Життя та смерть - Сторінка 9

---

.Німецький староста це ти?!"
Клим же спокійно повернувся,
Помітно ледь у собі усміхнувся,
Він поглядом встиг пропекти
Спустошені, злобливі очі капітана
І вже розстрілював словами він тирана:
"Я Ради голова за незалежність України
— Ви ж ті, які принесли зміни,
Що би нове було ярмо
Солодшим від фашизму,
Але ж воно
Лише на колір інше!!!"

Старенька Карпусиха з вузликом в руках
Сутулячись від болю у душі,
По парканах,
Сльозами вкритий погляд все водила,
Де у будинку були ті,
Які забрали її сина.
Так кілька днів вона ходила
З тим вузликом в руці,
Військових всіх просила,
Щоб передали ці млинці
Для свого сина.
Але у відповідь на те
Її брутально обзивали
І сина називали
Посібником фашизму,
Який Росії зраду спричинив.
Але Калина добре знала
— Клим справедливо жив,
Його країна сином називала
І він її як син любив.
Таких Росія катувала,
Що холуйом її він не служив,
Що честь народу в ньому повставала.
Кайданами затисли Климу руки,
Та перетерпить він усі ці муки
За незалежність рідного народу,
Життя віддасть за перемогу,
Щоб ворог вже не міг ніколи
Неволити його народ.
Чому тоді йому ці гади
Клеймо чіпляють "зради"?
— Народу й Батьківщині вірно він служив,
Він ради цього і життя прожив,
Щоб окупант по наших землях не ходив!

Прийшовши з ранку знову під паркан,
Калина від людей почула,
Що кат червоний оприлюднив план,
Мета в якому була
Тих "зрадників" сьогодні покарати.
І ось вона стоїть вже на майдані
Серед не злічених людей,
Яких сюди пригнали,
Щоб бачили усі і знали,
Що кара кожного чекає,
Хто до Росії вірності немає.
Вже кулеметники навкруг стоять
І вітер мотузки гойдає
— Їх було п'ять,
Під ними кат чекає
Коли їх жертви привезуть.
Калина вже не бачила нікого
І гомону людей вона не чула
— Боліло серце і душило горло,
Усім єством вона під мотузками була!
Не відчуваючи нічого,
Не знала, скільки часу того перейшло,
Але побачила, коли з машини п'ятеро зійшло,
Що смерть прийняти мали.
Хоч сніг лежав і холодно було,
Вони в снігу стояли босими ногами,
І руки зв'язані, по всьому тілі рани,
Скривавлені, катовані усі вони були.
Калина тут впізнала свого сина
І вийшла трохи уперед,
Сиву голівку не схилила,
Голубкою робила лет
У височінь блакиті,
Щоб серцем материнським вкрити
І заступити смерть.
Серед усіх він упізнав її
І гордо глянувши по людях,
Він болі погасив свої
І в материнських грудях
Навіки залишив себе.

Під петлі лави кат поставив
І силою заставив
Тих смертників на них всіх стати,
Уміло петлі став їм затягати,
Лиш Клим всім тілом ката відштовхнув
І сам на лаву став.
Коли ж петлю йому той затягнув,
Тоді вже Клим гукнув:
"Мамо, бережіть себе!
Вони мене...!"
Та лаву кат під ним штовхнув
І тіло його все
Спочатку стрепенулося в петлі,
А потім звисло у смертельній вже покорі.
Калина на коліна впала,
Нічого вже не відчувала,
І тільки в Господа благала,
Щоб смерть послав її.
І зойк розбитої душі
Зібрав у собі болі всі
Тих материнських сліз,
Що передчасну смерть своїх синів омили
Й собою оповили
Усе її життя наскрізь.

Наказано було три дні
Тих трупів не знімати,
Щоб міг цей жах усіх переконати,
Таку ось кару кожний буде мати,
Хто нехтує до вірності Росії.
Але не це тримало тут Калину
Всю ніч стояти на колінах
В смертельну ту годину,
Дивитися, як тут на стінах
Гойдаються підвішені тіла.
І материнський гнів
По світу розлетів
Вже проти нових тих катів,
Які забрали волю
І убивають всіх її синів,
За те, що прагнули для своїх матерів
Здобути ту щасливу долю!

Коли вже сонце встало
Й промінням сльози освітило,
Тоді Калини дочки підійшли,
Взяли під руки й повели
Безмовну матінку додому!

ЧАСТИНА ДЕВ'ЯТА

І знову дух імперії тут панував
На землях України,
Народ запряжений в новім ярмі стогнав,
Та ще й терпів ці війни і руїни.
У Тарноруді всі в колгосп ходили,
Не маючи для себе а ні дня,
А ні ночей,
Не закриваючи очей
В шлиї впрягалися самі,
Або корову по ріллі водили,
За ними босі діти їх ходили,
На рідній їх землі
У праці часто з голоду вмирали,
І пухли з голоду їх діточки малі,
В безсиллі засинали
Під житніми снопами,
Де бідні вдови жали,
Удосвіта в'язали,
Возили і носили
Важкі пшеничні ці снопи,
А по ночах їх молотили
І Бога все молили,
Щоб діти хоч жили,
Які завжди голодними були.
Також що-річно уряд заставляв
Ще й позику державі підписати.
— Не відробив, тоді належало до сплати
Усе майно,
Крім того, все воно
Було обкладене податком,
А хто садок свій посадив,
То вже за кожне дерево платив,
Тому сади рубали
— Платити сили вже не мали.
До того всього ще давали
На рік встановлений всім план:
Яєць державі здати, м'яса, молока.
Коли б хто лиш посмів це з'їсти сам,
То вже була б вся конфіскація майна,
Або тягнули до так званого їх суду,
Де на цю суму
"Злочинець" мусить відробити.
Як стало рук не вистачати,
Тоді почали вже хапати
По селах підлітків-дітей,
Яких голодна смерть минула,
Насильно забирали від сімей
І в різні кінці направляли,
І діти ці вже будували
Великої Росії мрії
— Індустрію на стільки піднести,
Щоб можна було згодом повести
Свої війська на інші вільні ще народи.
А тих, кого по віку не забрали з дому,
Хоч теж тут раю не було
— Якщо малий ще був, то пас корову свою,
А то снопи возив
Як в день, так в ніч.
А трохи старший — вже коней водив
У кінній ще косарці,
А хто стояв на молотарці
І подавав снопи,
Які він сам носив сюди.
Були й такі,
Що їздили із бочкою води,
Щоб вивезти її на поле людям,
Які в роботі були як воли
Не маючи коли
Напитися хоч раз на день
Холодної криничної води.
Сюди частенько приїжджав
З району перший секретар,
Який у владі жодного обмеження не мав.
— Коли б кого впіймав,
Що не працює хто,
Або для себе колоски збирав
Погублені в стерні,
Щоб діти з голоду не вмерли,
Тоді цей раб би рахував
Сумні для себе дні,
Бо у Сибір його б повезли.

Ось так в післявоєнні роки
Міцніла ця імперія Росії
І людство поки
Плекало свої мрії
Про мир на всій планеті
— Тут на крові й смерті
Новий кували меч
Російської безмежної сваволі,
Щоб ним рубати людські долі,
Захопленим народам не віддати волі
На цій святій землі!

ЧАСТИНА ДЕСЯТА

Трава зелена потемніла,
Бо перші сутінки пливуть,
Хмарина в небі посивіла,
І води Тарнорудки вже несуть
Сумного місяця проміння.
Над срібною цією течією
В задумі верби ще не сплять,
Схиливши гілля у журбі стоять,
Щоб жодним порухом листка
Цю тишу не збудити
І у воді цій не втопити.
Стежина берегом повзла,
Не знаючи куди й до кого
Вона людей вела.
Калина нею йшла,
Торкаючись ногами об траву,
Яка приймала вже росу,
А промінь місяця розчісував косу,
Що прогиналася на її грудях.
Вона не оглядалася і йшла,
Всім своїм тілом відчувала,
Що з заді йшов Карпо,
Про це душа її шептала
І серце рвалось з хвилювання!
Вона сама сюди пішла,
Чекаючи на зустріч із Карпом,
— Кохання стало наче сном
І робить вже її рабою
Не володіючи собою!
Калина чує за спиною кроки,
Цей звук об землю наростав,
Хвилини ці здались як роки
І ось коханий перед нею став.
Калину ніжно він за руки взяв
І гаряче всю пригорнув до себе,
А потім п'янко так поцілував,
Немов би увібрав усю її у себе
І в жарі свого серця утопив.
Калина тілом стрепенулась
І всім єством відчула,
Що це була Карпова кров
І запах смерті, чад,
Вона сахнулася назад,
Побачила в Карпа розтяті груди
З яких вже серце випадало
— Стискаючи від мук цих зуби,
Долонями закрила йому груди
І в них почула серця стук.
Не відриваючи від рани своїх рук,
Вона на жах оцей дивилась,
Як через пальці кров струмилась.
Калина в муках цих здригнулась.
Прокинувшись розкрила очі,
Дивилася на стелю довго,
Відходячи від болю цього,
А потім підвелася,
Перехрестилась до святих,
Шукаючи спасіння в них.
Хитаючись, приникла до вікна
Зовсім старенької хатини
— Її вже покидали сили.
А за вікном
Вже літнє сонце встало,
Яке Калині нагадало,
Що це були зелені свята
В цей шістдесят і п'ятий рік
Устелена панами хата,
Обтиканий зеленим гіллям тік.
І тут вона
В думках звернулась до Карпа:
"Ти кличеш вже мене?
Подумав певно, що забула я тебе
І тут сама я забарилась?"
Калина скриню відчинила,
Собі намисто почепила,
Взяла одежу всю святкову,
І вишиванку ту шовкову
На себе вправно одягла,
Зірвала квіти у саду,
Городом стежкою пішла
На цвинтар до Карпа.
У цей святковий день
Усе навкруг було чудове,
Все дихало життям,
Здалося, на Землі ніяке горе
Не мало місця ані тут, ні там.
Котило сонце по блакиті,
Розсипавши своє проміння в житі,
Цвіркун його перебирав ногою
І ним сюрчав, немов струною.

Сидить Калина вже на лаві,
Що тут на цвинтарі була
Біля її Карпа
І очі мружить від тепла,
Від сонячного джерела.
Калина встала, підійшла,
Бур'ян з могили весь прибрала,
А потім руку вже поклала
На чистий грунт,
Немов би тут
Погладила свого Карпа
І знов пішла,
На лаву сіла
І в мить у цю
Душа в Калини заболіла
І серце матері кричало, мліло
Про смерть всіх трьох синів.
Де їх хоча б одна могила?!
Вона б її повила,
Сльозами би обмила,
І біль хоч трохи в землю цю втопила.

Вже років три тому
Її з Москви листа прислали,
В якому є пояснення, чому,
Трохима сталінці забрали
І написали,
Що у Проскурові його і розстріляли,
Як ворога народу,
Але встановлено — ніяку шкоду
Він не робив і чесно жив,
Росії він кріпив могутність.
— Помилкою ця смерть його була,
Що сталінська чума
У крові всіх топила,
І партія це все вже засудила,
І хай вона живе, як жила.
Таке писання надійшло
Не з тих причин,
Що вже було
Відношення імперії до цього інше,
Природа її дика ще лютує гірше,
А це був результат того,
Що Сталін вмер,
І місце те його
На дикім троні
Для себе рвали холуї
І в цій новій основі
Тих лідерів не називали вже царі,
А генеральні партії секретарі,
Яким отці святі
Корону не давали,
А там в верхах вони за неї воювали
І хто спритніший був, її хто увірвав,
— Той і безмежну владу мав,
А конкурентів своїх брудом обливав
І всі ставали в нього холуями,
Своїх же ворогів робив він ворогами
Від імені народу.
У боротьбі за цю корону,
Хрущов тоді дойшов до трону
І щоб змести всі сталінські сліди,
Сказав: " Ті вороги,
Які мільйонами розстріляні були,
Ніколи ворогами не були,
А впали жертвами страшного культу!"

Після війни,
Коли верталися чужі сини
З війни додому,
Максима з фронту не було,
А вже по тому
З Москви прийшов лише папір,
Що він ще в сорок першому загинув.