1Q84, книга 2 - Сторінка 17

Не мріяв жити разом з нею і не вважав, що розлука буде гіркою. Не відчував до неї сердечного трепету. Але звик до неї і, природно, ставився з прихильністю. Його тішило, що може регулярно, щотижня, приймати її в себе вдома й пригортатися до неї усім тілом. Для нього це було рідкістю. Такого дружнього ставлення до багатьох жінок він не відчував. З більшістю жінок, незалежно від того, мав з ними статеві стосунки чи ні, він почувався незручно. І для того, щоб тримати під контролем таку незручність, мусив обгородити свій внутрішній світ. Інакше кажучи, тримати під замком деякі кімнати свого серця. Однак коли познайомився з Кьоко Ясудою, така потреба начисто відпала. Здавалося, вона знала, що він хоче й чого не хоче. Тому зустріч з нею Тенґо вважав удачею.

Однак, видно, щось сталося й вона пропала. З якоїсь причини, в жодному вигляді, вона сюди не прийде. І, якщо вірити її чоловікові, Тенґо краще не знати цієї причини й наслідків, які вона принесла.

Коли, все ще не заснувши, Тенґо сидів на підлозі й слухав тиху музику з платівки Дюка Еллінґтона, знову пролунав телефонний дзвінок. Стрілки настінного годинника показували двадцять на одинадцяту. У таку пору міг дзвонити лише Комацу. Але цього разу дзвінок деренчав по-іншому. Не так квапливо й наполегливо. То, може, Ясуда згадав, що забув ще щось передати Тенґо? Брати слухавку не хотів, бо з досвіду знав, що ніколи в такий час йому не телефонували, щоб передати приємну звістку. Але, зваживши на своє теперішнє становище, він не мав іншого вибору, як підняти слухавку.

— Це Кавана-сан? — спитав чоловік. Не Комацу й не Ясуда. Голос, безперечно, належав Усікаві. Він говорив так, ніби його рот був повний води або якоїсь невідомої рідини. Його дивне обличчя, плеската овальна голова машинально спли-ли в пам'яті Тенґо. — Вибачте, що турбую вас о такій пізній порі. Я — Усікава. Мені дуже незручно, що недавно прийшов до вас непрошеним гостем і забрав багато часу. Та й сьогодні я мав би подзвонити раніше, але через невідкладну справу незчувся, як уже настала пізня година. А втім, я добре знаю, що ви рано лягаєте й рано встаєте. Це чудово! Бо зайве засиджування до пізнього вечора не приносить користі. Найкраще — це залазити під ковдру, як тільки стемніє, і прокидатися вранці разом із сонцем. Але інтуїція мені підказала, що цього вечора ви ще не спите. А тому — ще раз вибачте — я вирішив зателефонувати. Сподіваюсь, не завдав вам великого клопоту?

Тенґо не сподобалося те, що сказав Усікава. І те, що той знає номер його домашнього телефону. Ніяка це не інтуїція. Усікава знав, що Тенґо не може заснути, а тому подзвонив. Можливо, дізнався, що в його кімнаті горить світло. Невже за його квартирою хтось стежить? Тенґо уявив собі, як завзятий і здібний експерт за допомогою досконалого бінокля звідкись підглядає, що відбувається в його квартирі.

— Цього вечора я справді ще не сплю, — сказав Тенґо. — Інтуїція вас не підвела. Мабуть, тому, що я недавно випив забагато міцного зеленого чаю.

— Невже? Це погано. Бо безсонними ночами в голову людині лізе всяка нісенітниця. Ну то що, трохи поговоримо?

— Якщо розмова не спричинить ще більшого безсоння.

Усікаву прорвало дивним сміхом. На тому кінці телефонної лінії — десь у цьому світі — загойдалася його овальна голова.

— Ха-ха-ха! Кавана-сан, ви сказали забавну річ! Можливо, розмова не буде приємною, як колискова пісня, але не настільки серйозною, щоб спричинити безсоння. Будьте спокійні! Ідеться про те, скажете ви "так" чи "ні". Щодо тієї фінансової допомоги. Трьох мільйонів єн на рік. Хіба це не цікава розмова? Ну то як? Ви зважили всі факти? Бо найближчим часом нам треба дістати від вас остаточну відповідь.

— Я ще тоді чітко відмовився від фінансової допомоги. За пропозицію дякую, але поки що особливої потреби в ній не відчуваю. По змозі, хотів би жити так само, як і досі.

— Не хочете ні від кого залежати?

— Відверто кажучи, саме так.

— Звичайно, такий ваш намір можна назвати похвальним, — сказав Усікава й злегка відкашлявся. — Хочете жити самостійно й не мати зв'язку з жодною організацією. Я вас добре розумію. Але послухайте мене, старого. У нашому світі будь-коли може щось статися. А тому обов'язково треба якось застрахуватися. Незручно, коли нема на що обіпертися або заховатися за чимось від вітру. Пробачте за відвертість, але зараз ви не маєте під собою твердої опори. Ніхто навколо не прикриває вас ззаду. У скрутну хвилину, коли становище погіршиться, поряд з вами ніхто не залишиться. Усі покинуть вас і накивають п'ятами, хіба ні? Як кажуть, запас біди не чинить і їсти не просить. Тож чи не варто вам про всяк випадок якось застрахуватися? Річ не лише в грошах. Вони передусім своєрідний знак.

— І це мені важко зрозуміти, — сказав Тенґо. Неприємне відчуття, якого він зазнав під час першої зустрічі з Усікавою, поволі воскресало.

— Так то воно так, ви ще молодий і здоровий, а тому, можливо, багато чого з цього не розумієте. Скажімо, ось такого. Коли ви досягаєте певного віку, то ваше життя стає лише безперервним процесом різних утрат. Дорогі для вас речі, одна за одною, як зубчики гребінця, вислизають з ваших рук. А натомість залишаються лише якісь підробки. Фізичні здібності, надії, мрії та ідеали, впевненість і розуміння або люди, яких ви любите, одні за одними покидають вас. Прощаються і йдуть або одного дня без попередження зникають. А коли пропадають, ви вже не спроможні повернути їх назад. І знайти їм заміну. Це досить прикро. Іноді так боляче, ніби вас ріжуть ножем. Кавана-сан, вам незабаром сповниться тридцять. Після того ваше життя вступить у період сутінків. Одним словом, ви старітимете. І тоді, напевне, почнете розуміти, що таке гостре відчуття втрати. Хіба ні?

"Невже цей чоловік натякає на Кьоко Ясуду? — подумав Тенґо. — І, можливо, знає, що ми щотижня таємно зустрічались і з якоїсь причини вона покинула мене?"

— Схоже, що ви маєте досить докладні відомості про моє особисте життя, — сказав Тенґо.

— Та ні, — заперечив Усікава. — Просто я вам викладаю загальний погляд на людське життя. Повірте мені. А про ваше, Кавана-сан, особисте життя не маю жодного уявлення.

Тенґо мовчав.

— Кавана-сан, будь ласка, візьміть фінансову допомогу, — сказав Усікава зітхаючи. — Правду кажучи, ви зараз опинилися в небезпечному становищі. А в скрутний момент ми зможемо взяти вас під свій захист. Зможемо кинути вам рятівний пояс. Якщо, можливо, справа дійде до такої безвиході.

— До безвиході? — повторив Тенґо.

— Саме так.

— А що це означає конкретно?

Усікава зробив коротку паузу. Потім відповів:

— Кавана-сан, у світі є речі, про які краще не знати. Бо певні знання забирають у людини сон. Більше, ніж зелений чай. Можливо, позбавляють назавжди спокійного сну. Одним словом, от що я хотів вам сказати. Ось про що, будь ласка, подумайте. Ви навіть незчуєтесь, як відкриється особливий кран і з нього вийде назовні щось особливе, що матиме небажаний вплив на близьких вам людей.

— До цього причетні карлики?

Тенґо сказав ці слова майже навмання, але на якийсь час Усікава замовк. Мовчанка була важкою, немов чорний камінь, що впав на дно глибокого водоймища.

— Усікава-сан, я хотів би знати правду. Перестаньте натякати загадками, а поговорімо конкретно. З нею щось сталося?

— З нею? Я не зовсім розумію, про що ви кажете.

Тенґо зітхнув. Така розмова по телефону була занадто делікатною.

— Кавана-сан, вибачте, але я лише посланець. Від свого клієнта. Поки що моє завдання полягає в тому, щоб про принципові речі говорити якомога обтічніше, — обережно сказав Усікава. — Не хочу вас дратувати, але я можу висловлюватися лише туманними фразами. І, чесно кажучи, мої знання досить обмежені. А про неї я нічого не знаю, то, може, скажете щось конкретніше...

— А карлики — хто вони такі?

— Кавана-сан, і про них мені нічого невідомо. Звичайно, вони — це щось більше, ніж персонажі "Повітряної личинки". Однак, судячи з усієї цієї історії, схоже на те, що ви щось випустили у світ. Причому самі не розумієте що. А воно, залежно від обставин, може стати страшно небезпечним. Мої клієнти добре знають, наскільки та яким чином воно небезпечне. І мають проти такої небезпеки своє "ноу-хау". Тому ми хочемо простягти вам руку допомоги. Чесно кажучи, у нас дуже довгі руки. Довгі й сильні.

— А хто вони, ті ваші клієнти? Вони якось пов'язані із сектою "Сакіґаке"?

— На жаль, я не маю права називати зараз їхні імена, — скрушно відповів Усікава. — Та, в усякому разі, вони володіють достатньою силою. Грізною силою. Ми можемо стати на ваш захист. Так от, Кавана-сан, це — остання пропозиція. Воля ваша — погоджуватися на неї чи відмовлятися. Та коли ви остаточно визначитеся, повернення назад уже не буде. А тому добре-добре подумайте. Якщо ж ви не станете на їхній бік, то, на жаль, залежно від обставин, їхні простягнуті руки мимоволі принесуть вам небажані результати.

— Які небажані результати?

Усікава довго не відповідав. Із слухавки долітав дивний звук — наче співрозмовник плямкав губами й ковтав слину.

— Я не знаю, що конкретно, — сказав Усікава. — Я настільки не поінформований. Тому висловив лише загальні міркування.

— То, власне, що я випустив у світ? — запитав Тенґо.

— І цього я не знаю, — відповів Усікава. — Здається, я повторююсь, але скажу, що я — лише їхній представник у переговорах з вами. З усіма подробицями справи не обізнаний. Маю тільки обмежену інформацію. Зі свого повного джерела вона скапує до мене, так би мовити, малими краплями. Я лише передаю вам те, що веліли мої клієнти, наділивши мене обмеженими повноваженнями. Можливо, ви запитаєте, чому вони не зв'язалися безпосередньо з вами, а зробили попередником таку непутящу людину, як я. І на це я вам не зможу відповісти.

Усікава відкашлявся, очікуючи запитання. Однак запитання не було. А тому він провадив далі:

— Отже, ви питали, що я мав на увазі, коли сказав, що ви щось випустили у світ, чи не так?

— Так, — відповів Тенґо.

— Мені чомусь здається, що ніхто легко не дасть відповіді — мовляв, от що. Мабуть, вам особисто доведеться відкривати його в поті чола, чи не так? Та коли, врешті-решт, ви це зрозумієте, може статися так, що буде вже запізно. Наскільки я знаю, ви маєте особливі здібності.