Афганець - Сторінка 9

Як і всі, він стояв плече до плеча з сусідами, молодими хлопцями, тримаючи біля ніг легкий дюралевий щит, з гумовим "демократизатором" у правій руці. Рука й плече майже перестали боліти, і він, щоб переконатися в цьому, трохи помахав над собою палкою і заспокоївся. Деякий час на вулиці було майже пусто, рух транспорту зупинився, проспект перекрили з обох боків. Взагалі навколо було спокійно і тихо, якби не тривожна збудженість начальства, яке, мов очманіле, носилося перед змопівцями; хтось із них бігав до чорної "волги", що притулилася до будинку ззаду. Всі чекали.

Години після десятої здаля на вулиці з'явилися демонстранти. Спершу стало видно над їхніми головами біло-червоно-білі стяги на високих легких жердинках, плакати; потім — і передні шереги з молодих чоловіків і дівчат, що з піснями неторопко йшли по проспекту. Декотрі з них вели за руки дітей. Ступак спробував зрозуміти, скільки їх там було, визначити хоч приблизно, та не зумів. Було надто багато. Тисячі. Угледівши тут цю перешкоду впоперек проспекту, демонстранти жвавіше замахали стягами, донеслися крики "Ганьба!", "Зрадники!", "Гестапо!" Хтось із начальства вертко крутнувся перед шерегами. "Вони нас ображають!" — пронизливим голосом крикнув до змопівців. Ступак внутрішньо хмикнув, переборюючи, втім, легкий страхітливий подих з проспекту. Все ж робилося ніякувато. Мабуть, сутички їм не минути, як би не сталося гірше, ніж улітку. В той час ззаду прозвучала команда, всі в шерезі опустили на обличчя прозорі захисні козирки — підготувалися. Тим часом демонстранти підійшли ближче, добре стало видно передніх — молодих чоловіків, хлопців і дівчат, що, побравшись за руки, як і раніше, не поспішаючи, наближались. На середині колони під величезним хрещатим штандартом крокував високий худорлявий чолов'яга з лисуватою головою і туго стиснутими щелепами. То був знаменитий Зенон, його Ступак якось бачив по весні на мітингу. Коли вони підійшли ще ближче, ззаду за ЗМОПом знову гиркнула команда, і всі три змопівські шереги вибухнули залізним гуркотом, який заглушив усю вулицю. Ступак разом з усіма шалено лупив по щиті гумовою палкою і внутрішньо посміювався з демонстрантів. Злякалися чи ні, було невідомо, але, підійшовши ще ближче, процесія спинилася. Вперед з мегафоном у руках вийшов Зенон.

— Панове поліцейські! — потужно прозвучало з мегафона і вмить заглухло в ще більш несамовитому гуркоті ЗМОПу.

Так лідер БНФ кілька разів спробував звернутися до ЗМОПу, але той не хотів його слухати. Тоді з безладних передніх шерег демонстрантів, на яких напирали задні, почали вискакувати окремі люди, молоді хлопці, махаючи руками, намагалися щось доводити змопівцям. Зенон кидався до них, щоб спинити й вернути назад у шереги, які вже перетворилися на строкатий крикливий натовп, що переставав будь-кому підпорядковуватись. Задні напирали на передніх, дехто на правому фланзі вже зіткнувся зі змопівцями. Почулися крики, через мить шереги демонстрантів зовсім розвалилися, їхній фланг перемішався зі змопівським. Грюкіт палками по щитах якось поволі спинився — почався стихійний гвалт. Туди, ліворуч, кинулися начальники з мегафонами, зазвучали їхні погрозливі команди і лайка. Там же Ступак незабаром угледів крутоплечу постать Шпака, який також упадав — кричав, командував, погрожував. Декількох хлопців з плакатами і стягами змопівці захопили у свій ланцюг, але демонстранти почали їх лупити тим, що тримали в руках. Змопівці не поступалися, намагалися тримати своє місце, щоб не зрушити стрій. Але це їм кепсько вдавалося — в кількох місцях шереги скривилися, гурт вмопівців сам опинився в оточенні демонстрантів. Кількох демонстрантів, відокремлених від основної маси, змопівці тиснули до стіни будинку, а ті не піддавалися. На середину шереги також насідали. Ступак ледве встиг мотнути головою, щоб ухилитися від удару, як бамбукова тичка зі стягом шаснула над ним, мабуть, мітивши в заднього за ним змопівця. Випустивши палку, Ступак ухопився рукою за легку полотнину стяга і рвонув униз, тканина відірвалася наполовину від древка. Наступним ривком він одірвав її всю і вхопив знову свою палку.

Сутичка далі, втім, не пішла; схоже, Зенон догукався до своїх хлопців, і ті спрокволу відринули. Декількох усе ж схопили міліціонери і змопівці. Решта відійшли, почали повертати на проспекті назад — здається, вони змінювали маршрут руху на інший. Змопівці, постоявши трохи, зійшлися по команді в гурт і, перекуривши, посідали в свої "камази". Ступак потроху став заспокоюватись, відкрита небезпека минула, але на душі було майже паскудно. Було таке відчуття, що він устряв не туди. Хоча що він зробив — тільки постояв у строю. Навіть нікого не вдарив ні разу.

За день, однак, те відчуття минуло. Він одержав підйомні — аж дев'ять мільйонів "зайців" і перед строєм — погони з двома зірками — став лейтенантом. Полковник, начальник штабу, оголосив йому подяку за "зразкові дії з відбиття нападу екстремістів" і сказав, що лейтенант Ступак буде командувати взводом. Що ж, взвод — справа нехитра, він в Афгані вже командував взводом, хоч тоді був ще старшим сержантом. Відчуваючи, як у внутрішніх кишенях муляло по дві тугі пачки купюр, злостиво подумав про жінку, яка навряд чи дочекалася такого набутку від свого гендиректора. А він ось здобув! Тоді ж подумав, що, певно, дарма продав гараж, який вельми навіть може знадобитись. Хоча ж він не зовсім продав, а завдаток як-небудь поверне. Якщо до того часу Волинець не сяде в тюрму. Чи його не підстрелять у під'їзді. Шкода, але що ж, виходить, така його доля. У кожного своя доля. Про свій нав'язливий страхітливий намір він згадував усе рідше, того вимагали щоденні клопоти. Знову ж зброї їм усе не давали, випробовували чи що?

Ну й дідько з ними, думав Ступак, що йому зброя? Чи він не настрілявся в Афгані? Він уже почав думати, що хай би її не давали якнайдовше, хоч би місяців два, щоб він порозкошував на міліцейських харчах, відлежався на білих простирадлах. А то ще й придбав квартиру. На вечірній бесіді з особовим складом полковник сказав, що офіцерам дадуть квартири чи покращать старі — будується будинок у престижному районі, близько від станції метро. Хтось спитав: так то ж для творчої інтелігенції, як писали в газетах. Десять квартир письменникам, а тридцять п'ять нам. Ми в більшій повазі, ніж п'янюги-письменники, які наскрізь бенеефівці. Що ж, одержати свою квартиру без цієї сволоти Людки було дуже спокусливо, думав Ступак. Якби ще й придбати іномарку, таку, як у Шпака. А що, чи він не заслужив? Хоч в Афгані.

По вечорах у червоному кутку, як у них називалася велика кутова зала, працював телевізор, перед яким звичайно сиділи змопівці. Переважно цікавилися московськими шоу, співаками, співачками, менше — новинами спорту. Але в певний час телевізор перемикали на місцевий канал, і тоді всі стихали, дивилися і слухали самого. Ступак слухав також, і, дивно, тепер і виступ, і жести, і обличчя самого не викликали у нього давнішого злостивого почуття, хіба одне — байдужість. Про свій колишній намір він старався не думати, непевно казав собі в думках: побачимо. Поживемо, побачимо, як воно буде.

Якось у вихідний він зважився завітати до своєї хрущовки. Потрібно було забрати партбілет (сказали, що буде добре, якщо він відновиться в компартії. В якій з двох — то його особиста справа). А головне, йому потрібен був орден, який валявся десь у жіночій шафі. Добре, жінки не було вдома, була тільки дочка, вона показала шафу, що тепер стояла в передпокої, а вся вітальня була тісно заставлена новими столиками і кріслами від шикарного німецького гарнітура. Дочка без великої радості від зустрічі з батьком похвалилася, що мати — вже директор банку. Ступак тихо позаздрив дружині — виходить, не всім кепсько, є люди, яким і тепер щастить. Довго не затримуючись у квартирі, він знайшов усе, що було треба і, вийшовши з під'їзду, повернув до гаражів під липами. Тут його першим угледів сивоголовий Сазон, дуже здивувався його уніформі. Позіхаючи беззубим ротом, усе оглядав його з голови до ніг і захоплювався:

— Вот и я когда-то... Такой молодой, подтянутый...

Виліз із-під свого "запорожця" Плішка, стримано повітався.

— Дивись ти — лейтенант міліції! А нам і не сказав нічого, все в секреті. І скільки платять?

Ступак йому не відповів, справді, хай буде в секреті. Знов же, про це недавно він давав підписку — не згадати яку за короткий час. Отже, випадало мовчати.

— А де Олексій? — поцікавився він, побачивши два замки на залізних дверях колишнього сусіда.

— Е, Олексій! Олексій з'їхав, — сказав Плішка.

— Куди з'їхав?

— Нам не сказав. У Німеччину чи далі. Може, в Ізраїль.

— Як в Ізраїль? — здивувався Ступак. — Він же білорус.

— Он-то белорус. А вот жена — довольно сомнительных кровей, — туманно розтлумачив Сазон.

Ступак промовчав. Йому було шкода Олексія, який колись його врятував. Якби на півхвилини пізніше — його б уже не було тут. Ні тут, ні у ЗМОПі, подумав Ступак. І ці дідки не дивувалися б з його камуфляжу. Зрештою, може, й добре Олексієві. Якби в нього, Ступака, дружина була не білоруска, він би також з'їхав. В Ізраїль чи хоч до чорта лисого. А так ось потрапив на службу, продав дияволу душу.

Але, може, так ще й краще.

Того ж дня ввечері, тільки-но він повернувся з міста, черговий сказав, що його викликає підполковник Шпак. Ступак трохи вразився: чому підполковник? Недавно ще був майором, а тепер підполковник, чи не наплутав черговий ? Але не наплутав. У штабі його справді чекав колишній колега, в якого тепер на погонах блищали дві великі зірки, він зосереджено розглядав на столі якийсь папір. Поруч стояли ще офіцери, мабуть, усі вивчали наказ.

— Лейтенанте Ступак, наказано зібрати речі і до штабу. Через півгодини від'їзд.

— Куди? — Вирвалось у Ступака.

— До іншого місця служби.

Ось тобі й на — вже й до іншого. Треба було б здивуватись, але Ступак перестав уже тут дивуватись. Офіцери обступили Шпака, а він пішов до готелю, зібрав своє небагате майно. За півгодини його вже везли в закритому "уралі" кудись за місто. В кузові поряд сиділи ще три чоловіки — всі з їхнього ЗМОПу. Але вони були мало знайомі Ступакові, і він мовчав.