Забуті письмена - Сторінка 2

Можливо, це станеться тоді, коли вчені зуміють прочитати й розшифрувати все, що закодоване на плитах, звезених сюди з різних куточків Анд і всього континенту.

Тим часом остання блискавиця обпалила вершину гори, що обрисами своїми скидалася на знесиленого, заваленого на бік орла, і Мікейрос напружився, чекаючи, що слідом за нею вдарить над перевалом грім. Одначе в горах було тихо. Раптом щось примусило його озирнутись, і він побачив постать людини, яка, обминаючи оселю, бралася просто до нього.

Постать видалася йому незнайомою, не міг він розгледіти і обличчя цього невисокого на зріст, але широкоплечого, могутньої статури чоловіка, що, нахиливши голову, вперто, як віл на круту гору, піднімався на найвищу точку плато, де стояв Мікейрос. І з кожним його кроком у душі доктора Мікейроса наростала якась незбагненна тривога. Ні, не те, щоб його непокоїла сама поява тут людини. Хоч і обрав він життя самітника, проте жив не так уже й відлюдькувато. Крім сеньйори Олівейри, що була йому й дружиною, і домогосподаркою, й особистим секретарем і жила тут майже все літо, сюди ще час від часу наїжджали його колеги з різних університетів Перу, Колумбії та Болівії, знайомі альпіністи, що зупинялись у "гірському гнізді" перед тим, як вирушити в черговий похід у гори. А повертаючись, дехто додавав до його колекції одну або й дві кам'яні плити, знайдені десь по далеких гірських селищах чи невідомих ущелинах. Іноді ж вони не мали змоги принести плити й залишали аркуші паперу, на яких були малюнки та піктограми, бачені ними на скелях. Він завжди радів появі тут кожної нової людини. І хоча сам не був говірким, одначе робив усе можливе, щоб гості не почувались у нього незручно, відпочили й хоч трохи ознайомились із "забутими письменами", залишеними бозна-ким і коли на кам'яних "пергаментах" сивої давнини. Але цей чоловік... Хто він? Чому так похмуро, немовби приречено, чвалає він сюди цієї надвечірньої пори? Які думки пригнічують його, які поривання ведуть до "гірського гнізда" і взагалі в гори? І чому, стежачи за його ходою, Мікейрос відчував якусь невиразну тривогу?

Ось він уже зовсім близько. Видно його обличчя — загрубіле, з дещо незвичайними обрисами: не індіанець, не європеєць, але й не метис. Здається, риси східні. Можливо, японець? Або шерп із Непалу? Обличчя вилицювате, обтягнуте жовтуватою шкірою. І погляд чорних очей (він зупинився за два кроки від доктора Мікейроса і якусь хвильку мовчки виважував його поглядом) стомлений і водночас заворожуючий, гіпнотизуючий...

— Ви господар цієї оселі? — неголосно запитав прибулець, дивлячись йому просто в очі. Він говорив по-англійськи, але з помітним і трохи незвичайним акцентом.

— Так. Усі звуть мене просто доктором Мікейросом, так можете звертатися до мене й ви. Одначе хто ви й що привело вас сюди? — Доктор вийняв з рота давно пригаслу люльку і насторожено чекав відповіді.

— Моє прізвище — Кодар. Воно нічого не скаже вам, — відрекомендувався незнайомець. У голосі його не вчувалося ні втоми, ні хвилювання. Здається, він анітрішки не турбувався про те, як прийме його господар цього притулку. — Воно нікому нічого не скаже в цьому містечку. Та, мабуть, і в цій країні.

Мікейрос видобув з кишені пласку металеву тютюнницю і, не зводячи очей з Кодара, заходився повільно набивати свою люльку. Потім так само повільно спитав:

— Можу я дізнатися, що привело вас сюди, сеньйоре Кодар?

— У гори люди випадково не потрапляють. Мене захопила зненацька ця несподівана злива. Я змок до нитки й хотів би зігрітись, якщо ваша ласка. Ясна річ, до ночі я міг би дістатися й до містечка.

Доктор Мікейрос ще раз окинув його поглядом і тільки тепер звернув увагу на те, що в незнайомця немає ніякого альпіністського спорядження і взагалі ніяких речей, навіть фотоапарата. Щоправда, на боці в нього висіла причеплена до широкого ременя якась шкіряна торбинка, але й вона, здається, була порожня. Хто ж зрештою він: вчений, альпініст, просто людина, якій заманулося помандрувати, чи, може, чоловік, що наважився порушити закони вже не однієї країни, та й тепер, остаточно пустившись берега, шукає притулку по таких ось віддалених оселях та селищах індіанців, куди рідко навідується поліція?

— Було б нечемно, якби я відпустив вас отак, мокрого, брести до містечка, — мовив Мікейрос, запалюючи люльку. — Ходімо до мого житла. Попросимо господиню, щоб нагодувала нас і дала по склянці доброго вина.

— А мені казали, що ви живете тут сам-один, — озирнувся Кодар на "гірське гніздо".

— Ні, там завжди господарює сеньйора Олівейра. Але ваші слова свідчать про те, що ви знали, до кого йшли.

— Так, звичайно, — незворушно відповів Кодар. — Одначе не знав вас в обличчя. У будиночку є ще хтось?

Мікейрос уже рушив до оселі, але, почувши це запитання, на мить зупинився.

— Вам конче потрібно знати це? Вас це турбує? — досить сухо запитав він. Усі, хто навідувався сюди досі, вважали за потрібне негайно і якомога докладніше розповісти про себе, щоб він знав, з ким має справу. А сеньйор Кодар, чи як його там, не поспішає з цим, та й взагалі поведінка цієї людини не те що не подобалася йому, а просто інтригувала. Проте розгадувати такі загадки він не любив. Вистачало з нього загадок, зв'язаних з "кам'яними плитами".

— Так, мене це дуже турбує, — все з тією ж незворушністю підтвердив Кодар. — І згодом я поясню. Отож є у вас ще хтось?

— Є. В одній з кімнат відпочиває мій гість. Доктор Крішна з Тібету. Він приїхав лише кілька годин тому й страшенно стомився з дороги.

— Доктор Крішна? Так-так, цікаво... Ви знали його раніше? Давно знайомі з ним?

— Ви що, з поліції? — вже не приховував свого невдоволення доктор Мікейрос. Повернувся і повільно пішов до будинку. Проте Кодар рушив за ним.

— Я не з поліції. І вже попередив, що все поясню згодом. Ви справді давно знаєте доктора Крішну, що приїхав до вас із Тібету? Можливо, знайомі з його працями?

— Я не сягаю того рівня обізнаності з сучасною наукою, щоб знати праці всіх учених світу, сеньйоре Кодар. Але по-моєму, Крішна серйозний учений. Він вивчає древні тібетські манускрипти. І, зокрема, цікавиться всім, що стосується древньої медицини. Кілька індійських та малайзійських фірм уклали з ним угоду, за якою він постачатиме їх фармацевтичною інформацією, почерпнутою з рукописів.

— Дякую, я все зрозумів. До сьогодні ви ніколи не бачилися з доктором Крішною і ніхто не рекомендував його вам. Крім того, ви не вимагали від нього паспорта і навіть не знаєте, громадянином якої країни є ваш гість.

— Хіба це так важливо?

Вони були вже біля ґанку, і перед тим, як ступити на першу сходинку, доктор Мікейрос озирнувся. Кодар зупинився кроків за два від нього і, здавалося, вирішував: іти йому далі чи ні.

— Слухайте мене уважно, докторе Мікейрос, — стиха проказав він. — Ви певні, що зараз, у цю мить, доктор Крішна відпочиває?

— Цілком. А що, зрештою, сталося? Ви знайомі з ним і не хотіли б зустрічатися під одним дахом? Тоді будьте певні, ми з сеньйорою Олівейрою помиримо вас. Чи, може, він не той, за кого себе видає?

— Куди виходить вікно його кімнати? — запитав Кодар, ігноруючи всі його запитання.

— У протилежний бік. Ця кімната на другому поверсі. І звідти добре видно всі плити, — а доктор Крішна хотів бачити їх з вікна, — і кілька вуличок містечка теж видно. Найкрасивіша його частина. Чудовий краєвид, скажу вам.

Доктор Мікейрос і сам був досить міцної будови, але, стоячи поруч з Кодором, він майже фізично відчував і силу його тіла, і навіть вольовитість цього чоловіка.

— Мене мало цікавлять краєвиди. Особливо зараз. Зробіть так, щоб якийсь час доктор Крішна не знав про мене. Дайте мені якусь кімнатку на першому поверсі. І накажіть пані Олівейрі мовчати. Доктору Крішні я відрекомендуюся сам. Коли настане час, — додав він після паузи. І спитав: — Ви можете зробити таку послугу?

— Звичайно, — поспіхом відповів Мікейрос. — Будете у кімнатці поряд з вітальнею. Там є ліжко і електрокамін.

— О, у вас тут є навіть електрика?

— Звичайно. І телефон — теж. До найближчого міського будинку звідси кілометр.

— Кабель прокладено по схилу?

— Так, останні двісті метрів — у кам'яній ніші, видовбаній у скельному ґрунті. Це має якесь значення?

— Про те, що мене цікавить, я звик знати все, — загадково відповів Кодар. — А від давніх звичок важко відмовитися — ви це відчуваєте по собі.

— Скажіть, — майже пошепки запитав Мікейрос, пропускаючи його повз себе до відчинених дверей. — Крім вас, сюди може заглянути ще хтось? Це теж дуже важливо.

— Загалом, може. Нас троє. Мої товариші тут поблизу. Але ночуватимуть вони в містечку. Та заспокойтеся, сеньйоре Мікейрос. Ні я, ні мої друзі не завдадуть вам ніяких прикрощів.

— Я звик жити в горах, — буркнув Мікейрос, якого відповідь гостя анітрішки не заспокоїла. — І знаю, що гори мають свої закони. — Якийсь час він мовчав, потім узяв з полички і поклав на стіл перед Кодарем ключ від дверей. Вже виходячи, задумливо проказав: — Усе життя я присвятив науці. І хочу, щоб ви це знали. Незалежно від того, хто ви і з якими намірами прибули сюди.

— Я пам'ятатиму це, — чемно схилив голову Кодар.

Крішна спустився вниз, коли вже остаточно звечоріло й Олівейра запросила його на вечерю. Коли гість ішов сходами, доктор Мікейрос саме був у коридорі.

— Я вдячний вам, докторе Мікейрос, за те, що ви надали мені притулок і змогу так чудово відпочити, — чемно мовив Крішна замість вітання. І, ввійшовши слідом за господарем до вітальні, сів у запропоноване крісло.

— Можете залишатись у мене скільки забажається, — дещо запізніло відповів Мікейрос, ледь помітно вклоняючись. Він уже завважив, що обличчя гостя видається ще стомленішим, ніж тоді, коли той піднімався у відведену йому кімнатку. Мікейросу це видалося підозрілим.

— Злива, напевне, заважала вам? — обережно поцікавився він.

— Навпаки. У зливу добре спиться, правда, грім кілька разів примушував мене прокидатися. Та дарма. Попереду ніч. До того ж — ніч у горах.

— Так, ніч у горах, — погодився Мікейрос. І подумав, що кожен із них вклав у ці слова лише йому відомий зміст.

Докторові Крішні було, мабуть, років п'ятдесят. Про це свідчило сиве, гладенько зачесане волосся і коротка геть сива борода.