Ґлорія Скотт...

— У мене тут є деякі папери, — сказав мій друг Шерлок Холмс, коли ми одного зимового вечора сиділи біля каміна, — які, гадаю, вам варто було б переглянути, Ватсоне. Це документи найдивовижнішої справи — пригоди з "Ґлорією Скотт", а це — записка, прочитавши яку, мировий суддя Тревор помер зі страху.

Він дістав з шухляди маленьку потемнілу скриньку, вийняв звідти й подав мені коротку записку, надряпану на клаптику сірого паперу.

"З дичиною справу, гадаємо ми, закінчено, — ішлося в тій цидулі. — Головний лісничий Хадсон, здається нам, усе про мухобійки розповів. Фазанячих курочок стережіться".

Коли я відірвався від читання цієї загадкової цидули, то побачив, що Холмс усміхається, придивляючись до виразу мого обличчя.

— Ви, бачу, трохи спантеличені, — мовив він.

— Я не розумію, як така записка може викликати в когось страх. Мені вона здається скоріш Гротескною.

— Цілком можливо. І все ж факт є факт: міцний чоловік у літах, прочитавши її, похилився, наче від пістолетного пострілу.

— Ви зацікавили мене, — зауважив я. — Але чому ви вважаєте, що я повинен переглянути цю справу?

— Бо то перша моя справа.

Я не раз намагався зрозуміти, чим керувався мій друг, беручись до розкриття злочинів, але він ніколи не мав бажання про це розмовляти. Зараз, однак, він сів у крісло й порозкладав документи на колінах. Потім запалив люльку і якусь хвилину перегортав папери.

— Ви не чули від мене про Віктора Тревора? — спитав він. — Це був мій друг у ту пору, коли я навчавсь у коледжі. Я ніколи не був компанійським хлопцем, Ватсоне; я завжди волів сидіти самотою в кімнаті і вдосконалювати свої дедуктивні методи, тож не дуже приятелював з однолітками. Крім фехтування й боксу, інших видів спорту я не полюбляв — одне слово, займався зовсім не тим, чим займалися решта хлопців, тож спільного з ними в мене нічого не було. Тревор став єдиним моїм приятелем, та й то через пригоду з його бультер’єром, що одного ранку вчепився мені в ногу, коли я йшов до церкви.

То був прозаїчний, але ефективний початок дружби. Я пролежав у ліжку десять днів, і Тревор щодня приходив провідати мене. Спочатку наші розмови тривали не більш як хвилину, потім він став затримуватися довше, а під кінець семестру ми були вже близькими друзями. Це був щирий і жвавий хлопець, сповнений бадьорості, анітрохи не схожий на мене; але все-таки між нами було чимало спільного, й коли я дізнався, що в нього так само немає друзів, це поєднало нас іще міцніше. Нарешті він запросив мене в гості до свого батька в Доніторп, що в Норфолку, і я скористався його гостинністю аж на цілий довгий місяць канікул.

Старий Тревор, мировий суддя, був людиною заможною, шанованою і мав у Доніторпі садибу. Доніторп — це невеличке село на північ від Ленґмера, що біля Бродса. Цегляний будинок, великий, старомодний, стояв на дубових палях, і до нього вела чудова липова алея. Там можна було досхочу постріляти качок, із задоволенням порибалити, посидіти в невеличкій, але затишній бібліотеці, — як я зрозумів, її купили в колишнього власника садиби; до того ж, Тревори мали непоганого кухаря, тож хіба що найвередливіша людина не змогла б там приємно провести місяць.

Старий Тревор був удівець, а мій друг — єдиний його син. Я чув, що в нього була й дочка, але вона померла від дифтерії, коли їздила до Бірмінгема. Старий Тревор надзвичайно зацікавив мене. Чоловік він був не дуже освічений, зате неабиякий силач і розумник. Книг він майже не читав, зате багато мандрував, чимало побачив і все це запам’ятовував. Кремезний, огрядний, із кучмою сивого волосся, засмаглим обвітреним лицем та блакитними очима, в окрузі він мав славу людини доброї й щедрої; його знали як справедливого, поблажливого суддю.

Якось увечері, невдовзі після мого приїзду, ми сиділи за чаркою портвейну, і тут молодий Тревор почав розмову про мою спостережливість та мої дедуктивні методи; тоді я ще не уявляв собі ролі, яку вони відіграватимуть у моєму житті. Старий, напевно, гадав, що його син надто переоцінює в своїй розповіді мої здобутки.

"Спробуйте-но на мені, містере Холмсе, — мовив він, ласкаво всміхаючись, — я найкраще підійду для ваших висновків".

"На жаль, їх буде не так багато, — відповів я. — Можу лише припустити, що останні дванадцять місяців ви когось боялися".

Усмішка завмерла на його вустах, і він здивовано втупився в мене.

"Так, це правда, — мовив він. — Ти знаєш, Вікторе, — звернувся він до сина, — коли ми розігнали оту банду браконьєрів, вони заприсяглися, що заріжуть нас, і справді напали на сера Едварда Голлі. З того часу я завжди насторожі, хоч я й уявлення не маю, як ви про це дізналися".

"У вас дуже гарний ціпок, — відповів я. — За написом я визначив, що ви володієте ним не більш, як рік. Але вам довелося просвердлити кілька отворів у набалдашнику й позаливати туди свинець, щоб обернути ціпок на грізну зброю. Гадаю, що якби ви нічого не боялися, вам не було б чого вдаватися до такого заходу".

"Щось іще?" — спитав він, усміхаючись.

"Замолоду ви частенько билися".

"Теж правда. Як ви про це довідались? Невже тому, що ніс у мене трохи скривлений?"

"Ні, — сказав я. — Уся справа у ваших вухах. Вони у вас притиснуті до голови й товсті, як у боксерів".

"Може, ще щось?"

"Ви багато працювали лопатою, що видно з ваших мозолів".

"Так, я надбав усі свої гроші в золотих копальнях".

"Ви бували в Новій Зеландії".

"Теж правда".

"Не раз відвідували Японію".

"Саме так".

"Ви були близькі з людиною, ініціали якої — "Д.А.", а потім намагалися її забути".

Містер Тревор поволі підвівся, дико вирячив на мене свої великі блакитні очі й раптом знепритомнів, упавши обличчям просто на скатертину з розсипаними горіховими шкаралупками.

Уявіть собі, Ватсоне, як це приголомшило його сина і мене. Проте ненадовго: ми розстебнули Треворові комір і покропили його обличчя водою, — він зітхнув зо два рази й сів.

"О, друзі, — мовив він, силувано всміхаючись, — сподіваюсь, я вас не перелякав? Глянути на мене, то я чоловік дужий, але серце в мене слабке й часом підводить. Я не знаю, як вам це вдається, містере Холмсе, але як на мене, всі детективи поряд із вами — просто хлопчаки. Це ваше покликання, сер! Можете повірити на слово людині, яка дещо бачила в світі".

Ця порада з завищеною оцінкою моїх здібностей навела мене, Ватсоне, на думку про те, що логічне мислення може стати моїм ремеслом, тоді як раніше було звичайнісіньким захопленням. Але в ту мить я не міг думати ні про що інше, крім як про господаря, що раптово зомлів.

"Сподіваюся, я не сказав нічого такого, що болісно вразило б вас?" — спитав я.

"Так, ви справді зачепили вразливе місце… Чи можу я спитати вас, як ви про це довідуєтесь і що вам уже відомо?" Він говорив напівжартома, але в глибині його очей і досі таївся страх.

"Усе дуже просто, — мовив я. — Коли ви засукали рукави, щоб затягти до човна рибу, я побачив на згині вашого ліктя витатуйовані літери "Д.А.". Їх ще можна розібрати, хоч вони й дещо розпливчасті Біля них на шкірі утворилася пляма, тож їх, напевно, намагалися вивести. Ці ініціали, мабуть, колись були для вас дорогі, але згодом ви захотіли їх забути".

"Ну й очі у вас! — вигукнув він, полегшено зітхнувши. — Все так, як ви говорите. Але годі вже про це. З усіх привидів минулого найгірші привиди колишніх коханих. Ходімо краще до більярдної та викуримо по сигарі".

* * *

З того дня до привітності, яку містер Тревор незмінно виявляв до мене, домішалася підозріливість. Навіть син його це помітив. "Завдали ви батькові задачу, — казав він, — старий і досі не певен, що ви знаєте, а чого не знаєте". Сам він, проте, цього не показував, але мені здається, що ця думка міцно засіла у нього в голові, й він часто крадькома підглядав за мною. Врешті я переконався, що лише непокою його і що мені краще звідти виїхати. Але напередодні мого від’їзду сталася пригода, яка тільки підтвердила слушність моїх висновків.

Ми всі троє сиділи на моріжку в складаних кріслах, гріючись на сонці й милуючись краєвидом на Бродс, коли служниця прийшла повідомити, що якийсь чоловік хоче бачити містера Тревора.

"Як його звуть?" — спитав господар.

"Він не назвав себе".

"То чого ж він хоче?"

"Він каже, що ви його знаєте і що він хоче хвилинку поговорити з вами".

"Що ж, проведіть його сюди".

За хвилину після того перед нами з’явився маленький зморщений, клишоногий чоловік із улесливими очицями. На ньому були відкритий жакет із смоляними патьоками на рукавах, картата червоно-чорна сорочка, грубі штани й важкі стоптані черевики. Обличчя його було худе, засмагле, з незмінною посмішкою, яка оголювала криві жовті зуби; зморшкуваті руки ніби хотіли щось затиснути в жменях, як це притаманно морякам. Коли він своєю хиткою ходою перейшов моріжок, я почув, як у містера Тревора вирвався з горлянки приглушений звук, і він, скочивши з крісла, побіг до будинку. Через якусь хвилину господар повернувсь, і я відчув міцні пахощі бренді, коли він проходив повз мене.

"Що ж, друже мій, — мовив містер Тревор, — чим я можу стати вам у пригоді?"

Моряк стояв і дивився на нього, примружившись і так само нахабно посміхаючись.

"Не впізнаєте мене?" — спитав він.

"Боже мій! Звичайно ж, ви Хадсон", — здивовано сказав містер Тревор.

"Еге ж, Хадсон, сер, — мовив моряк. — Тридцять із гаком років минуло відтоді, як ми бачилися востаннє. Тепер ви сидите собі у власному будинку, а я й досі солонину з бочок тягаю".

"Зараз ти побачиш, що я не забуваю давніх друзів! — вигукнув містер Тревор, підійшов до моряка й щось тихенько йому прошепотів. — Піди на кухню, — сказав він тепер уже гучніше, — там тобі дадуть поїсти й випити. І роботу теж, безперечно, я для тебе знайду".

"Дякую, сер, — мовив моряк, куйовдячи своє волосся. — Я довго волочився світами, час уже й відпочити. Я подумав, що знайду прихисток у містера Бедоза чи у вас".

"А хіба ти знаєш, — вигукнув містер Тревор, — де зараз містер Бедоз?!"

"Будьте певні, сер, я знаю, де всі мої друзі", — відказав цей чолов’яга з лиховісною посмішкою на обличчі й пішов розвальцем за служницею до кухні.

Містер Тревор пробурмотів щось про те, що вони подружилися на кораблі, коли поверталися з копалень, а потім, залишивши нас надворі, пішов до будинку.