Агнець - Сторінка 19

Досить їх одчинити, і ти заспокоїшся назавжди. О сон! О бідне серце, що вміло тільки любити! О пам'яте, в якій нарешті все стерлося — всі імена й обличчя, що ховалися в її глибинах!

Ксав'є відчинив вікно і штовхнув віконниці. Ні вітерця, верхів'я дерев застигли в непорушності, ніби скам'яніли. Навіть сосни, що ніколи не сплять,— спали цієї ночі. Тиша стояла така, що було чути, як жебонить струмок у вільшанику, там, де Роланів острів. Йому згадалася повалена сосна, на якій вони сиділи з Домінікою. Мабуть, це мертве дерево ще довго проваляється, може, воно тут нікому не потрібне і згниє пізніше, ніж живе тіло, що вихилилося оце в вікно і вже наполовину віддане холоду ночі... Ксав'є спало на думку, що навряд чи він розіб'ється на смерть, коли дасть зараз собі волю, мабуть, зламає ноги, та й годі... Хіба що вдариться головою!.. Він рвучко обернувся, довго ждав, ніби сподіваючись побачити когось, хто штовхне його в темноту. Ні, нікого тут не було. Нікого — тільки розгублене обличчя в дзеркалі над коминком — лице підлітка з розкуйовдженим чубом, що дивилося в очі. Нараз у ньому ворухнувся жаль до самого себе. Поволі провівши долонею по лобі, по опущених повіках, він тихо сказав: "Бідолаха ти, бідолаха!" Йому хотілося, щоб хтось був зараз із ним, байдуже хто, аби якась істота, жива, як і він, і, як і він, смертна. Він подумав про Ролана, котрий спав зараз у мансарді.

Сходи, що вели на горішній поверх, рипіли. До того ж вони не були вистелені доріжкою. Він зупинився й прислухався — чи всі в домі поснули? Двері до кімнати, де спав Ролан, стояли прочинені, світло нічника падало на площадку, наче місячне світло... Був такий час, коли Мірбелі ще панькалися з Роланом, а він, вирослий у сирітських дортуарах, боявся спати сам у темряві, і йому дозволяли залишати на ніч цю тьмяну лампочку... Очі Ксав'є, призвичаєні до півсутіні сходів, розрізняли тепер кожну річ: светрик і штанці, кинуті жужмом на стільця, грубі черевики з шнурками у вузлах, що валялися посеред кімнати. На тумбочці коло постелі лежали старе пташине гніздо, рогатка, блокнот, листи від Домініки в конвертах і брудна носова хусточка. Нічник висвітлював на стелі темні плями патьоків, схожі на обриси незвичайних континентів. Ксав'є обережно сів на край ліжка. Хлопчак так тихо спав, що здавалося — він не дише. Він був нерухомий, як і природа цієї ночі, він ніби скам'янів, як і вона,— охоплений супокоєм, супокоєм не цього світу. А проте він був живий: звірячий дух життя і теплота наповнювали кімнату. Ксав'є сидів біля цієї живої істоти, як сидять біля вогню, він відігрівався. Хлопчак лежав на боці, з-під ковдри виглядало худеньке плече. Чуб на потилицю скрутився клинцем. Ксав'є сидів нерухомо: він відновлював сили. Дивлячись на цю заснулу звірючку, він знову серцем відчував Бога. Тіло людське, людська душа... оце і все, що треба, щоб ти вернувся сюди, Господи. Ксав'є не міг нічого сказати цій дитині, не міг навіть торкнутися губами її чола, він міг тільки молитися за неї. Яке жагуче прагнення жертвувати собою ради іншого! Це вічне: "Хай я замість нього", ця вічна потреба прийняти на себе чиюсь лиху долю. Якесь безумство! Але до нього вже повернувся цілковитий спокій, чи, скорше, він знову відчув цей спокій, бо завжди був певний, що ніколи не втрачав спокій. Спокій, що сповнював його душу радістю і водночас лякав тим, що він провіщав.

— Ти що тут робиш?

Ксав'є підхопився. У дверях стояв Мірбель у білому купальному халаті. Малий прокинувся, сів на ліжкові, побачив їх обох і розплакався. Мірбель перепитав:

— Що ти тут робиш? Ксав'є буркнув, затинаючись:

— Не знаю.— Похнюпившись, він немов застиг.

— Не знаєш? Справді?

Мірбель підійшов до ліжка, нахилився до хлопця, який тер очі і пхикав, відвів його руки і заглянув йому в сонне, опухле від сліз личко.

— Що він тобі зробив? Кажи, коли тебе питають! Ролан ридав уголос і белькотів крізь сльози, що він спав

і що він нічого не бачив.

— А що він міг побачити? — запитав Ксав'є.— Я раптом стурбувався за нього і прийшов перевірити, чи не захворів він.

— Він захворів?

— Ні, він спокійно спав.

— Щойно ти сказав, що не знаєш, навіщо ти прийшов сюди. Довго ж ти придумував виправдання...

Ксав'є стояв, похнюпивши голову.

— А чому ж ти не пішов, коли переконався, що він спокійно спить?

Ксав'є сказав:

— Не знаю,— і помовчавши, додав упівголоса:— Я, здається, молився.

Мірбель знизав плечима і почав декламувати, навмисне затинаючись, як школяр на уроці:

Стоїть, схилившись, серафим О край дитячої постелі, Немовби над лицем своїм, Відбитим у лісній купелі. "Ми двійники, впізнав мене? — Говорить той.— Іди зі мною, Підем по щастя неземне..."

Мірбель замовк, його душив сміх. Ксав'є нахилився над Роланом і тихо приказував:

— Заплющ очі, малий, це все пусте, спи. Ми не даємо йому заснути,— сказав він, звертаючись до Мірбеля.

— Щось ти пізнувато виявляєш делікатність. Тобі не здається?

А Ксав'є тим часто поправив простирадло, підіткнув ковдру і сказав Роланові:

— Обернися до стіни... Залишимо його самого.

— Ходімо.

Ксав'є вийшов першим. Він відчував на потилиці подих Мірбеля, який ішов слідом. Ксав'є не посмів зупинити його, вони разом зайшли до кімнати. Мірбель причинив за собою двері, обернувся до Ксав'є і сказав:

— Пора вас розлучити.

Ксав'є не зводив очей з Мірбеля, а той вивернувся в кріслі, ніби збирався просидіти так цілу ніч.

— Вам би краще піти спати,— сказав Ксав'є.

— Який уже там сон...— зітхнув Мірбель. І витягнув свої худі волохаті ноги.— Ти, мабуть, знати нічого не знаєш. Але пора вже вас розлучити, тебе і малого. Ти не замислюєшся над цим. Ти чудовий приклад того, як нице маскується високим, а погане видається за хороше. Але, на твоє щастя, я тут — і я тебе врятую.

Ксав'є дивився на нього мовчки.

— Одне слово, вісімнадцятого я одвезу хлопця назад у притулок. Це вже вирішено.

Ксав'є запитав:

— Це що — погроза?

— Та ні, я повторюю: справа вирішена.

Ксав'є одразу ж забув про все, що сталося в Ролановій кімнаті між ним і Мірбелем, забув і про те почуття сорому, яке він пережив під час цієї жахливої сцени, його мозок працював напружено й чітко, він знов обмірковував свій план влаштування Ролана. Адже Домініка підтвердила в листі, що він цілком реальний. Він оддасть Роланові ті сто п'ятдесят тисяч франків, що успадкував від дядька Кордеса. Вони влаштують хлопця на повний пансіон до учительки, Домініка з нею вже домовилася. Ролан учи-тиметься в парафіяльній школі святого Павла. Він не слухав Мірбеля.

— Ми знову опинилися вдвох, як у поїзді. І знову в нас пробудиться інтерес один до одного. Та сама ситуація викличе ту саму симпатію, от побачиш! Звичайно, нам тут не пощастить розмовляти так вільно, як у купе... Адже тут Мішель. Але до всього можна звикнути, часто перестаєш помічати людей, з якими живеш під одним дахом. Ми на неї не зважатимем! — викрикнув він з веселою жорстокістю.

— Я думаю, що зможу...— урвав його Ксав'є.— Я сподіваюся, що ви мені не відмовите в цьому... Я хочу провести Ролана вісімнадцятого числа...

Мірбель підвівся і підійшов до Ксав'є.

— Не говори мені більше про цього хлопця. Я повертаю його в звичну для нього стихію: в притулок. Там він буде як риба в воді. А тобі що до цього? Чого ти боїшся? Виходить, ти не надто довіряєш Провидінню!

І знову, зображуючи школяра, він продекламував:

Він щедро пташкам роздає пашнину, Не знала доброта його ніколи впину.

— Ці два Расінові рядки були озаглавлені "Божа доброта". А хрестоматія називалася "Козуб дитячих мрій". З неї черниці, які навчали нас розуму, вибирали вірші, щоб ми їх задовбували напам'ять.

— Ви з Мішель зіпсували Ролана своїм укладом життя, у нього з'явилися чужі йому звички,—сказав Ксав'є.— Ви відповідальні...

— Годі! Я не збираюся говорити з тобою про цього виродка! Погодься, що твій підвищений інтерес до нього принаймні дивний.

Ксав'є заплющив очі і тихо повторив майже благально:

— Ідіть собі, дайте мені спокій...

— Жалюгідна християнська душиця! Ти не смієш глянути правді в очі!

Ксав'є молився про себе: "Господи, не допусти, щоб цей чоловік посіяв у моїй душі насіння ненависті й огиди до людей! Не дай йому затруїти криниці..." — І здивувався, коли в нього раптом вихопилося:

— Чи я зцілюся коли-небудь від знайомства з вами?

— Ось! Нарешті! — вигукнув Мірбель.— Довго ж мені довелося чекати! Ти признаєшся, що я дошкулив тобі... Більшого я не вимагаю,— додав він зі сміхом,— принаймні поки. Заспокойся, я піду, ти виспишся. А завтра почнемо нове життя.

Мірбель нервово ходив по кімнаті й потирав руки.

— Але, будь ласка, не змушуй Ролана учитися. Хай він спокійно проведе ті кілька днів, що йому залишилося жити тут. Я звільняю тебе від уроків з ним. Домовилися? Так?

Ксав'є відповів байдужим голосом:

— Я більше не буду вчити з Роланом уроків і перевіряти його зошити.

— Ох! Тупа голова! — вереснув нараз Мірбель.— Я розвалю її тобі к бісовій матері.

І він простягнув до Ксав'є руки з розчепіреними пальцями. Побачивши його перекошене обличчя, Ксав'є відступив на крок. Мірбель тут же схаменувся й опустив руки.

— Ти не повірив? — спитав він тихо.— Скажи, адже ти не повірив, що я можу зробити тобі зло?

— Я не злякався.

— Невже ти думаєш, що я можу... Тих, кого люблять, не вбивають.

— Можливо, ми стоїмо перед вибором,— сказав Ксав'є.— Або вбити тих, кого любимо, або вмерти за них.

Мірбель зітхнув:

— Єй третя можливість: бути любленим тим, кого любиш. Чи існує на світі таке щастя?

Ксав'є сказав, дивлячись убік:

— Авжеж, існує. А зараз ідіть собі. Мірбель запитав майже несміливо:

— Ти не сердишся? Ти мені простив?

Ксав'є кивнув. Зоставшсь один, він замкнув двері і сів коло столу. Цієї ночі він написав на аркуші, видертому з шкільного зошита: "Заповідаю Роланові, дитині, взятій з притулку..." і таке інше, що пишуть у таких випадках.

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Хоча відправи того дня не було, Ксав'є встав і пішов до церкви, як тільки крізь щілини віконниці стало пробиватися світло. Він простояв на своєму звичному місці біля церковного муру в густій росистій траві, поки не відчинилася пошта. Він послав Домініці телеграму з проханням одразу ж по її одержанні подзвонити йому в Ларжюзон. За його підрахунками вона встигне подзвонити перед тим, як Мірбель спуститься вниз, а Мішель у цей час буде, як завжди, на кухні.

І справді, йому пощастило зняти трубку, перш ніж дзвінок почули.