Земля світлячків (1977) - Сторінка 9

- Близнець Віктор Семенович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


— От— от— от! І я такеє чував. Разом, разом вийшли! Ваші з того боку, наші з цього боку, ось тут вони зійшлись, зняли шоломи і перед водою схилили коліна. І так зрекли: «Отеє навіки-віки… без ворожнечі й сварки». І даремно ми з вами теє… за петельки…

Сиз аж крякнув з досади, картаючи себе в душі.

Обережно простягнув руку, ніби за люлькою. І раптом, в гарячому пориві, міцно й віддано стис широку лапу Вертутія, і вони вдвох завмерли в тому потиску рук, Щось між ними прокотилося, щось до сліз зачепило душу (щоб теє… ніколи… і ніяких сварок!). Мокрі, вони сіли тісніше, плечем до плеча, і вдвох, щиро й віддано, задивилися в небо.

А човен плив тихо під місяцем, розсікаючи світлу гладінь озера.

Минули крутий берег, де висіло над водою старе перетрухле коріння, обвалені корчі, де чорніли ями і вибиті хвилею печери і де, на думку Чублика, ховалися химороди, поторочі, голопуцьки, блуді, сопухи та інші сновиди ночі.

Раптом берег вирівнявся, заблищала біла піщана коса, запахло з невисокого зеленого пагорба домашнім димком. Хтось стояв на косі з великою лійкою і гукав:

— Ви куди?! Безсовісні! Не пущу! Ану сюди, сюди підгрібайте, до мого берега! Де це видано: пливти повз мій корч і не заїхати? Та хай мені ноги всохнуть, якщо вас відпущу!

Вертутій весело і безнадійно махнув рукою: отут ніяк не проскочимо! Коли Хвороща помітив, не трать, куме, сили, повертай до його берега. Неодмінно затягне, всадовить і буде вгощати вас динями, і хоч просіть, хоч благайте — не відпустить.

Повернули човна, попливли на гук веселого й гостинного Хворощі.

Хвороща стояв коло води голий, в червоній папуаській пов’язці. Розкішний пучок петрушки стирчав у нього за вухом. Видно було, що він не сидить, як дехто, в підземних музеях, а все життя клопочеться на повітрі, коло своїх грядок. Від циганського сонця — місяця — Хвороща засмаг до синього, до фіолетового блиску. І був схожий (не тільки глянцем шкіри, а й товстеньким животом) на добірного синього баклажана.

Як майже всі товстуни, він любив добре попоїсти і мав дуже веселу вдачу: на кожне ваше слово, смішне чи не дуже смішне, він не просто сміявся, а наче котив, пускав у берег своє могутнє «го-го!», і воно, оте «го-го», вистрибувало аж до води веселими обручами-колесами.

Одне слово, Хвороща не дав отямитися гостям. Одразу потяг їх до куреня. І не встиг Чублик розтулити рота, щоб похвалитися своїми світлячками, як господар припхав з городу першу диню.

— Ось вона, королева столу! — засміявся до гостей. — Диня з начинкою! Ви ще такої ніколи не куштували! розсідайтеся! Зараз пригубимо! Бо це диня не проста, а диня з галушками! Для вас зберігав!

В один мент Хвороща розрізав диню і висипав у велику миску справжні і навіть гарячі галушки. Миска запарувала розімлілим гречаним тістом. Видно, Сиз хотів його спитати: «Як? Звідки галушки в дині?» — та тільки поворушив довгим вусом, як Хвороща йому, а потім усім ткнув у руки дерев’яні шпички і запросив:

— Почали! Призволяйтесь! Кажуть: благодареники завареники, а я вас галушками частую, їжте! Наштрикуйте по три, бо по дві мало! І не питайте, секрету невідкрию: я ці галушки з пуп’янка в диню вкладаю, вонитам і росли в ній, разом із динею.

Він підхопився і швидко промовив:

— Сидіть! Це тільки прикуска, а зараз буде щось більш тривкіше.

Вкотив з городу другу диню.

— Ах ти, моя красунечко! Гляньте: диня-верблюд! Звесни викохував її на чистому піску, поливав тільки при світлі місяця.

Чублик глянув і трохи аж сторопів: перед ним справді лежала величезна двогорба диня-верблюд. Геть— чистісінько схожа на верблюда: горбкувата, м’яка шкіра і вся-вся покрита золотими ворсинками, на яких зблискувала холодна роса.

— Дружно! Взялись! — примовляв Хвороща. — Не бійтесь, їжте просто із шкуркою, із золотими ворсинками. Весь смак у тих ворсинках, в отій росі. Ах, який запах, ах, як солодко тане в роті, ви покуштуйте — уммм! Цепросто сон, це щось незвичайне, я два роки прищеплював, пересівав, поливав, щоб на ній купками, купкамивиросли оці духмяні золоті ворсиночки.

Він говорив, а сам відбатовував чималі скибки і кожному в руки: беріть, їжте, пригощайтесь, пригублюйте, куштуйте, благословляйтесь, смакуйте!

Аж не вірилось: лежала перед ними диня, як горб, а за Хворощиними примовками, за веселими його припрошеннями і не зоглянулись, як ум’яли її. Змели все, навіть шкурки з’їли.

Хвороща вкотив третю диню. Стривайте, хіба ж це диня?

Чублик навіть рукою помацав: ніяка не диня, а великий глиняний глек.

— Правильно! Правильно, синку! — весело погоджувався Хвороща; він сміявся і в своїй папуаській пов’язці, з петрушкою за вухом аж блищав фіолетовим глянсем від радості. — Правильно, глиняний глек! Я їх тисячами виліплюю на березі і вирощую в них дині… Брате Вер— тутію, давайте піднімемо її і трохи стукнемо.

Вдвох ледве-ледве підняли вони глиняний глек і легенько стукнули об долівку. Глек розколовся. І коли відколупнули один черепок, а потім другий, третій… Ні, Чублик ніколи не бачив такої ніжної, такої прозоротон— кої лимонно-жовтої шкірки у дині. Здається, вся диня була налита медом. Вся вона світилась, мов сонце, і навіть жовті насінинки (ізсередини!) теж просвічувались — їх видно було крізь товсту медову м’якоть.