Зірка - Сторінка 2

Заперечень не було.

Вона швидко роздяглася і, поки він опам'ятався, була вже у воді.

— Ходи швидше., чого ти там так довго? — нетерпеливилася.

— Лови! — крикнула і попливла на середину озера.

— Вернися! — заволав, злякавшись.— Вернися! Зірка знала, що Іван не з важних плавців, тому повернулася.

— Ти бачив рибалку? — спитала, показуючи очима в бік лозини з правого боку від них.

г Сказав, що не бачив.

— Он там, у кущах. З середини озера його видно, А ось він виплив зі свого сховку.

Неначе за командою дівчини рибалка покинув своє місце, сховане в прибережних кущах, і попрямував на середину озера, де недавно плавала Зірка.

З кожним порухом весел до берега бігли жмури, відливаючи золотом. На середині озера рибалка зупинив човен, вийняв з води весла, обережно поклав їх на борти, закинув свою вудку і терпеливо почав чекати клювання.' Раптом над його головою, мов вогняна кулька, пролетів пернатий рибалка — зимородок. Він кинувся у воду, розбив своїм зелеио-золотистим тільцем водяну шибу і виніс з неї рибку.

— Оце рибалка! — майже в один голос промовили молоді на березі, а рибалка на воді аж бриля скинув.

— Він тобі кланяється,— пожартував Іван Іванович.— Бриля скинув.

— А може, це тобі кланяється? — не погодилася дівчина.

— Він кланяється красі.

— Думаєш, що всі, як ти, закохані?

— Не думаю.

— Рибалка старий, йому не до краси, — сказала Зірка, все ще стоячи по коліна у воді.

Іван Іванович задумався над її словами. —. Чому ти так сказала? — спитав.

— Бо й ми будемо колись старі і чи будемо тоді захоплюватися красою так, як зараз.

— Красивим будемо захоплюватися до смерті — така моя думка.

— Цікаво, які бажання у цього старого? — задумалася Зірка.

— Мабуть, щоб рибка ловилася.

— Може, золота рибка.

— Йому не зловити, бо я вже зловив золоту рибку — мою чудову Зірку.

— У нього, певне, сварлива жінка,— сказала, ніби не чуючи його слів.

— Чому сварлива?

— Так мені здається.

— А як ми з тобою поженимося, ти будеш сварлива?

— Усе залежатиме від тебе.

— Добре, виходь з води, бо простудишся. Вода не дуже тепла.

У купальнику пирисоиувалася її граціозна фігурка. Не міг відірвати од неї очей.

— Яка ти гарна,— промовив захоплено.

— Ось що, Телесику,— попросила,— відвернися або краще піди он туди в лісок, — показала рукою,— а я викручу купальник і одягну плаття.

Іван Іванович пам'ятає, що він пішов тоді далеко, щоб не бентежити Зірки своїм поглядом. Вернувшись, застав її уже в платті.

— Ти одягла плаття на мокрий купальник?

— На вогкий. Тепер літо, не простуджуся. Пасемце мокрого волосся спало вниз, і личко було

таке привабливе, що він не міг стриматися, щоб не поцілувати його. Вони обоє були щасливі.

Посідали знов на траву, але вже на сонці, яке поволі хилилося до заходу. За озером, вдалині, жовтіли поля. Звідти линув бій перепелів. Ліс, набравшись за день сонячного тепла, віддав його тепер озерові. Густіше запахли трави, перебиваючи в'язкий запах дубової кори.

На узлісся вийшла козуля, за нею — самець.

— Бачиш, пара, як ми з тобою,— шепнула Зірка ледь чутно, щоб не злякати красивих тварин. Та вони не чули. Спокійно підійшли до озера, напилися води і так само повагом подалися у ліс.

— Щасливі,— зітхнула Зірка.

— Ми щасливіші, принаймні я,— промовив він.— Чому ти так важко зітхнула?

— Вони вже разом, а ми...

— І ми будемо. Не журися, кохана, вже скоро будемо.

Десь недалеко, здавалося, заграв свою пісню деркач і відвернув увагу дівчини від сумних думок.

— Люблю я цю пташину, її нескладну пісню, хоч самої ніколи не бачила,— промовила сумовито Зірка.

— І не дивно.

Іван Іванович пояснив, чому деркача так рідко можна побачити. Живе він у травах і посувається, ніби плаває, серед них, як риба у воді. Рідко підлітає — завжди пішки. Його голос чути далеко. Ось і зараз наче близько, а насправді він хтозна-де.

— Але все-таки колись перелітає, адже це перелітна пташка? — заперечила Зірка.

— Маєш рацію, перелітає, але вночі, коли менше ворогів.

Дівчина задумалася.

Заговорили про вічну боротьбу за існування, про те, що відбувається вона і в світі тварин, і в світі людей.

— Нехай тварини нерозумні,— промовила по хвилині Зірка,— там ідеться про збереження власного життя, а люди? Хіба вони не могли б жити без цієї боротьби?

— Могли б, та, на жаль, не хочуть або ще не доросли?

— А може, колись воєн не буде? — промовила Зірка.

— Колись...— повторив слова дівчини її коханий.— Чи за нашого з тобою життя — не знаю...

Швидко минали години. День кінчався, уступаючи дорогу вечорові, що вже ховався у довгих тінях дубів, феред кущів ліщини, наче соромлячись сонця. У лісі починалася нова пісня: затужила сова, задеркотів дрімлюга, заграли в сто голосів розніжені спекою цвіркуни, низько над землею з тоненьким писком пролетів кажан.

Зірка встала й, очистивши плаття від прилиплих до нього листочків, сказала:

— Гляньмо ще раз на це чудо природи — ліс і озе-

Їю, на місце, де нам було так добре. Чи доведеться ще устрітися тут?

Довго стояли мовчки, вдивлялися очима душі І сердець у чарівну далеч, у сріблясте озеро, що вже починало вкриватися серпанком сивого туману. Оглянулися на ліс, та й він уже був не такий, як удень: став загадковим, таємничим, наче готувався до якогось нічного таїнства.

— Ходімо тепер до мене, — перервала мовчанку Зірка.— Покажу тебе моїй матері. Я сказала, що приведу тебе. їй цікаво побачити майбутнього зятя. При швидкій ході за півгодини дійдемо додому, посидимо там годинку, а потім на вокзал. Я проведу.

Іван Іванович згадав гостинний прийом у матері Зірки. Мати благословляла його, як рідного сина, і її йому вже не довелося більше бачити. Скільки лихих пригод чигає на людей.

Тоді на станції вже сіріло небо, падала роса, світло ліхтарів було наче в ореолах. У чистому небі ще де-не-де блимали зорі. На заході раптом наче загриміло. Але на це не звернули уваги ні він, ні Зірка. Підійшов поїзд.

— Прощай, моє щастя, моє божище. Люблю тебе безмежно.

— А я більше, — повторила з усмішкою свою улюблену фразу.

Востаннє почув він тоді ці милі слова.

Минули роки, а пам'ять зберегла все, що було, до подробиць. Бачить усмішку, пам'ятає кожен порух уст, сіяння очей і чує цю милу фразу чудової дівчини.

Поки доїхав до своєї станції, був день. Вийшов з вагона все ще під впливом щасливого дня і ніжного прощання. У вухах бринів її милий голос, ввижалися веселі ласкаві очі, чудові брови. Очуняв від незрозумілої метушні на пероні. Люди кричали, кудись поспішали. На їх обличчях був незрозумілий переляк.

— У чому справа? — спитав робітника, що біг кудись повз нього.

— Ви що, з неба звалилися? — спитав грубо.

— Я тільки що приїхав,— почав оправдуватися Іван Іванович, наче в чомусь винен,— Нічого не знаю.

— Війна! — уже спокійніше промовив робітник.— Фашисти перейшли наші кордони.

У грудях юнака щось наче обірвалося, серце на

мить завмерло, зупинилося...

"Вона ще нічого не знає", — була його перша думка. Узяв себе в руки і вийшов з вокзалу. А наступного

дня у переповненому вщерть вагоні їхав до свого полку.

Проте, і їдучи в вагоні, не здавав собі справи, що таке війна. Просто не уявляв її жахів. Думав про близьке серцю — думав про Зірку.

Півроку з автоматом у руках, простим солдатом, а решту війни військовим кореспондентом пройшов Іван Іванович. Зазнав воєнного пекла за чотири роки. Тричі поранений, належався в різних госпіталях. Пройшов страдницьку путь від Дністра до Волги і переможну від Сталінграда до Берліна. По дорозі надивився фашистського варварства.

Та ніколи не сумнівався в тому, що буде жити. Вірив, що йому світить Зірка щастя. І в госпіталях, і в хвилини затишку на фронті мріяв про зустріч з нею. Однак тривога за неї не покидала. За стільки років, та ще таких страшних, чого тільки не могло трапитися.

Відсвяткувавши День Перемоги над фашизмом, поїхав у село під ІПацьком. Сумний пейзаж бачив він з вікон вагона: зруйновані станції, спалені села, вирубані ліси.

Поїзд зупинився там, де чотири роки тому його чекало щастя. Яка переміна! Замість двоповерхового будинку станції — румовище. Нема й сліду від лавочки на пероні, бо й перону немає. Зник і садок...

Постояв на місці колишньої станції, як на могилі, і подався до села, де його приймала добра матуся Зірки.

Села не було. Там, де біліли хати серед зелених садочків, стирчали, мов руки розпачу, що волають до неба про помсту, одинокі димарі й обгорілі стовбури дерев. Пустка. Горобця ніде не видно, ніде собака не гавкне. Розпач. Коли ж це із землянки, де колись була, певне, хата, виповз дід у лахмітті.

Іван Іванович кинувся до діда, наче від нього залежало життя любимої дівчини.

— Скажіть, будь ласка, що з жінками, які мешкали...— хотів сказати: "Он у тій хаті" — але на її місці лежала купа руїн.

Дід довго дивився на офіцера, намагався пізнати, хто це, але постать була йому незнайома.

— Ви, може, родич будете? — спитав по хвилині дід, оговтавшись від першого враження. За час війни перевидав стільки військових своїх і ворожих, що в першій, хвилині не знав, як відповісти, тому й відповів питанням.

Офіцер сказав, що близький родич.

— Я вас ніколи не бачив, а їхніх родичів знаю,— не довіряв дід.

— Не жив я тут, дідуню, тому й не бачили.

— Так-так, не жили тут,— уточнив старий.—Жінку фашисти замучили за дочку,— промовив.

— За дочку? — крикнув Іван Іванович.— Що ж дочка? Що з нею?

Дід ще раз уважно зміряв офіцера з голови до ніг і, внутрішньо відчувши, що з ним можна говорити, почаЙ сміливіше і багатослівніше розповідати про партизанку Зірку, що багато шкоди завдала фашистам.

Не було сумніву, що дід розповідає про його любиму дівчину-мрію — про Зірку.

— Що ж далі? — квапив офіцер.

— Загинула,— не дивлячись у вічі, промовив старий. Цього слова боявся Іван Іванович, але воно злетілб

з уст старого страшне, як сама смерть.

— Правда, діду? — не хотів вірити, не міг допустити, що більше Зірки не побачить.

Дід образився.

— Старий я, щоб брехати,— промовив сумно.

Аби про щось більше довідатися, треба було задобрити діда, принаймні перепросити його за необдумані слова. У планшеті мав пачку трофейних цигарок. Сам не курив, але на всяк випадок носив із собою.

— Вгощайтеся, дідуню, — почав, простягаючи старому цигарки.

Очі діда засвітилися.

— Давно не курив,— сказав він.

— Беріть цілу пачку, я не курю.