Зруйноване гніздо - Сторінка 3
- Кащенко Адріан Феофанович -Серце старого запорожця зразу пом’якшало від ласки дочки і, погладивши рукою Галине волосся, він сказав, сідаючи на землю:
— Сядемо, діти, та поговоримо…
Галя сіла поруч батька, пригорнувшись до нього, Демко ж сів з другого боку.
— Як його, діти мої, про шлюб та весілля тепер думати, — почав старий запорожець, — коли поховали ми все те, на чому держалося життя наше?.. Поховали Матір-Січ?
Молодий козак не хотів так легко піддаватись.
— Та що ж, тату… — сказав він. — Хіба сумувати нам без краю? Журбою Січі не вернемо. Отже й люди, трапляється, вмирають, а живі посумують деякий час та й знову про живе думають…
Старий журливо похитав головою.
— Не розумієш, козаче, того, що сталося. Не в тому тільки лихо наше, що Січі вже немає… Не вперше руйновано Січ Запорозьку: руйнували її й татари, й турки, й москалі, а вона знову вставала, бо жива була душа козацька… Тепер же Січ вмерла навіки, бо ви зганьбили її… от що! А козацьку славу затоптали ви в болото. Ось у чому мука пекельна! Не боліло б моє серце, коли б я знав, що Січ зруйновано після того, як залито кров’ю її шанці… Та смерть була б не довговічною, бо кров, пролита за рідний край, дає паростки і веде за собою нове життя; ся ж смерть, що ви заподіяли Січі, є смерть ганебна, а може, боронь Боже, й довічна. Нема чого й говорити: ви самі власними руками задавили свою матір!
— Добре вам, тату, тепер нас ганити. А що ж ми мали робити, коли вся січова старшина й сам кошовий не схотіли стати за свою правду і скорилися лихій долі?
— Не знали ви, що робити? — в запалі скрикнув Балан. — Та коли б за моїх часів був такий кошовий отаман і така старшина, як отеє у вас, так ми нагодували б їхнім тілом у Дніпрі раків, а обрали б таких отаманів, що вміли б стати за козацьку волю й честь! От що!
— От ви, тату, й у цьому мені дорікаєте і до мене неприхильні стали… А ми ж мало не так і вчинили, як ви говорите: ми скинули було всю старшину і обрали іншу, що згодилася вести нас до бою. Ми навіть гармати вже повикочували з пушкарні на окопи… Так що ж, коли тут вийшов пан отець Володимир з хрестом і сказав, що покладе на всіх прокляття, якщо ми не скоримося? Що тут було чинити? Товариство розійшлося по куренях, а далі, замість того, щоб обороняти Січ, посідало на човни, та й помандрувало на Дунай!
— Тяжке горе! Смерть козацькій волі!
— Та через що ж, тату, смерть? Через що? Буде на Дунаї нова Січ Запорозька — от і все.
— А тут же?… Тут що буде з нашими безкраїми степами, що ми від дідів-прадідів обороняли і од бусурманів, і од поляків?
Молодого козака дивувало, що старий бідкався про степи.
— А що має статися з степами? — сказав він. — Степи несходимі… безкраї… їх ні переорати, ні кіньми випасти. Хоч би й чужі люди понаходили сюди так і то на всіх вистачить землі і людей навіть непомітно буде. Чого справді вам так журитися? Ну нехай Запорозька Січ од вас трохи далі буде — на Дунаї, а проте ви знатимете, що вона єсть. А тут у вас і степ свій, і хата, й плавня, і добре господарство. От звінчайте нас скоріше з Галею, так ми довіку з вами будемо жити. Я нікуди вашої дочки не завезу — будемо обоє вашу старість доглядати.
Поки Демко говорив, Галя все міцніше тулилася до батька та цілувала його в руку.
— Ох, діточки мої… — сказав старий козак, зовсім уже пом’якшавши і цілуючи дочку в голову. — Знаю, що молоді ви і вабить вас до шлюбного життя, та тільки недобре мені серце віщує… Чи буде ж ваше життя щасливе?
— Та якого ж, таточку, ще треба щастя, — обізвалася Галя, зазираючи батькові в очі, — як всім укупі жити?
— А якщо, тату, ви занудьгуєте за Січчю, — все сміливіше і веселіше говорив Демко, — так ми з вами й поїдемо на Дунай подивитись на нашу нову неньку. Та що ж справді: неабияка далечина до Дунаю! Посідаємо на коней та й гайда через Буджак!.. Аби ваша сила, а шляхи до Дунаю відомі!
Старий козак повеселішав — очі його заграли і навіть зморшки на чолі розійшлися.
— А що ж, справді… — сказав він. — Невже б же я не доїхав? Ото! Ще й як би доїхав! Я так гадаю, що тижнів за два й стали б ми на Дунаї… Та й то ще як повагом їхати, а коли б узяти на переміну по двоє коней, то гляди, коли б не за сім днів там були!
— От би й подивилися, як там наші живуть. У мене до того там аж троє братів.
— Головна річ, — сказав старий, — щоб козаки не забували там стародавніх запорозьких звичаїв. Молоді на Дунай пішло багато, а старих обмаль — доглянути молодь годилося б та повчити її.
Старий запорожець забув уже про свої літа і марив думками по Дикому Полю, по Буджаку й понад Дунаєм — по всіх тих степах, річках та могилах, де не один раз з шаблею в руці гарцював з товаришами. Йому стало легко й радісно на серці і він сказав весело:
— Ну якщо так, діти, то нема чого гаяти часу. Споряджай, Галю, завтра на дорогу харчів, а ти, Демку, обдивися воза та й повезу я вас по шлюб у Самарську Миколаївську пустинь. Нехай вас Господь благословить… А як поживете вже трохи, то й на Дунайську Січ з тобою, Демку, та з Івасем поїдемо подивитись.