Загадка старого клоуна - Сторінка 38

В очах старого Хихині відбилося здивування, коли він побачив нас.

— Здрастуйте, діду! — хрипким від хвилювання голосом сказав я. — Здорово ви отого Рудого Августа… Так йому й треба.

— А!.. Здоров, хлопці! — кумедно роззявив губатого рота дід. — Ви що — з неба впали? Як це я вас не вгледів?

— Майже, — весело сказав я. — 3 тисяча дев’ятсот вісімдесят другого року ми.

— А-а… ясно, — усміхнувся дід. — А чого це вам аж на сімдесят років назад скаконути закортіло?

— Так отож та сама сміх-трава нас цікавить. Весел-зілля.

— І вас теж. Ага.

— Скажіть, а ви правду говорили Рудому Августу чи тільки так, щоб одчепитися?

— Про що?

— Ну, про те, що не знаєте секрету сміх-трави, про предка свого Тимоху Сміяна, який нібито знав той секрет.

— А ви чули?

— Я — ні, — сказав Чак. — А він чув. Він невидимий був.

— Ага. Ясно. Якщо невидимий, тоді міг.

— Так що? Правду ви говорили чи…

— Правду. Я взагалі не брешу ніколи і брехунів не люблю. Тому й вам повірив. Бо відчуваю чогось, що не брешете.

— Не брешемо, — якомога серйозніше Сказав я.

— То тепер ви скажіть, як там у вас у вісімдесят другому?

— Гарно. Тільки… уроків багато задають.

— Ясно. Уроків у всі часи багато задають. А цар який? Ян зветься?

— Нема ніякого царя. Микола Другий — то ж останній російський цар.

— Та ну!

— Точно! Через п’ять же років, у сімнадцятому, революція гряне. І царя скинуть. А потім і поміщиків та капіталістів. Народна влада буде, радянська.

— Ех! Хотілося б хоч одним оком глянути!— То глянете обома. П’ять років не так уже й довго.

— Та старий я, все-таки шістдесят сьомий уже.

— Ну то й що? — озвався Чак. — Мені оно вісімдесят два.

— Диви, як сохранилися, — уїдливо примружився Хихиня, оглядаючи хлоп’ячу Чанову статуру у гімназичній формі.

— Та ви не дивіться на них зараз, — вступивсь я. — Зараз їм дванадцять, як і мені. Бо це ж сімдесят років тому. А мене зовсім нема. Тому я й невидимий був. А це я матеріалізувався, щоб з вами побалакати. Спеціально. От іще трошечки побалакаєм і зникнемо.

Товсті губи Хихині округлилися бубликом.

— 0-он воно що! Ясно.

Він усе-таки був надзвичайний дід, цей Хихиня. Його ніщо не дивувало. Навіть така дивовижна річ, як люди з майбутнього. Диваків ніщо не дивує.

— Слухайте! — раптом прояснів він. — Не знаю, як ви це робите, але раз так, то поганяйте, хлопці, до мого предка Тимохи Сміяна, у тисяча шістсот сорок восьмий рік, І дізнаєтеся в нього секрет весел-зілля. Я б і сам…

Він не доказав, бо в цей час його перебив дзвінкий жіночий голос:

— Ой, глядіть, щоб самі ви в Кирилівку не втрапили! Ми обернулися.

З-за хати, розчервоніла, з ціпком у руках, вигулькнула та сама молодиця, яка привела Чака сюди.

— Ах ви безсовісні! — накинулася вона на нас. — Глузуєте з діда! Насміхаєтеся! Я все-все чула! Ах ви! От я вас! Вона махнула ціпком.

Я не встиг ухилитися, і ціпок луснув мене по голові. Бомм!.. В очах у мене потемніло.

РОЗДІЛ XI
Їдемо в музей. «А ти міг би вчинити подвиг?.. По-моєму, міг би». Січневе збройне повстання арсенальців. Останні слова старого Хихині. «Завтра о четвертій!»

Я стояв поряд із старим Чаком у скверику на площі Богдана Хмельницького. Голова в мене трохи боліла від удару ціпком, але гулі не було. — Ти на молодицю не ображайся, — усміхнувся Чак. — Вона ж думала, що ми кепкуємо з Хихині, захищала його від хлоп’ячих глузувань.

— Та я не ображаюсь. Я все розумію, — усміхнувсь я, чухаючи забите місце. — А той Хихиня симпатичний. Сподобався мені.

— І мені теж. Гарний дід.

— А що це він про свого предка говорив?

— Ти ж чув: «Поганяйте у тисяча шістсот сорок восьмий, дізнаєтеся секрет весел-зілля».

— Це він серйозно?

— Хто його зна.

— То, може… Га? — з надією глянув я на старого Чака.

Мені так сподобалися ці подорожі в минуле. І так невтримно хотілося дізнатися секрет сміх-трави, весел-зілля, яка робить людей веселими й безжурними, добрими й дотепними на все життя. А отже, щасливими. Може ж, справді існує цей секрет і росте десь у лісі чи в полі сміх-трава, тільки люди не знають про неї.

Ех! Як би воно мені зараз згодилося, оте весел-зілля!

Начувайся тоді, клятий Дмитрухо! Байдужі мені були б твої глузування, кпини твої, дзижчання твоє огидне!

І ваше хихикання підле, Монькін, Галушкинський, Спасокукоцький та Кукуєвицький!

Ех! Я б тоді…

Чак якось загадково усміхнувся й сказав:

— Ну, гаразд… Бувай здоров, Стьопо! Мені вже час.

— До побачення. А коли ми побачимося? — несміливо спитав я, порушуючи нашу домовленість.

— Не знаю, не знаю… — непевно відповів Чак. — Якщо треба буде, я тебе розшукаю.

І знову, тільки-но він відійшов від мене, як я відразу втратив його з очей.

На відміну від нашої школи, де всі уроки в нас були в одному класі, тут, у Києві, запровадили так звану кабінетну систему. Це значить, що один урок в одному класі, другий — уже в іншому, третій — ще в іншому і так далі. Тільки продзвенів дзвоник, збирай похапки речі і гайда, щоб не запізнитися. Бо й поснідати треба, і збігати, може, кудись абощо. Воно, звісно, цікаво (у кожному кабінеті своя обстановка, свої наочні прилади, своя апаратура), але так же весь час пильнувати треба, щоб не розгубити свій реманент.