Життя видатних дітей - Сторінка 5
- Павленко Марина -Саме під його керівництвом з'являються її власні літературні спроби. Згодом ці спроби переростуть у дещо серйозніше. А ще пізніше Надія регулярно публікуватиметься в українських та закордонних виданнях зі своїми но велами, нарисами й перекладами. Двічі буде входити до Спілки письменників: австрійської та харківської. Там, у Харкові, в 1920-х роках Надя співпрацюватиме з найкращими тогочасними літераторами: Юрієм Яновським, Павлом Тичиною, Володимиром Сосюрою, Лесем Курбасом, Аркадієм Любченком, Миколою Кулішем, Остапом Вишнею, Олесем Досвітнім, Грицем Петренком, Петром Панчем, Мишком Яловим, Майком Йогансеном, Миколою Хвильовим, Михайлем Семенком, Христею Алчевською, Валеріаном Поліщуком, Юрієм Коцюбинським, Олександром Довженком… Усі вони, як і сама Суровцова, спершу повірять у відродження України, а потім — постраждають від кривавого більшовицького режиму. Хтось заплатить життям, хтось — і душею, а хтось — волею. Як Надійка. Як її друг дитинства Юрій Корчак-Чепурківський (пригадуєте "яранги" зі стільців та хусток?). Як і її майбутній "принц" (не на коні, але — "блондин") — росіянин, викладач Дмитро Олицький, за котрого вийде заміж, але якого навіки забере від неї кривавий 1937 рік… Як і Дмитрова сестра Катерина Олицька, з якою, наче з нинішньою лялькою Катькою, Надійці буде про що побалакати довгими вечорами — після років неволі обоє доживатимуть віка в Умані…
Але що там казати! Навіть якби Надійка Суровцова знала наперед свою трагічну долю, однак не відступилась би від любові до України!..
Проте зараз наша принцеса ще не знає про це. Тільки замріяно виглядає з вікон щойно придбаного татом власного будиночка у Нагорному провулку, 4, куди б це податися в світ?
Ет, для початку можна піти увечері з товаришками на танці! Ах, ви й не уявляєте, як поважно проходять танці в справжніх принцес! Бали відбуваються в парадній залі жіночої гімназії, куди з хлопчачої гімназії приходять юнаки в строгих мундирах і рукавичках. Дівчата теж у білих "пальчатах", у коричневих шкільних формах (тільки й того, що замість чорного фартушка зодягається білий), тісно зашнуровані в корсети… Той романтичний дух, ті погляди, та книжечка-програмка, в якій записано послідовність танків та імена партнерів, яким ці танки обіцяно!.. Яка то радість, коли програмка заповнена вся! А коли тебе ще й запрошує дириґент балу! І саме з ним ти виступаєш у першій парі, тобто відкриваєш бал! І тобою милуються всі: як наступні пари, так і сумні незапрошені дівчата, що разом з матерями (їхня присутність обов'язкова!) сидять попід стінами! І — хтось найкрасивіший, найзакоханіший!..
Музика!.. Падеспань, краков'як!.. Справжня казка!
І не загрожує ще, як тій принцесі-Попелюшці, тривожне бамкання опівнічної години!..
Утім, навіть коли та година настане, навіть коли на Суровцову зваляться підозри, арешти, знущання, ув'язнення, 16-годинний робочий день, колимські перепади температур та інші нещастя, — вона все одно зостанеться шляхетною принцесою! Ніби якийсь посол (а в часи УНР[8] Надія — одна з перших жінок — таки матиме право працювати в посольствах), ув'язнена робітниця Суровцова розмовлятиме в таборах і німецькою, і французькою, і ще багатьма-багатьма мовами. Адже поруч так само безневинно страждають від сталінської системи чехи, болгари, грузини, латиші, цигани, євреї, німці, перси…
…Вальс, мазурка, полька!.. У неї нічого ніколи не перетвориться на гарбуз! Навіть у моторошні сибірські ночі Надія зуміє стати тюремною Шахразадою. Щоразу розповідатиме співкамерникам чергову казку, повість, роман. Усе, що запам'яталося з дитинства, усе, що придумувалось на ходу, все, що надзусиллям волі спліталось її уявою докупи…
Навіть у нестерпних умовах владивостоцького барака, де люди геть утратять інтерес до життя, Надія Суровцова придумуватиме… вистави. Одна з них буде така. Буцімто приїхали мандрівні актори: на когось натягнуть вивернутого кожуха, і він стане "танцюристом-ведмедем", когось обвішають ганчір'ям, і він буде "балакучим папугою"… А найвеселішою буде "морська свинка" — переодягнена в строкату шубку вона сама, що витягатиме з шапки скручені в дудочку папірці — "на щастя". "Вам судились далекі мандри", "Про вас думає трефовий король" і, нарешті, найзаповітніше: "Все закінчиться добре"… Люди розважаться і відчуватимуть, що знов мають сили боротись і сподіватись на те, що справді хтось їх чекає і що все закінчиться. Закінчиться добре!..
…Новим танцем вибухає оркестр, і Надійка вкотре виступає в першій парі. Буде першою навіть тоді, коли ні оркестру, ні пари не буде поруч. Адже вмітиме бачити щастя в кожній дрібниці!.. Рятуватиме себе та інших мудрим життєвим правилом: "Немає кращих ліків від горя, ніж давати полегкість іншим".
А музика звучить, кружляють пари, переглядаються попід стінами кохані мами, миготять по залі усмішки й щасливі очі. І не губиться, не губиться, не губиться — і ніколи не загубиться! — кришталевий черевичок!..
Історія людини в історії людства
Суровцова Надія Віталіївна (5(17).03.1896 — 13.04. 1985) — українська письменниця, журналістка, перекладачка, громадська діячка. Народилась у Києві, дитинство, юність і останні роки життя провела в Умані. Брала активну участь у політичному житті країни, зокрема в роботі Центральної Ради. У часи Української Народної Республіки одназпершихжінок отримала диплом Конзулярної академії, що давало право займати дипломатичні посади. У складі дипломатичної місії УНР вирушила за кордон. У Відні здобула ступінь доктора філософії. Викладала там у Вищій агрономічній школі, працювала в Комітеті допомоги жертвам голоду в Україні тощо. У складі Інтернаціональної Ліги миру і свободи виступала на конґресах у Дрездені, Фрайбурзі, Гаазі, Амстердамі, Парижі, Вашингтоні та інших містах. У цей час активно публікується в пресі. Німецькою мовою виходять її переклади українських казок. Українською — переклади Короленка, Діккенса, Скотта, Велза, Гамсуна, Берета, Мопассана та інших.
1925 року повертається в Україну. У Харкові активно включається в мистецьке й громадське життя, приєднується до кола передової інтеліґенції, пише й готує до видання свої нові й колишні твори.
1927 року злочинно заарештована і на 29 років викреслена із літературного (та й узагалі нормального) життя.
Повернувшись до Умані, працює в місцевому краєзнавчому музеї, дає приватні уроки іноземних мов, водить екскурсії в "Софіївку". Але з 1972 — знову тиск і гоніння від влади.
1996 року в Києві вийшли друком її "Спогади", 2001 — "Листи". Решта публіцистичних, літературознавчих статей, перекладів і художніх творів ще чекають свого видання й поцінування.
Василь Симоненко
НЕБЕЗПЕЧНІ ПОЛЬОТИ ВАСИЛЬКА СИМОНЕНКА
…Упаду я зорею,
Мій вічний народе,
На трагічний і довгий Чумацький твій шлях.
Василь Симоненко. "Стільки в тебе очей…"
Навчальні піруети[9]
Стільки пам'ятає себе Василько, він хотів стати льотчиком. Як тільки загуде в небі — бігом надвір! Геть і ложку покине. Забуде і борщ, і мамині пиріжки, начинені смаженим борошном. Адже в небі — сталевий птах (це вам не чорногуз із їхньої повітки!) крилами розтинає хмари!.. Оце висота! Оце доля!
Змалку вподобав собі віршика, що склав троюрідний брат Льоня Щербань: "Я маленький льотчик, / Я зроблю літак…". Розповідав його вдома з таким запалом, наче то його власні рядочки. Мама навіть вирішила, що це не Льоня — Василько придумав. Так ненароком ця помилка й увійде в історію. Але вірш і справді наче Васильків. Бо є в ньому щось і від хвальковитих газет, що їх недолюблює, але почитує дідусь. А щось — від рідної колядки: Василько ж народився 8 січня, одразу після Різдва! Правда, колядують Василь із хлопцями покрадьки, щоб у сільраді та школі не пронюхали. На своєму кутку десяток хат обійдеш — та й по всьому. Але ж колядують! "Коляд-коляд-колядин, я у батька один", — схоже з Льоніним віршеням, хіба ні? Ото й тільки, що Василько не в батька один, а — в мами! Ну, іще в дідуся, звісно. Любить Василько їх дуже, і вони над ним трусяться.
Хоч нічого в них героїчного, нічого від романтичної льотчицької долі. Мама Ганна, в колгоспі наробившись, вечорами цокотить на швейній машинці — сусідів обшиває. Дід Федір Щербань, колгоспний комірник, після роботи косить, порається біля худоби та читає книжки-газетки. Василькові тільки й "польотів", що в розкрилені мамині руки, коли приходить увечері з роботи. Або — дідусеві назустріч, коли той із поля чи з базару в Лубнах несе онукові гостинчика "від зайця": окрайчик хліба, яблуко чи бублика. І то — це коли Василько маленький був, а нині півпарубка, семикласник уже!
У війну літаки не вабили, а лякали. Були схожі на чорні хрести й несли в собі смерть і руїну. Правда, щойно 1943-го їхнє село Біївці звільнили од німців, Василько з Льонею Щербанем і собі спробували трохи "повоювати". Не льотчиками, то хоч піхотинцями. Ну, а піхоті чи льотчикам треба вміти стріляти.
Війна одгриміла, проте снаряди, патрони, гранати зостались. Всі хлопчаки тоді "запаслися": Гриша Симоненко автоматні диски прикопав у схованці, дід його — пістолети на сінокосі познаходив, Льоня ящиком патронів розжився. Василько ж озброївся в рідній клуні. Там, коли замерзали Удай і болота, часом переховувались партизани, і в очеретяній стрісі лишили… нагана й гвинтівку! Тож хлопці — за зброю. Висадили зі стріхи десант у бур'яни і дрібними перебіжками — в береги.
…Однак та перша військова операція скінчилась поразкою. Постріли з болота неабияк наполохали селян. "Солдатів" швидко виловили, зброю відібрали, босі вояки під грізним конвоєм Параски Щербань, і насмішкуватим поглядом чорногуза з клуні прибули додому. Увечері зазнали ще й публічного суду.
Хлоп'ячі вуха палали від батьківсько-дідівських зітхань, бідкання і докорів.
— Дурило мале! — трималась за серце заплакана мама. — Це ж тільки Божа ласка, що лиха не сталось!..
Але справжні герої не відступають.
— Як виросту, буду льотчиком і оженюся з італійкою! — звірявся Льоні Василь, коли вони через вікна колишньої церкви, де совєцька влада зробила клуб, дивились нове кіно. Кіно привозять мало не щодня. Нема електрики — вмикають движка і крутять, крутять, крутять… Хлопці через вікна пролазять, бо грошей — катма.