Загадка старого клоуна

РОЗДІЛ І
Здрастуйте!.. Я, мама, тато, дід Грицько і бабуся Галя

Здрастуйте! Це я. Стьопа.

Хто я такий? Ну, для себе я — це я, звичайно. Я — та й годі. А для інших…

Коли зранку я вмиваюсь у ванній і дивлюсь у дзеркало, звідти на мене позирає капловухий веснянкуватий хлопець тринадцяти років, з щербатим переднім зубом, з карими усміхненими очима, кирпатий і товстогубий, ще й з ямкою на бороді.

Таких облич нібито й багато, але е в ньому щось таке, чого немає ні в кого.

Як каже мій дід Грицько: «Наче хто взяв, коли тебе було намальовано, та й провів рукою і все змазав — порушив, так би мовити, симетрію: одна брова вище, друга нижче, одна щока товстіша, друга худіша, і рот усміхається якось на один бік веселіше, ніж на другий».

Раніш я не дуже придивлявсь, який я. Бо вмивався в сінях над відром, і дзеркала там не було.

Взагалі в дзеркало я дивився, мабуть, один раз на три місяці, коли наша сільська перукарка. Феодосія Макарівна стригла мене машинкою «під нуль». А в інший час моя «фотографія» лише зрідка мелькала мені то в ставку, то в калюжі, то в шибці… Мелькала, не затримуючи на собі моєї уваги.

І оце тільки тепер, щодня вмиваючись перед дзеркалом у ванній, я нарешті роздивився себе як слід.

Я сказав вам, що в мене усміхнені очі? То правда. У мене весела вдача. Про таких кажуть: «Покажи йому палець — і вже сміється».

Але тепер, дивлячись у дзеркало, я помічаю в своїх очах якусь незвичну каламуть.

Наче щось там пригасло.

Наче хмарка набігла на сонце.

Ви вже, мабуть, зрозуміли, що я жив у селі. І що тепер живу в місті.

А який, люди добрі, настрій може бути в людині, яка п’ять років провчилася в одній школі, в одному класі, де все було рідне, знайоме, близьке — і учні, і вчителі, і самі стіни, — і раптом її перекидають в іншу школу, в і пішій клас, де все чуже, незнайоме, далеке — і учні, і вчителі, і самі стіни?!

А я так любив свій клас! Ніколи б у житті не поміняв його, якби ото любий таточко мій та не перейшов несподівано в інший клас.

Минулого літа приїхав до тітки Наталі, сусідки нашої, з Києва брат, доктор технічних наук, член-кореспондент Академії наук, Іван Михайлович. Лікарі, бачте, заборонили йому їхати на курорт до моря, то він до сестри в село приїхав. Познайомився з татом, балакали-балакали, «Реве та стогне» співали, те-се, і зацікавився Іван Михайлович моїм татом. А тато мій, між іншим, механік. У колгоспній майстерні сільгосптехніку направляє: Ну, до того ще й взагалі майструванням захоплюється, усе щось напильником джикає та свердлом скрегоче.

Дивився-дивився Іван Михайлович на татове майстрування, ахав-ахав, руками сплескував, а тоді:

— Та ви ж закінчений майстер — «золоті руки»! Та ви ж для нашої академічної майстерні скарб неоціненний! Та ви просто не маєте права закопувати свій талант! Ви — унікум! Такі трапляються один на десять мільйонів! Кожен талант — це надбання народу, і використовувати його треба тільки за призначенням. Розбазарювати талант — це злочинна безгосподарність. Ви просто не маєте права займатися сільгосптехнікою, коли можете слугувати точній механіці…

— Та що ви, чесне слово! Та припиніть! — пробував угамувати його тато. — Давайте оно краще… «Поза лу-угом зе-еле-еле-неньким, поза луго-ом…»

Але Іван Михайлович: розквоктався так, що ніякими піснями збити його вже було неможливо. Чесно кажучи, у тата мого справді золоті руки. І через якийсь час після того, як Іван Михайлович поїхав, тата викликав до себе голова колгоспу, і тато просидів з ним усю ніч і прийшов уранці блідий, скуйовджений і урочистий.

Голові дзвонили з райкому, а райкомові дзвонили з обкому, а обкомові з Києва.

Мама плакала, бабуся плакала, а дід Грицько ходив по хаті й глузливо хмикав (він ніколи не лаявся, а тільки сміявся: коли радів — весело, коли сердився — глузливо).

— Щасливої подружі носом до калюжі! Давай-давай, їдь. Розігнався. Без нього, бач, не обійдуться. Без нашого Гриця вода не освятиться. Без нашого Василя не буде весілля. Міняй, міняй ремінець на личко. Давай!

— Батьку! Та не крайте моє серце! — благально прикладав руку до грудей тато.

— Велике діло — опеньки! Вхопив, як шилом борщу. А Оксану (це мати моя) кидаєш, значить? Будете, значить, у Москві на ВДНГ зустрічатися раз на рік.

— У-у-у! — вголос заплакала мати.

— Та що ви, батьку! Що ви таке кажете?! — жалісно скривився тато. — Чого б це я її кидав?! Заберу. І її, і Стьопочку. Аякже. Хіба ж я хто?

— А що ж вона там у Києві біля тебе робитиме? У сферу обслуговування піде? Хіба що. Слава богу, є з кого приклад брати. Сонька Демиденкова оно приїхала — і не впізнати: артистка, з голови до п’ят самі «лейби» заграничні. Однієї помади на губах французької на двадцять карбованців намазано. Що ж — давай! Доганяй!

— Та чого це обслуговування! На Дарницький шовковий піде, або на взуттєву, або на трикотажну, Рози Люксембург… Куди схоче. По всенькому ж Києву об’яви запрошують на роботу.