звивався і кричав:

— Я все одно уб’ю його колись! Я помщуся за неї! Я помщуся!

За кілька хвилин появилась міліцейська машина і хлопця заштовхали туди.

Циганка в плачі заломлювала руки, її оточили родичі-цигани. Публіка з жахом і трепетом дивилася на те, що сталося на п очах.

Але головна частина трагедії була вже позаду.

Врешті вивели із приміщення суду Любу Попа-дюк, яка ледь не втрачала свідомості, так що міліціонери вели її під руки, і посадили в тюремну машину. I це був кінець вистави.

За годину площа перед судом спустіла. I все затихло.

У понічному саду палало багаття, довкола якого сиділи цигани. Всі мовчали досить довго, тільки хтось підкидав хмиз у вогонь час від часу. Усі чоловіки, різного віку і вигляду, вони очікували на щось, і в повітрі панувала сторожка і химерна тиша, здавалося, зараз щось станеться, і напруження загальне було таке велике, що майже чутно було биття їхніх сердець серед чорної ночі. Тільки місяць повний і червоний світив невмолимо і суворо, і зірка біля нього, велика й осяйна, закликала до думок.

Врешті Ром Баро встав і сказав:

— Час!

Всі цигани встали колом довкруж багаття і взялися за руки.

— Сьогодні, у п’ятницю, на повному місяці і при яскравому світлі Вовчої зірки, ми, цигани з роду Вовків, звертаємо наші погляди до місячного світла і до проміння Вовчої зірки. Ми жили багато років у страхові й покорі, з покоління в покоління передавалося наслане на нас прокляття. I всі, хто вмирав насильницькою чи випадковою смертю у своїх двадцять років, затиснуті прокляттям Вовка, не знайшли спокою і вічного миру на тому світі, їхні душі жили між нас усі ці роки і вимагали від нас сягнути прощення, вимагали наших життів і почуттів, аби звільнитись назавжди і знайти спокій на Заході Сонця!

Сьогодні іменем Вовчої зірки, яка була, є і буде завжди якнайближче саме над нашим племенем, я закликаю вас усіх разом піднести наші душі до Неба і у братерському циганському ланцюгові відтворити силу, яку ми недавно знайшли. Один із нас, його немає тут, спромігся несамохіть подолати прокляття роду, сягнувши вершин такого кохання, заради якого старша за нього жінка пожертвувала своєю родиною, становищем у світі, майже своїм життям і в біді, у в’язниці не відреклася від нього, народивши йому двох дітей, які вже сьогодні живуть з нами.