1Q84, книга 3 - Сторінка 22

Крізь тонку стіну із сусідньої квартири проникали звуки якоїсь телевізійної програми. Чулися навіть окремі фрази й через кожних десять-п'ятнадцять секунд — вибухи сміху учасників передачі. Тенґо жалкував, що різко не відмовився від запрошення медсестри. І водночас у глибині душі відчував, що потрапив сюди неминуче.

Двомісне крісло, на якому йому довелося сидіти, було справді дешевим і своєю обшивкою кололо відкриту ділянку шкіри. Видно, і з його формою було щось негаразд, бо хоч як Тенґо викручувався, але не міг знайти зручного положення, й це ще більше його дратувало. Він ковтнув пива й узяв пульт управління, що лежав на столі. Якийсь час дивився на нього, як на якусь дивовижу, а потім увімкнув телевізор. Кілька разів перемкнувши канали, вирішив зупинитися на програмі подорожей "NHK", присвяченій залізницям Австралії. Вибрав саме цю програму, бо порівняно з іншими вона була тихішою. На тлі звуків гобоя жінка-диктор спокійним голосом описувала вишуканий спальний вагон трансконтинентальної залізниці.

Сидячи на незручному кріслі й байдужим поглядом слідкуючи за картиною на екрані, Тенґо думав про "Повітряну личинку". Кумі Адаті не знала, що цей текст насправді написав він. Та байдуже! Проблема в тому, що, конкретно й детально описуючи повітряну личинку, Тенґо сам майже нічого не знав про її реальну суть. Що таке повітряна личинка, що означає "доота" й "мадза" — всього цього він не уявляв собі, коли писав "Повітряну личинку", й тепер не уявляє. Однак медсестра вподобала собі цю книжку й прочитала її тричі. Як таке могло статися?

Коли в телевізійній програмі знайомили із сніданком у вагоні-ресторані, повернулася медсестра й сіла поряд з Тенґо на вузькому "кріслі для любовних утіх". Вони притулилися плечима одне до одного. Кумі Адаті переодяглася у велику сорочку з довгими рукавами й бавовняні спортивні штани блідого кольору. На сорочці виднів надрукований "смайл". Такий знак Тенґо востаннє бачив на початку 70-х років, коли автоматичні програвачі в публічних місцях здригалися від шалено галасливих мелодій гурту "Grand Funk Railroad". Однак сама сорочка не здавалася такою старомодною. Невже люди все ще десь виробляють сорочки із "смайлом"?

Медсестра принесла з холодильника ще одну банку пива, з шумом його відкрила й, наливши собі у склянку, випила третину. А тоді, як задоволена кішка, примружила очі. Потім показала пальцем на екран телевізора, де поїзд мчав по рейках, прокладених між скелястими горами.

— Де це?

— Австралія, — відповів Тенґо.

— Австралія, — ніби шукаючи на дні пам'яті, сказала вона. — Австралія, що на південній частині земної кулі?

— Ага. Австралія, де живуть кенгуру.

— Одна моя подруга була в Австралії, — потираючи пальцем край ока, сказала медсестра. — Була саме в період парування кенгуру. Розповідала, що в одному місті вони там усюди — в парку, на вулиці — "трудилися".

Тенґо подумав, що треба висловити й свою думку щодо цього, але не знаходив нічого. А тому за допомогою пульта загасив телевізор. І тоді в кімнаті відразу стало тихо. Несподівано перестав звучати й телевізор у сусідній квартирі. Нічну тишу іноді порушував тільки гуркіт автомобілів, що проїжджали вулицею. Але, прислухавшись, Тенґо почув удалині слабий приглушений звук. Невідомо чий, той звук був регулярно ритмічним. Іноді ущухав і після короткої паузи знову починався.

— Це — сова. Живе в лісі поблизу й кричить, коли настає ніч.

— Сова, — невиразним голосом повторив Тенґо.

Кумі Адаті поклала голову на його плече й, нічого не кажучи, міцно тримала його руку. Її волосся лоскотало йому шию. "Крісло для любовних утіх" усе ще залишалося незручним. Сова й далі багатозначно кричала в лісі. Її крик, здавалось, спонукав до чогось і водночас застерігав. Звучав як застереження, що включало й спонукання. Був дуже багатозначним.

— Тенґо-кун, може, я занадто нав'язлива? — запитала медсестра.

Тенґо промовчав.

— Приятеля не маєш?

— Це складна проблема, — набравши серйозного вигляду, відповіла вона. — Більшість кмітливих хлопців після закінчення середньої школи їдуть до Токіо. Бо тут ніде вчитися й важко знайти пристойну роботу. Нема іншої ради.

— Однак ти залишилася.

— Ага. Зарплата невелика, а робота тяжка, але тутешнє життя мені подобається. Тільки нелегко знайти собі приятеля. А якщо й випадає така нагода, то трапляється не такий, якого хотілося б.

Настінний годинник показував майже одинадцяту годину. Після одинадцятої готель замикався на ніч. Однак Тенґо ніяк не міг піднятися з цього незручного крісла. Не мав достатньої, як того хотів, сили. Може, винною в цьому була форма крісла, а може, він сп'янів більше, ніж йому здавалося. Мимоволі слухаючи крик сови й відчуваючи на шиї колюче волосся медсестри, Тенґо поглядав на імітацію лампи з квітчастим абажуром.

Наспівуючи якусь веселу пісеньку, Кумі Адаті готувала гашиш. Його чорний шматок дрібно, наче сушений тунець, порізала лезом безпечної бритви, затовкла у спеціальну пласку невеличку люльку й зосереджено чиркнула сірником. По кімнаті повільно поплив особливий солодкуватий дим. Спочатку медсестра взялася смоктати люльку. Сильно вдихаючи, довго затримувала дим у легенях, а тоді неквапливо видихала. Жестом руки показала, щоб і Тенґо робив так само. Він послухався — якомога довше затримував дим у легенях, а потім повільно видихав.

Люлька не один раз переходила з одного рота до другого. Увесь цей час вони обоє мовчали. Сусіди за стіною ввімкнули телевізор і звідти долинав сміх учасників гумористичної передачі. Звук був трохи гучнішим, ніж перед тим. Веселий регіт у студії переривала тільки комерційна реклама.

Спільне куріння тривало хвилин п'ять, але нічого особливого не сталося. Навколишній світ не показував жодних змін. Його барви, форма й запахи залишалися незмінними. Сова все ще кричала в лісі, а волосся Кумі Адаті так само поколювало його шию. Двомісне крісло було так само незручним. Стрілки настінного годинника рухалися з однаковою швидкістю, а люди в телевізорі на чийсь жарт і далі заливалися сміхом. Особливим сміхом, який не міг стати щасливим, хоч би скільки вони сміялися.

— Нічого не сталося, — сказав Тенґо. — Можливо, на мене не діє.

Медсестра постукала легенько двічі по його коліну.

— Не турбуйтесь. Потрібен певний час.

Незабаром, як сказала медсестра, щось таки сталося.

У вухах так дзенькнуло, ніби хтось натиснув на таємний вмикач, а потім у голові щось поволі захиталося. Враження було таке, ніби чашка з рисовою кашею перехилилася. "Мозок захитався", — подумав Тенґо. Таке відбувалося з ним уперше. Він відчував, що мозок — це субстанція. Відчував його в'язкість. Глибокий крик сови проникав у вуха, змішувався з рисовою кашею і безслідно танув.

— Сова в мені, — сказав Тенґо. Тепер сова стала невіддільною важливою частиною його свідомості.

— Сова — бог-охоронець лісів, мудра істота, а тому наділяє нас нічним розумом, — сказала медсестра.

Але як і де можна знайти цей розум? Сова була всюди й ніде.

— Не можу придумати запитання, — сказав Тенґо.

Медсестра міцно стискала його руку.

— Не треба запитань. Самому можна зайти в ліс. Бо це дуже просто.

За стіною знову пролунав сміх на гумористичній програмі. Вибухнули оплески. Можливо, асистент телестудії, поки камера не знімала, показав учасникам картку з написом "Сміх" або "Оплески". Заплющивши очі, Тенґо подумав про ліс. "Сам зайду в ліс. У темний ліс, володіння карликів. Але й там є сова. Сова — мудра істота, вона наділить нас нічним розумом".

Та несподівано всі звуки ущухли. Хтось підійшов ззаду й, здавалось, нишком заткнув вуха. Хтось десь закрив одну кришку, а хтось інший десь-інде відкрив іншу. Вхід і вихід помінялися місцями.

Коли Тенґо опам'ятався, то був уже в аудиторії початкової школи.

У навстіж розчинені вікна із шкільного двору влітали дитячі голоси. Раз у раз подував вітер і гойдав білими шторами. Поряд була Аомаме, яка міцно стискала його руку. Така сама, як завжди, картина... Та ні, тепер вона трохи різнилася. Усе перед його очима було до невпізнання яскравим і свіжим. Він виразно, до найменших подробиць, бачив форму всіх предметів. Досить було простягти руку, щоб торкнутися до них. Ніздрі різко щипав запах пообідньої пори на початку зими. Здавалось, ніби дотеперішній покров енергійно зірвано. Справжній запах однієї пори року, що визначав душевний настрій. До нього невіддільно домішувався запах ганчірки біля класної дошки, мийного засобу для прибирання аудиторії й опалого листя, спалюваного в кутку шкільного двору. Вдихаючи його глибоко в легені, Тенґо відчував, як сильно розширюється його серце. Організм мовчазно перебудовувався. Серце перестало битися по-звичному.

На одну мить двері часу відчинилися назовні. Давнє й нове світло змішалися в одне. Давнє й нове повітря злилися в одне. "Те саме світло й те саме повітря", — подумав Тенґо. Завдяки цьому все стало зрозумілим. Майже все. І чого цього запаху він не міг досі пригадати? Хоча це так просто. Хоча це такий звичний світ.

— Я хотів зустрітися з тобою, — сказав Тенґо Аомаме. Цей голос був невпевненим, наче здалека. Але, безперечно, його голосом.

— І я хотіла зустрітися з тобою, — сказала дівчина голосом, схожим на голос Кумі Адаті. Межа між реальністю та уявою зникла. Намагаючись її побачити, Тенґо відчув, що чашка з рисовою кашею перехилилась і його мозок захитався.

— Я повинен був раніше тебе розшукувати. Але не міг, — сказав Тенґо.

— І тепер ще не пізно. Ти можеш знайти мене, — сказала дівчина.

— Як зможу знайти?

Відповіді не було. Для неї бракувало слів.

— А все-таки я зможу знайти, — сказав Тенґо.

— Бо я змогла знайти тебе, — сказала дівчина.

— Ти знайшла мене?

— Знайди мене, — відповіла дівчина. — Поки є ще час.

Білі штори, ніби душа, яка не встигла втекти, безшумно й сильно гойднулися. Це було останнє, що побачив Тенґо.

Він прийшов до тями у вузькому ліжку. Лампа була погашена, а в кімнату крізь щілину між шторами приникало слабке світло вуличного ліхтаря. На Тенґо була теніска й довгі шорти, а на Кумі Адаті — лише сорочка із "смайлом". Її м'які груди впиралися в його передпліччя. У голові Тенґо все ще кричала сова. Зараз увесь нічний ліс був у ньому.

Навіть перебуваючи у ліжку з цією молодою медсестрою, він не відчував статевого потягу.