1Q84, книга 3 - Сторінка 54

Підлий і хитрий тип. Вхопився за моє вразливе місце. Іншого способу не мав, щоб змусити мене відчинити двері зсередини".

Впевнившись, що поряд немає нікого, вона вийняла з джинсів пістолет. Спустила запобіжник і, щоб притьмом вихопити його, сунула в кишеню куртки. Стиснувши правою рукою рукоятку, вказівний палець приклала до спускового гачка гашетки. Великим пальцем лівої руки натиснула на кнопку дзвінка.

Було чути, як усередині квартири лунає повільна мелодія дзвінка, зовсім не співмірна з шаленим биттям її серця. Стискаючи в руці пістолет, вона чекала, коли відчиняться двері. Але вони не відчинилися. Не було також ознак того, що хтось заглядає у вічко. Зробивши невелику паузу, Аомаме знову задзвонила. Мелодія пролунала знову так голосно, що люди в столичному районі Суґінамі мали б підняти голови й нашорошити вуха. Права рука Аомаме, що тримала пістолет, взялася потом. Та реакції не було.

Краще забиратися звідси. Адже мешканця квартири 303 з прізвищем Кавана, ким би він не був, нема дома. Крім того, зараз десь у цьому будинку ховається зловісний Фу-кускеголовий. Залишатися тут довше небезпечно. Аомаме чимшвидше спустилася сходами й, ще раз глипнувши на поштову скриньку, вийшла надвір. Опустивши голову, хутко пройшла під жовтим освітленням і попрямувала вулицею. Озирнулася, щоб переконатися, що ніхто за нею не стежить.

Вона мусила багато чого передумати. І так само багато чого вирішити. Вона навпомацки спустила запобіжник і в безлюдному місці засунула пістолет ззаду в джинси. "Не варто надмірно сподіватися, — нагадувала вона собі. — Не варто хотіти надто багато. Можливо, мешканець квартири з прізвищем Кавана — справді Тенґо. А може, і ні. Коли з'являється надія, душа користується цією нагодою й починає діяти. Та от коли надія не справджується, людина впадає у відчай, а відчай породжує безсилля. Серце розривається, і втрачається пильність. Зараз для мене це найбільша небезпека".

Аомаме не знала, якими фактами володіє Фукускеголовий. Але реально він наблизився до неї. На відстань простягненої руки. "Треба напружити всі сили й не ловити ґав, — подумала вона. — Супротивник досвідчений і небезпечний. Найменша помилка може обернутися для мене смертю. Передусім не можна так легковажно наближатися до цього старого будинку. Він у ньому десь причаївся й, напевне, обдумує, як хитро мене впіймати. Як отруйний кровожерний павук, що розставив у темряві своє павутиння.

Коли Аомаме повернулася на свою квартиру, її рішучість зміцніла. Вона мусила діяти лише одним способом.

Цього разу Аомаме набрала повністю телефонний номер Тамару. Після дванадцяти дзвінків поклала слухавку. Скинула шапку й куртку, поклала пістолет у шухляду комода й випила дві склянки води. Скип'ятила води для приготування чаю. Поглядаючи крізь щілини між шторами на парк по той бік вулиці, переконалася, що там нема нікого. Стоячи перед дзеркалом у ванній кімнаті, розчесала щіткою волосся. Однак пальці обох рук не рухалися плавно. Напруження не влягалося. Коли Аомаме наливала окріп у чайничок, задзвонив телефон. Звісно, від Тамару.

— Недавно я побачила Фукускеголового, — сказала вона.

Запала мовчанка.

— Якщо недавно побачили, то це означає, що його вже там нема?

— Так, — відповіла Аомаме. — Недавно був у парку навпроти будинку, але тепер уже нема.

— Як давно це було?

— Хвилин сорок тому.

— А чому ви тоді відразу не подзвонили?

— Не мала часу. Мусила простежити за ним.

Тамару повільно, ніби видушуючи із себе, дихнув.

— Простежити за ним?

— Бо не хотіла випустити його з поля зору.

— А я ж вам казав ні в якому разі не виходити надвір. Аомаме старанно добирала слова.

— Але ж я не могла просто сидіти, склавши руки, й дивитися, як до мене наближається небезпека. Якби я вам подзвонила, ви б не змогли відразу сюди прибути. Хіба ні?

Тамару прохрипів.

— Отже, ви простежили за Фукускеголовим.

— Схоже, що він не здогадувався, що я стежу за ним.

— Професіонал може так удавати, — сказав Тамару.

"Тамару має рацію. Можливо, це була хитро придумана пастка", — подумала Аомаме, але визнати свою помилку перед ним не могла.

— Звичайно, ви так можете, а Фукускеголовий, на мою думку, такого високого рівня не досяг. Може, він здібний, але не настільки, як ви.

— Можливо, хтось його підстраховував.

— Ні. Він був сам-один.

Тамару зробив коротку паузу.

— Гаразд. То ви прослідкували, куди той тип пішов?

Аомаме назвала адресу будинку, описала зовнішній вигляд чоловіка. Не вказала тільки номера квартири. Тамару все це занотував у блокнот. Він поставив кілька запитань, на які Аомаме дала якомога точнішу відповідь.

— Ви його помітили у парку навпроти вашого будинку? — спитав Тамару.

— Так.

— Що він там робив?

Аомаме пояснила, що він сидів на дитячій гірці й довго дивився на вечірнє небо. Однак про два Місяці не згадала.

— Дивився на небо? — спитав Тамару. Через слухавку було чути, як його мислення набирає щораз більших оборотів.

— На небо, на Місяця або на зорі — на щось у такому роді.

— І безборонно виставив на дитячій гірці свою фігуру?

— Саме так.

— Вам не здається це дивним? — спитав Тамару твердим, сухим голосом, який викликав в уяві рослину в пустелі, що виросла наприкінці сезону, коли вперше того року випав дощ. — Той чоловік вас догнав. Йому залишилося зробити ще один крок. Здорово! Однак він безтурботно сидів на дитячій гірці й дивився на зимове вечірнє небо. На вашу квартиру не звертав уваги. По-моєму, така історія має свою логіку.

— Можливо. Дивна історія. І, як мені здавалося, нелогічна. Та все одно я не могла не звернути на нього уваги.

Тамару зітхнув.

— Однак усе це здається мені дуже небезпечним.

Аомаме мовчала.

— Ви спробували простежити за ним і хоч трошки змогли розгадати загадку? — спитав Тамару.

— Не змогла, — відповіла Аомаме. — Але натрапила на цікаву річ.

— Яку, наприклад?

— З написів на поштових скриньках у будинку дізналася, що в ньому, на третьому поверсі, мешкає чоловік з прізвищем Кавана.

— Ну то й що?

— Ви чули про оповідання "Повітряна личинка", яке цього літа стало бестселером?

— У газетах читав. Його авторка, Еріко Фукада, — насправді дочка вірних секти "Сакіґаке". Вона кудись пропала, й виникла підозра, що, можливо, її викрали люди цієї секти. Поліція проводила розслідування. Але книжки я ще

не читав.

— Еріко Фукада — не просто дочка вірних, а лідера секти "Сакіґаке". Одним словом, вона — дочка чоловіка, якого я власними руками послала на той світ. А Тенґо Кавана — автор-невидимка, який за дорученням редактора докорінно переписав "Повітряну личинку". Таким чином книжка фактично стала спільним твором двох людей.

Запала тривала мовчанка. За такий час можна було пройти з одного кінця продовгуватої кімнати до другого, взяти словник, щось прочитати й повернутися назад. Потім Тамару розтулив рота.

— Але ж нема твердого доказу, що мешканець будинку з прізвищем Кавана — це Тенґо Кавана.

— Поки що немає, — визнала Аомаме. — Та якби це була та сама людина, то вся історія, можливо, стала б логічною.

— Деталі підійшли б одна до одної, — сказав Тамару. — Та звідки ви знаєте, що Тенґо Кавана — автор-невидимка "Повітряної личинки"? Про це нема відкритих публікацій. Бо в противному разі зчинився б великий скандал.

— Я чула це з уст лідера. Він відкрив мені цю правду перед смертю.

Голос Тамару став трохи холоднішим.

— Ви мали б розповісти мені про це набагато раніше. Як ви вважаєте?

— Тоді цьому факту я не надавала важливого значення.

Знову настала коротка мовчанка. Аомаме не здогадувалася, про що Тамару зараз думає. Але знала, що він не любить виправдань.

— Нехай буде по-вашому, — нарешті сказав Тамару. — Якщо бути коротким, то ви хочете сказати, що, можливо, таким способом Фукускеголовий засікає Тенґо Кавану, а потім за допомогою цієї провідної нитки спробує наблизитися до вашого місця перебування.

— Гадаю, це не виключено.

— Та я от що не зовсім добре розумію, — сказав Тамару. — Яким чином Тенґо Кавана став провідною ниткою для вашого пошуку? Адже між ним і вами, здається, не було жодного зв'язку. Ви прибрали батька Еріко Фукади, а Тенґо Кавана виконував тільки роль автора-невидимки її оповідання.

— Зв'язок був, — рівним голосом сказала Аомаме.

— Ви хочете сказати, що між вами й Тенґо Каваною існує безпосередній зв'язок?

— Ми з ним колись училися в одному класі початкової школи. Я думаю, що, можливо, він є батьком дитини, яку збираюся народити. Докладніших пояснень я не можу зараз вам надати. Бо це, так би мовити, дуже особиста справа.

У слухавці було тільки чути, як кінчик кулькової ручки постукує об стіл.

— Особиста справа... — сказав Тамару таким голосом, ніби на рівній кам'яній доріжці помітив якусь дивовижну тварину.

— Вибачте, — сказала Аомаме.

— Зрозуміло. Дуже особиста справа. Більше не питатиму, — сказав Тамару. — То що конкретного ви хочете від мене?

— Насамперед я хотіла б знати, чи мешканець з прізвищем Кавана — справді Тенґо Кавана. Якби можна було, я сама воліла б у цьому переконатися. Але для мене небезпечно наближатися до того будинку.

— Безперечно, — підтвердив Тамару.

— Крім того, Фукускеголовий, напевне, ховається десь у цьому будинку й щось затіває. Якби він виявив моє місце перебування, то, гадаю, довелося б ужити крутих заходів.

— До певної міри він установив, що ви маєте стосунок до мадам, і старанно перебирає кілька різних фактів і намагається пов'язати їх докупи. Звісно, пропустити це повз увагу не можна.

— І ще одне я хотіла б у вас запитати, — сказала Аомаме.

— Питайте.

— Якщо згаданий мешканець будинку — справді Тенґо Кавана, то я хотіла б, щоб він не зазнав жодної шкоди. Якщо ж усе таки комусь і доведеться її зазнати, то я замість нього з охотою погоджуся на таку роль.

Тамару знову на хвильку замовк. Цього разу не було чути нічого, навіть стуку кінчика кулькової ручки об стіл. Він віддався роздумам у світі мовчання.

— Перші два ваших прохання я можу виконати, — сказав Тамару. — Бо це належить до моїх робочих обов'язків. А от щодо третього прохання я не можу нічого сказати. В ньому замішано багато особистого, чого я не можу зрозуміти. Крім того, з власного досвіду я знаю, що не так легко впоратися з трьома завданнями одночасно. Хоч-не-хоч доводиться ставити щось на перше місце.

— Не має значення.