Загадка старого клоуна - Сторінка 5
- Нестайко Всеволод Зіновійович -Мама поступила працювати на взуттєву фабрику біля Лаври. І вчилася на якихось курсах. Теж хати не трималася. Дід Грицько трохи побув та й поїхав назад у село — копати картоплю.
Приїхала було баба Галя мене доглядати, але теж довго не витримала. Вона прокидалася за звичкою дуже рано, десь о третій, одягалась і мовчки сиділа посеред кухні на табуретці, склавши руки на колінах. Якось, прокинувшись уночі, я вискочив, куди мені було треба, і мало не вмер з переляку, побачивши в кухні на тлі вікна мовчазну нерухому постать.
— Чого ти кричиш? — тихо спитала баба.
— А чого ж ви?.. Я думав, що то злодій. От іще!
— Ех! — зітхнула баба тужливо. — І як там моя Лиска? І курочки… І кабанчик… Той старий хіба догляне як слід. Ех!
Через кілька днів поїхала вона до своєї Лиски.
Та й нащо мене доглядати?! Що я — дитина, чи що.
Все одно ні баба, ні дід, ні батьки не зрозуміли б моїх переживань.
— Ти ж гляди, синку, обережненько, — наказувала вранці мама. — Роззирайся добре, як вулицю переходиш. Ті ж машини, тролейбуси тут так гасають. Не дай боже, вженешся під якусь… І як обід розігріватимеш, з газом, дивись, не жартуй. І не скучай, любий! Як уроки поробиш, телевізор дивись, читай, магнітофон слухай.
— У кіно сходи, — тицяв мені карбованця тато. —Морозива з’їж, абощо.
— І ключі ж ’не загуби, — вже з порога озивалася мати. — І квартиру зачиняй гарненько! Та й хліба купи, і молока…
Двері хряпали і я лишався сам-один аж до пізнього вечора.
Батьки на півгодини раніше, ніж я, ішли вранці.
Школа моя (як вона мені набридла!) була зовсім близько. Дві зупинки тролейбусом.
Я снідав у самотині, замикав квартиру і біг вузькими сходами вниз. Після того як я двічі застряв у ліфті, не любив я ним користуватися, особливо вниз. У нас було два ліфти — пасажирський і великий, вантажний. Я примудрився застряти в обох.
Після школи, нашвидку виконавши уроки і знов-таки у самотині пообідавши, я замикав квартиру і вирушав у мандри по Києву.
Як мені було погано! Якби хто знав, як мені було погано! І нащо ми переїхали у цей Київ?! Нащо?! Я готовий був пішки йти назад у село. Навіть потайки плакав кілька разів. І я таки втік би назад у село. Тільки мені жаль було тата й маму.
Щоб якось угамувати біль і тугу, я вирушав у мандри по Києву.
Я й раніше, дома, в селі, любив мандрувати. Ми частенько з хлопцями мандрували полями, лісами у сусідні села, плавали човнами до греблі, а одного разу навіть проблукали у лісі всю ніч, завдавши переживань і великого клопоту батькам.
У мені жив отой неспокійний мандрівний дух наших предків, які кочували по безкрайніх просторах не заселеної ще нашої землі, дух, що не дає людині спокійно всидіти на місці, а спонукає кудись іти, іти, іти, без певних завдань і мети, просто щоб бачити нові обрії, щоб міряти ногами нові дороги, щоб зустрічати нових людей…
Зараз цей мандрівний дух просто виручав, рятував мене.
Я йшов бульваром Лесі Українки, повз пам’ятник Лесі, спускався вниз, до Бессарабки, виходив на Хрещатик, далі прямував до площі Жовтневої Революції, де ото відбуваються паради, демонстрації та різні урочистості, і повертав угору до Софії або йшов далі до філармонії, до Володимирської гірки. А від Софії, від площі Богдана Хмельницького, брів до Золотих воріт, до оперного театру, до університету і пам’ятника Шевченку… А з Володимирської гірки прямував до Андріївської церкви і потім круто униз-униз, повз старовинні кам’яниці з шпильчастими вежами, повз знаменитий будинок «Ричарда Левове Серце», повз будиночок письменника Булгакова — на Поділ, на Червону площу, до пам’ятника Григорію Сковороді, до Києво-Могилянської академії.
Або, виходячи з дому, я повертав бульваром Дружби Народів до Дніпра і йшов у Парк Примакова, а потім набережною-набережною аж до станції метро. І сідав на метро…
Або з бульвару Лесі Українки не йшов униз на Бессарабку, а повертав до Московської вулиці, а тоді Цитадельною, повз мамину взуттєву фабрику до Лаври, далі повз пам’ятник Слави, Палац піонерів, «Арсенал», Будинок офіцерів, парками до Верховної Ради, до будинку Раєвського, де збиралися декабристи і де бував Пушкін. А звідти, поминувши Державний банк, на вулицю Орджонікідзе, до будинку з химерами, будинку, якого ніде в світі більше нема…
Та хіба я можу переказати вам усі свої київські дороги! Це я зараз кажу вам усі назви, щоб ви не заплутались і щось собі уявили. А тоді я йшов навмання, не знаючи ні вулиць, ні площ, ні де воно що.
Я не боявся заблукати.
Язик, як кажуть, до Києва доведе. А вже в Києві не загубишся.
Я просто йшов собі та йшов і дивився, дивився, дивився. І з кожним днем я любив Київ усе дужче й дужче.
Я йшов і, тільки йдучи, забував про те, Що сьогодні знову в школі хтось дзижчав мені мухою, гавкав і реготав услід, що знову я просидів п’ять уроків поряд з мовчазною гостроносою Тусею Мороз, яка ні слова ще мені не сказала і, здається, переживає й соромиться сидіти зі мною, що знову я самотньо простояв усі перерви під стіною, із заздрістю дивлячись, як весело ганяють по коридору хлопці з галасливим Ігорем Дмитрухою на чолі… І я, зневажаючи себе, у безсилій ненависті бажав їм усім упасти й розбити носи.