Золоті копита - Сторінка 6

Але як же бридко лежати із заплющеними очима, і так важко через ту рурочку очеретяну дихати. Хоча Омелько й так старався, щоб сильно не ворушитись, щоб якомога менше було потрібно повітря. Думав про татар і про п'явок. Більше про п'явок. Од згадок про п'явок його аж судомило. Ще відтоді, коли вперше у дунайським болотах від турків ховався. Скільки ж вони з нього тоді крові вицідили! Про п'явок багато не продумаєш. П'явка вона і є п'явка, кров ссе з тебе. Насмокчеться — відпаде, але кров з ранки все напливає і напливає. Оце страшно — її вже нема, а кров все витікає…

А татарва?.. Якщо стільки її сюди прискакало, щоб одного його знищити чи схопити, значить почнуть для того щось діяти. Але що? Коней у болото не пустять і самі не полізуть пішака. Боліт вони бояться може більше за все на цій землі. Бо з доброго болота не випливеш, як ото вони перепливають Дніпро, тримаючись за кобилячий хвіст.

Омелько зачаївся під водою, а внутрішнім зором бачив, як татари по високому берегу розтяглися ланцюгом. І пильно вдивляються у кожен порух очеретяних стеблин. І вслуховуються, мов пси гончаки, у кожен шерхіт, кожен звук, що долітає до них від болотних заростей. Псів у них немає, тож вони й не знайдуть його слідів при вході в болото.

Але татари без діла не стоятимуть довго. Їхня сила — швидкість. Та й зразу не відступляться від болота. Вони бачили, як він спускався з пагорба. А від заростей на всі боки — лише трав'янисті пагорби. Татари знають — він в очеретах. І його треба звідти вигнати на чисте місце. Стрілами навмання не битимуть — з болота стріли не повибираєш. Бо добре знав Омелько: де тільки було можна, вони свої стріли збирали. Хоча, власне, які вони їхні — ті стріли? У них стріли або московські, або турецькі. Самі вже нічого не вміють робити. І луки у них привізні. І гроші на походи їм дають або греки, або вірмени. Якби не ці хрещені лихварі, і половини грабунків не було б… Що можуть пси зробити, щоб вигнати його на сухе? Та дуже просто — підпалити очерет. Он який вже день спекота. Та й старого сухого стебла досить і на урізі суха трава з весни зосталась.

Отож, якщо підпалять і не буде вітру — кінець. Адже тоді, коли згорить сухе стебло, і від нього займеться підсохлий зелений очерет, густий дим постелиться по воді… Тут вже можна захлинутись димом і під водою, і якщо висунеш голову з води… Раптом щось вдарило в очеретину, ледь не вибивши її з Омелькового рота, сильно дряпонуло по чолу. Чи болотяна черепаха, чи може гоголь пірнав…

І зразу по тому за якусь хвилю козак відчув — починає дерти в горлі. "Підпалили! Підпалили, пси смердючі, підпалили!" — Подумки волав Омелько. Дим просто розривав Омелькові легені, починало стискати горло, різало мов ножем у дихалках, раптовий біль наскрізь пронизав скроні. Пекуча зненависть пройняла втікача, бо він знав — скоріше захлинеться димом, ніж випірне з води. "Здохну, а не діждуть пси, щоб їхня хитрість сповнилась. "У дихалках пекло вогнем, і від того болю він час від часу втрачав всю силу. Не знати як, але очеретину тримав, не випускав.

І ось такого задушного їдучого повітря хапонув козак, що, втрачаючи тяму, безнадійно подумав: "Амінь…" Та, змагаючись із останніх сил із бажанням випірнути і віддихатись, збагнув, що над водою той самий цим, яким він душиться через очеретину.

Та враз ж полегшало — наче хто вдихнув у нього нові сили. У голові прояснішало, у горлі боліло, але не так нестерпно і пекуче.

Зрештою наважився відкрити очі. Крізь прозору воду згори на нього лилося золотаве світло. Час від часу світло наче закривалось ніби повздовжніми хмарами.

"Та це ж наді мною дим хмарами пливе. А пливе тому, що вітер знявся…" І почав Омелько читати всі молитви, що він знав. Хоч на нього і млість напливала, і біль раз по раз пронизував голкою скроні, хоч часом він не міг пригадати всі слова молитви, читав і читав. І не сумнівався вже: врятується. Тільки дочекатись, поки сонце зайде. Татарські пси знають, що ніч на цих землях — найнебезпечніша година. Та не будуть вони біля спаленого болота пильнувати одного козака. Треба дочекатись заходу сонця.

Омелько відчув, що починає засинати — на голову наче хтось поклав теплий лантух із піском. Омелькові зовсім не хотілось розкривати очі, але він примусив себе розплющити їх. Розплющив. Над ним трохи збоку наче розпливалась якась світла пляма. "Та це ж місяць!" — Здогадався Омелько і вирішив: "Треба вилазити".

Омелько із великим зусиллям поворушив задубілими кінцівками, а далі й звівся на ноги і розплющив очі. Спочатку він нічого не міг розгледіти. В очі попав намул і довелось підійти ближче до берега, щоб промити очі. Як промив очі, озирнувся на всі боки.

Тільки тепер, коли очерет вигорів до самої води, стало видно, яке велике те болото.

Де-де ще від купин обгорілого очерету тяглися вгору тоненькі цівки диму. Скрізь на воді плавало обгоріле листя і недогорілі тростини.

Над східними пагорбами здіймався величезний золотавий місяць.

Омелько поплентався до берега, женучи перед себе хвилі. І на них заколивались золотаві смуги розбитого місяця. Десь далеко на лузі в мочаринах деркав деркач. Із сухих пагорбів лилося несамовите дзюрчання незліченних коників.

Як Омелько не витрушував воду із вух, а все ж, видно, туди її зайшло забагато. Певно, тому час від часу звуки раптом пропадали, і на Омелька падала нищівна тиша, ще страшніша, ніж під водою. Тоді Омелько спинявся, нахилявся і трусив головою, і звуки знов вибухали навколо нього, і він блаженно усміхався.

Десь за пагорбом наче затупотів одинокий кінь. "Може, не спіймали?!" — Відчайдушна надія тьохнула в серці. І тихо свиснув тим переливчастим високим посвистом, до якого привчав свого коника ще від лошати.

За пагорбом заіржав кінь.

"Буланко!" — Прошепотів Омелько і перехрестився. Все ближче й ближче тупіт копит, і ось на тлі ще світлого заходу край неба вималювався точений абрис Буланка.

Не зважаючи на важенний мокрий одяг, мушкет і пудові чоботи, на закляклі ноги, козак важко побіг на гору до свого вірного коня.

Буланко тихо заіржав і поклав на плече хазяїну голову. Погладив коня по гриві, але коли рука опустилась униз і зачепилась за патичок, кінь здригнувся всім тілом.

— Боже! Стріла обламана. А пси смердючі! — Закляв крізь зуби Омелько, розвертаючи коня до місяця.

Добре протер очі, уважно роздивився при місячному сяйві рану і уламок стріли, що стирчав із соколка.

Погладжуючи Буланка лівицею по лопатці і плечу, примірявся і, проказавши молитву, швидко і щосили смикнув уламок стріли. Буланко від того здригнувся всією шкірою і аж присів на задні ноги. Болісно захрипів.

Омелько підніс до очей уламок стріли. І дуже зрадів — на уламку був сталевий наконечник. Цілий, не обламаний.

"Тепер все буде гаразд!" — Ще більше зрадів Омелько, перебираючи шовковисту гриву.

Але враз відчув козак, що замерзає. Що важенний мокрий одяг сковує його рухи, що розбухлі чоботи дибами висять на ногах, важенна холодна шапка крижаним обручем стискує скроні.

Ледь спромігся видертися на коня і, злегка, як завжди, смикнув за вуздечку, цмокнув губами, і кінь пішов бадьорою риссю.

Ні їсти, ні пити не хотілось. Тільки хотілось зігрітись. Його тіпало від внутрішнього холоду.

І коли на якусь мить холодні судоми трохи відпускали Омелька, сон зразу ж падав на нього теплою задухою.

Коли ж ударяла нова хвиля холоду, Омелько прокидався і бачив, що його вірний Буланко несе його луговим низьким берегом якоїсь річечки. А по річці за ними пливе невідступно здоровенний яскравий місяць, що вже починає щербитись.

З усіх кущів, із лугової трави, із пагорбів долинали пташині крики, цвірчання коників і наче далекий брехіт лисиці.

Чим далі, тим менше лишалось у козака сил. Він схилився на коня, голова впала на груди, як ото в покійного отамана.

А вірний Буланко бадьорим кроком все йшов і йшов луговою стежкою понад водою. "І куди ото він тьопає? "— Крізь сон намагався зрозуміти Омелько. Але нічого зрозуміти не міг і знов провалювався у болісний сон, щоб за якийсь час знов відчути пронизливий холод у всьому тілі і на хвилю пробудитись. Коли по якійсь хвилі набіжного сну Омелько розкліпив очі — побачив, що кінь тьопає темним просадом. Місяць світить у спину, і попереду по вибитій дорозі бадьоро підстрибує тінь коня і вершника.

"Ти ба, Буланко дорогу знає… Колись ми тут наче були… але коли? Не пам'ятаю… А от Буланко пам'ятає… Тільки хіба ж він скаже… Отакої, бач…" — думав Омелько і не зчувся, як заснув.

Прокинувся наступного разу не від пронизуючого холоду, а від того, що тепле й лагідне світло торкнулося його обличчя.

Розправив плечі, поворушив спухлими, задубілими пальцями і озирнувся на всі боки. Сонце витнулося з-за буйних кущів, його промені починали добре зігрівати. І немає ніякого просаду і ніякої битої стежки. Кінь широким кроком трухає у соковитій траві берегом річки. Все навкруги заросло буйними кущами. І серед тих кущів ніби галявина, і на ній кілька престарезних в'язів. З товстенними крученими вузлами коріння і стовбурами, що низько розділилися на товстенні гілки.

"Хоч трішечки відпочину, поки сонце добре підіб'ється, а тоді висушу лахи та побачу, що далі робити…" Омелько спішився, стягнув із себе самопал і сів на товстенні вузлуваті корені в'яза. Прихилився спиною до шерхуватого репаного стовбура. Щоб обезпечитись, поставив самопал межи колін. А повід намотав на лівицю. Як же затишно та зручно було сидіти, прихилившись до сухого теплого стовбура. "Оце перепочину…. добре зігріюсь… покладу лахи на сонці і споряджу мушкет…" Сонце піднялося вище, і Омелько крізь дрімоту відчував, як нагрівається на ньому і висихає одяг. "Полежу трохи…" — подумав Омелько, нахилився до теплої трави і згадав, ну просто привиділось йому, як ото колись, як ще хлопчаком він веде на леваду панських жеребих кобил. А на леваді, як оце його зараз, так тоді приморило дрімотою панську дівку Марію. Всю ніч вона з іншими дівками та парубками витанцьовувала. Бо до їхнього пана приїхали куми. А в того пана був їздовий і добре грав у дуду. То пани собі своє свято гуляли, а вся молода челядь тупотіла під дуду до самого ранку. Після доброї гульні пани можуть спати і до обіду, а панській челяді треба діло справляти.