Загадка старого клоуна - Сторінка 10

- Нестайко Всеволод Зіновійович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Слимаков сердився і нарешті не витримав.

— Усе! — просичав він. — Щоб сьогодні о п’ятій приніс до «дерева смерті». Якщо не принесеш — усе!

Начитавшись «сищицьких» книжок, Слимаков дуже полюбляв страшні таємниці й завжди призначав мені побачення у відлюдних куточках Ботанічного саду, яким давав страховинні назви. Він тримав у секреті наші стосунки і не хотів, щоб хтось бачив, як я давав йому книжки, які він потім продавав.

Я був у відчаї. Де мені дістати гроші до п’яти годин?.. Де дістати?

І я одважився на відчайдушний крок. Я вирішив продати на базарі свого улюбленого паяца — іграшку, яку подарувала мені колись бабуся на день народження.

В яскравому атласному костюмі, з білим коміром-жабо, паяц виглядав дуже ефектно. Я страшенно любив і беріг його. Але в мене не було виходу. Я мусив будь-що відкупитися від підлого Слимакова.

Дома я попрощався з паяцом, поклав його у ранець і пішов на базар. І от… — Чак якось дивно усміхнувся. — А втім… Мабуть, краще один раз побачити, ніж сто разів почути. Правда?

— Правда, — не задумуючись, відповів я.

— Ти не заперечуєш, щоб ми з тобою перенеслися на сімдесят років назад?

— Що? — не зрозумів я. — Перенеслися? Як?

— Ну… — Чак на хвилину затнувся. — Ну… прокрутили, так би мовити, часовий вимір у зворотному напрямку…

У мене похололо всередині. Мені раптом стало страшно. Що він каже? Може, він психічно хворий? В нас у селі був колись один такий… Зупинить на вулиці. «О! — каже. — Учора з Александром Македонським бачився, з імператором. Передай, сказав, односельцям, щоб тебе не кривдили, все давали, що попросиш. Бо приїду на Буцефалі, усім голови поскручую. О!» Може, й Чак такий.

— Ні! Ні! — засміявся Чак, прочитавши мої думки. — Не бійся. Я не божевільний і кидатися на тебе не буду. Але… От що таке час? Ти задумувався?

— …«Час — не хата, на місці не стоїть», — так каже мій дід Грицько.

— То він правильно каже. Але час, як тобі відомо, є теперішній, минулий і майбутній. І межа, що відділяє теперішній час від майбутнього і минулого часу, дуже миттєва. От щойно ти йшов сюди, щоб зустрітися зі мною. Зустріч наша була для тебе часом майбутнім. Ми зустрілися. Якусь мить наша зустріч була часом теперішнім. І одразу ж стала часом минулим. Ми почали розмову і про зустріч можемо тепер тільки згадувати. Так само, як час, що був сімдесят років тому. І тисячу років тому. І дві тисячі. Все воно в одному часовому вимірі. І мить, яка минула щойно, і мить, що була сімдесят років тому. Обидві вони здатні ожити завдяки чарівному феномену людського мозку — пам’яті й уяві… А про гіпноз ти чув коли-небудь?

— Чув! — не дуже впевнено сказав я. — Це коли людину гіпнотизують і… вона робить не те, що хоче.

— Ну, не зовсім так, але… Можна людині навіяти уявлення і про обставини, в яких вона ніколи не була, і про час, в якому вона ніколи не жила. І людина буде діяти, мислити, переживати так, наче все навіяне відбувається з нею насправді. Людина одна-єдина серед живих істот здатна переживати уявне, як дійсне, а минуле й майбутнє, як сучасне. Так говорить наука психологія. Отже, ти не бійся, нічого страшного не станеться. Просто зараз ми з тобою перенесемося на сімдесят років назад, у Київ 1912 року. Мушу тебе попередити: ти мене одразу можеш не впізнати, бо я стану дванадцятирічним хлопчиком, таким, як ти зараз. Тобто таким, яким я був тоді. Щоб ти не сплутав мене ні з ким, я спершу триматиму тебе за руку. А потім відпущу. І ще хочу попередити тебе, щоб ти не розгубився. При людях я не зможу з тобою говорити. Справа в тому, що ти будеш невидимий для людей. Адже ти не жив тоді, розумієш? Крім мене, ніхто тебе не бачитиме і ніхто не почує твого голосу. Як би ти не кричав.

Мені стало моторошно, але й страшенно цікаво водночас. Оце пригода! Невидимкою потрапити в Київ 1912 року.

Чак узяв мене за руку своєю теплою, сухою і якоюсь невагомою рукою.

— Не бійся, Стьопо! Тобі зовсім нічого не загрожує. Що б не відбувалося, які б небезпеки не траплялися, вони тебе абсолютно не торкатимуться. Адже тебе тоді не було. Ти будеш тільки свідком. Розумієш?

— Р-розумію, — сказав я, не дуже, правда, уявляючи, як це все буде.

— Ти не відчуватимеш пі холоду, ні тепла, ні голоду, ні болю — нічого. Ти зможеш легко злітати в повітря, мчати з будь-якою швидкістю, не знаючи втоми, прослизати у найменші шпарки. Адже тебе тоді не було. І тільки в тому разі, якщо ти раптом захочеш втрутитися в події і втрутишся, зробиш щось активне, ти вмить станеш матеріальним. І тоді вже відчуєш і холод, і голод, і біль. І зможеш забитися, обпектися, порізатися… Але навіть тоді нічого страшного з тобою не станеться, не бійся. Просто в разі небезпеки наша подорож сама собою негайно припиниться, і ми повернемося в сьогоднішній день. Але без кончої потреби не роби, будь ласка, нічого. Гаразд? Бо ми вже не зможемо повернутися назад у той день. Двічі в один і той же день минулого повертатися не можна. А може, саме той день буде найважливішим у розкритті таємниці. Розумієш?