Збираючи каміння - Сторінка 8

Ти мені розкажи.

— Що ж вам розказувати. Дивіться.— Паня аж руками показувала.— Вертаєтеся ви з Житомира, проситеся, щоб вас зсадили біля лікарні, там трошки під гору пройшли, та й.

— Та й це я там так довго лежала, що ви мене аж типір забрали.

— Вас тоді Петро привіз додоми.

— А він знав, що я в лікарні? Що ти таке кажеш?

— Йому сказали, що ви до діда зайшли, та й він заїхав був за вами. •

— Нашо ж ви мене звідти забрали, мені там так добре

було.

— А хіба вам удома погано?— вже питалася Клава.

— Певно що. Я хтіла зайти до Ярини, щоб вона мені фартуха зчепила. А хата замикана.

— Пождіть, вона скоро буде. Вона в дочки дітей глядить. Ганя трохи чіпала Оліка за спину, але щоб баба не бачила,— хай би вже показав, що в нього є.

— Дивіться-но, ось Олік приїхав,— казала Ганя,— він вам щось хоче сказати.

Баба огляділася по стінах й найшла Оліка, стала його потроху впізнавати.

— Ти, Олік, такий схожий на того чоловіка, як побув у Житомирі. Що ти в тому Житомирі робив?

— Мене хочуть в армію брати, та й кликали — що, хіба не

мона?

— То підеш.

— Вгадайте, які Ігор собі труси хтів, баб? — звеселіла якось так зразу Клава.

— Сині.

— А Олік каже, що зелені купив,— далі не здавалася Клава

перед бабою.

— Нашо ж він так зробив? Ігор хтів сині, я чула.

— Ану-но показуй, Олік,— сміялася Ганя й собі, притуливши набряклі пальці до губів: це зараз таке щось як покажуть! — Бо Ігор їх і вдягать не захоче.— Олік розстелив пакуночка на бабиних ногах, і всі засміялися, а Паня сказала:— То ж сині. Де це ти навчився брехати, Олік.

А баба з усіма так сміялася, аж закашлялася.

Спробувала подивитися вгору, яку там Арсен антену виставив понад хату, що їй аж світла в вікні поменшало. Хіба б уже зовсім пам'яті не було, але ж бачила і Яринчиного сина, як він допомагав дротики натягувати; ці діти якісь дружні, не так, як батьки.

"Аж у небо впирає,— думала за цю тичку,—й що він там буде бачити?"

Арсен домотував на руку дріт і поглядав у той край — еге, думає, до кого ця баба лепече.

Богинька зранку вдягла синового кожуха — тільки й добра перепало, і валянки биті, щоб іти до церкви.

Хороба якась цього пана принесла; вона б його й не хотіла вже мати за квартиранта, так цього спокою чось нема у світі; ще й за когось відповідай. Але розказує, як глину в сусідки міняв на яблука, ну та й не візьме жаль тебе знов. Набирає четверте відро, а та через двір навприсядки — неси-но ще ідне відро яблук.

Таке йому життя в тому містечку чи де там.

Бабу зразу переляк взяв, що хтось її хату малює,— думала, знов цей перепис; скіки ви вже будете переписувати "(ден з другим. Та й попобігала за свого города,— а не одрізали, думаєш, часточки. Арсен каже, що на той рік кукурудзи насіє, там така латочка од сільпівського тину, еге, юна побачить. Як нічиє, то хай так і буде, і ти його не займай, чув.

Вона вже й мовчала, як ті бригадою вкопали їй ♦залізного" стовпа під вікно — якраз так лінія їм ішла.

"Як буде хата валитися, то прив'яжете до стовпа",— сміялися ці розумні, а вона, дурна, повірила зразу. Хаточко моя ріднесенька, що ж це ми з тобою робитимем!

"Ще ця хата переживе ваші стовпи",— сварилася Богинька до вулиці, хоч та бригада вже десь під Розкопаною ями довбала.

Але обв'язала стовпа дротиком мідним і почіпляла до нього пучечки якісь — трава, синька у вузлику А як хату мастила, то, поки рук, обвезяла й стовпа: стіна біла і стовп проти вікна білий.

Вона цьому художнику сказала "ви пан", а він так здивувався, що чого ж це він "пан", але вона йому не попустила ("бо ви не такий, як усі"), і йому так утішно було, баба ж бачила. Але як він сказав малювати хату ЇЇ, то баба не змовчала ще й так: "А чого це ти, сину, мою хату малюєш? Оно в сусіда гарніша, нова".— "А вгадайте".— "Де б я вгадала". Художник тоді аж засміявся: "А ваш сусід стару грушу зрізав — навіщо?"

Чи я тобі знаю, чув,— може, палива бракувало.

Й хату вимастила (зі стовпчиком), і хмиз у сінці повносила — ну, одне слово, боялася, щоб хата не вийшла погано. Вона й похвалила художника, бо хата намальована гарніша була, як так. Вона тільки побоялася взнати, щоб він продав картину. "А, не буду питати, це ж його праця",— подумала послям.

То це хоч така радість була їй на душі — згадала собі, й уже од розібраної аптеки озирнулася на край свеї хати — а стовпа ж як видко — й далі пішла слизькою стежечкою.

♦Хай він теперечки втішається, що має над хатою,— додавалася й ще одна радість.— Пишні які".

Десь вона не догледіла наперед дороги,— цього Зуя виперло, й товче ним, і вже мусиш дивитися, яке воно дурне.

Богинька йому лихого не згадувала, хай живе, як хоче,— багачі поробилися! Як просила діжечку за десять продати — ні, не підходь. За таку працю, ♦понімаїш", десятку. П'ятнадцять — ще б подумав, це таке, як старій людині.

♦Повсихають вони тобі за такі гроші, пожди-но",— твердо тоді назначила баба Богинька.

Попробувала зійти на нечіпаний сніг, щоб же Яринчиним городом обійти,— де тут тобі яка дорога, оце-го одна.

♦Човпеться, чорт твою маму знає, чого ти човпешся".

— Баште, цьоцю, що роблю,— не так бачила, як чула з-під хустки.

— А-е-е-е,— аж млосно бабі робилося.

Зуй усе нашарував попід полами кожуха, а поли знов обпадали, і знову йому робота.

— Ту я ж схувався,— просився Зуй од баби.

— А-е-е.

— Ну то ша,— й собі розсердився Зуй.— Понімаїш.

Ще до соші було скількись пройти, й вона спинилась — аж кортіло їй оглянутися.

♦Це добре, що я вггугана, то' мені тяжко вглядаться,— раділа Богинька цій думці.— Всохне воно тобі за такі гроші, так, так".

♦Хай би він його намалював такого, та повісили десь",— аж заплющились бабі очі від сміху.

Але це тобі такі малюнки, що ти будеш робити; як люди причинуватими стають. Казали Бойчуковій Марині, хай у клубі намалюють, й вона й балакати не хоче, каже: ♦Мій син гарно вчився — це правда, а я в клуб ніколи не ходила, хай мені в церкві буде". І от чутка, що вона заплатила, і за гроші зробили, такий намальований Іван — люди казали. Марина ходить та й плаче; їй кажуть, що в клубі й молодь бачила б, а тут — хто? ♦Мені його привезли, мого сина, то не тра їм бачити, бо я його сама не бачила, тільки носа і очі в віконечко видко було. І не людський він, і не мій, нічий — така його доля".

На похороні вона то побувала; та й тобі такий похорон — люди боялися підійти попрощатися. Солдатів навезли, хтось з їхніх виступав, стріляли й поїхали собі. Команда їм була уночі ховати, але Марина не дала. "Це мій син, я його по-людськи поховаю". Братова в'їлася чогось: "Як у них такий порядок, то що ти видумуєш!" Та й вони зара не балакають.

Богинька почіпала ковінькою на тому місці, де в город звертала.

"Геть втануло",— дивилася баба на жовті залози, буцімто такі коні йшли з базару, та й поставали, і це їхні сліди видко.

Взяла заглянула з-під долоні у бік Яринчиного садка — чи ніхто не порається біля хлівчика? Така хатина, як сиротина, стоїть на білому снігові, аж бери кажи на неї нічия.

Бо треба було Ярині з цею хатою затіювати,— а тепер осьдо ради не даси.

Що дим з комина в Ярини йшов, то вона бачила, але як їй спитатися за сина, вона не знала; кіно з цеї баби: найма-т и прийшла.

"Тю, аж шкура побабчилася од холоду,— баба висякалася на сніг, втерла сльози, ставши за вітром.— Тра-но йти".

В спину їй було тепло, і голова вкутана — як у хатці маленькій; безвісти б тако зайшла. То вже їй за цього Яринчиного сина добріша думка стала.

"Я йому дам, що бабі гостинця не привіз".

Але городом стежечки не було протоптаної — десь до льоху давно хазяям діла нема,— хоч їй боятися чого: калоші глибокі. 1

"Ото як він мене вилає та згадає за батька — буде тоді".

Богинька трохи поцюкала паличкою по жовтому втану-лому снігові, де типіро човпів Зуй, щоб не так видно було людям та щоб яка кицька не нализькалася, й покульгала од-проти соші.

То хвіртка в Яринки так прихилялася, а це на завіси поставлена,— хтось же тобі зробив, кажи, само воно не стане.

— Яринко-о, йдіть-но цюди, щось маю сказати.

— То ви, тітко. А я-но хотіла порать.

— Йшла осьо від Бери й зайшла.

— То проходьте далі.

— Еге, стіко роботи, що аби крутився. Ви не знаєте, кого б це найняти, щоб мені стовпчика на городі зрізав?

— Хто вам буде в неділю робити.

— Цс що, в неділю людей мона дома застати Вера чось надута, я в Михайла хотіла спитаться.

— Арсеня було б попросити. Тако по-сусідськи, та й.

— Еге, смійтеся, смійтеся.

— То це він вам не подарував досі?

— Антося часом молока внесе, але мовчить. Нічо не каже, вона Гарсея боїться. А я її не хочу чіпати.

Богинька обтупувала собі більше місця в снігові збоку стежки,— так не хотіла ставати на це широке прокидане. Хтось тобі так гарно вималював цю вуличку до порога.

— Кажіть голосніше, Яринко,— баба ступнула ще крочок уперед.

— Кажу, не палила, бо як сама, то й охоти нема,— наче виправдовувалася перед цією глухою бабою— Тако що-не-будь у рот вкинеш.

— Я була б сина просила, але йому є клопоту: я в нього за брикет ходила довідатися.

— А він каже, що добуде? — цікаво стало Ярині.

— Мовчіть, Яринко, так, як оно вам дістане.

— Попросили б сина — що, він вам хіба відмовить? — знов підказувала Ярина од дверей.

— Я до нього пішла, а він, бідний, рибу ловить,— голодний, певне. Вона ж йому нічого не варить.

Як осьо бачить те хазяйнування. Була в неї грубка літня під сливкою старою; вона на весну обмащувала й грубку і сливку рудою глиною, а щіточку, стерту вже, ховала в дупельце,— колись гілляку одчахнуло, ще як тутечки дроти тягали, проте стоїть її сливка, не всохла.

Скільки вона тій "-гучительці" не казала — ні, та по-своєму З відро вугілля бехне, аж чад горою йде. І вона ж її не сварила, а тільки показувала Обіпреться ліктем на коліно й легенько совочком попіл вибере, щоб не куріло, а згоріле вугілля по зернині з грубки виймає, перебере — іще на раз буде.

— Так мені, Яринко, тяжко, що вмерла б. Якби сказали переступити оцю~го нитку й помреш — переступила б. Єй-бо. Що кажете, Яринко?

— А Вера вам що?

— Та я з нею не балакала — чось така надута.— Богинька зняла рукавицю й тернула під носом; вже мала йти з двору, та знов за "гучительку" цю-.— Я думала, з неї людину зроблю, а вона й слова не змовчить.