Айвенго - Сторінка 28

— Йому не можна женитися, отже, він мені не суперник. Ну, а якби він спробував вчинити безчестя майбутній нареченій де Брасі, — клянуся небом, навіть якби він один являв собою весь свій орден, і тоді він не насмілився б завдати мені такої образи!

— Ну, я бачу, що ця розмова ні до чого не веде, — сказав Фіцурс. — Мені добре відома твоя впертість. Я лише прошу тебе: не втрачай часу даремно, нехай ця дурна й недоречна витівка скінчиться якомога швидше.

— Запевняю тебе, — відповів де Брасі, — що за кілька годин усе скінчиться. Я вчасно потраплю в Йорк зі своїми списами й підтримаю будь-який твій сміливий задум… Але я відчуваю, що мої товариші вже зібралися, — на задньому дворі тупіт та іржання коней… Прощавай. Як справжній лицар, я лечу заслужити усмішку красуні.

— Як справжній лицар? — повторив Фіцурс, провівши його поглядом. — Радше як дурень, як дитя, здатне кинути важливу справу, щоб схопити пушинку, котра летить повз. То от з якими людьми я маю працювати, і заради кого? Щоб добути корону цьому легковажному й розпусному принцові, який, напевно, виявиться таким самим невдячним монархом, яким був непокірливим сином і безсердечним братом. Але ж і він не більш як знаряддя в моїх руках. Скільки б він не пишався своєю знатністю, здумай він вчинити щось усупереч моїм бажанням, він негайно ж дізнається, чим це йому загрожує.

Тут міркування цього державного мужа були перервані голосом принца, що почувся із внутрішніх покоїв:

— Шляхетний Вальдемаре Фіцурс!

І, знявши з голови шапочку, майбутній канцлер (тому що так звучало звання, якого прагнув цей хитрий норман) поспішив на заклик майбутнього монарха.

Розділ XVI

В глухім краю, далеко від очей,

Старий самітник крився од людей.

В печері мешкав, на твердому спав,

Його харчі — вода й коріння трав.

Із Богом наодинці дні збавляв

В молитві, що миліша від забав.

Т. Парнелл, "Самітник"

Читач не міг забути, що результат турніру вирішився завдяки. втручанню невідомого лицаря — того, хто за свою байдужість одержав спочатку прізвисько Чорного Ледаря. Надавши допомогу Айвенго, лицар, тільки-но двобій закінчився перемогою, негайно залишив арену, і його ніде не могли відшукати, щоб вручити нагороду за доблесть. Поки сурмачі й герольди закликали його, лицар давно вже заглибився в ліс, тримаючи шлях на північ та уникаючи торованих доріг. Він зупинився на нічліг у маленькій корчмі, що стояла осторонь великої дороги. Там він довідався від мандрівного менестреля, чим скінчився турнір.

Назавтра лицар виїхав рано, передбачаючи зробити довгий переїзд; напередодні він так дбайливо беріг сили свого коня, що тепер мав змогу їхати без тривалих зупинок. Але надзвичайно заплутані стежки зашкодили йому виконати свій намір. До настання сутінків він досяг лише західного кордону Йоркширу. А тим часом ніч насувалася швидко. Вершник і його кінь були вкрай стомлені. Час було подумати про нічліг.

Здавалося, у місцях, де опинився на той час лицар, ніде було знайти дах для ночівлі й вечерю. Мабуть, йому, як це часто траплялося з мандрівними лицарями, залишалося одне: пустити свого коня на попас, а самому лягти під дубом і віддатися мріям про свою кохану. Але в Чорного Лицаря, либонь, не було коханої; або ж, коли в коханні він був таким самим холоднокровним, як у битві, він не міг настільки поринути в думки про її красу та жорстокість, щоб забути про власну втому й голод; любовні мрії, вочевидь, не могли замінити йому суттєвих радостей нічлігу та вечері. Тому він із великим невдоволенням озирався навколо, бачачи, що заліз у таку глухомань, де хоч і багато було галявин, слідів і стежин, але було зрозуміло, що вони протоптані чередами або дикими оленями й тими мисливцями, які за ними ганялися.

Дотепер лицар тримав свій шлях за сонцем; але воно вже зникло за Дербіширськими пагорбами, і легко було збитися на манівці. Марно пробував він обирати второвані стежки в надії натрапити на курінь чабана або хатину лісничого. Усе було даремно. Тоді, не вірячи більше в себе, лицар зважився покластися на нюх свого коня. Із власного досвіду він добре знав, що коні нерідко мають дивну здатність знаходити потрібний напрямок.

Тільки-но добрий кінь, що потерпав під важким вершником у бойових обладунках, відчув з ослабленого повіддя, що його пустили на волю, сили його ніби подвоїлися. Досі він лише жалісним іржанням озивався на понукания й пришпорювання. Тепер, ніби пишаючись несподіваною довірою, він нашорошив вуха й пішов швидше. Обрана ним стежка круто звертала вбік від колишнього шляху, але, бачачи, з якою впевненістю кінь рушив по новій дорозі, лицар не противився йому.

Кінь виправдав таку довіру. Стежка стала ширшою, второванішою, а слабкий дзенькіт невеликого дзвона вказував на те, що десь поблизу є каплиця або хижа самітника.

Невдовзі лицар виїхав на відкриту галявину; на іншому боці її піднімався високий стрімчак із крутими, поїденими вітром і дощем сірими схилами. Подекуди в його ущелинах пустили коріння дубки та кущі гостролисту, місцями густий плющ зеленою мантією огортав схили й колихався над обривами, як плюмаж над шоломом воїна, надаючи витонченості тому, що саме по собі було грізним і могутнім. Біля підніжжя скелі, приліпившись до неї однією стіною, стояла хатина, складена з нетесаних колод, добутих у сусідньому лісі; щілини, які залишалися між ними, були замащені глиною, змішаною з мохом. Перед дверима з землі стриміло обчухране від гілок молоде соснове деревце з поперечиною нагорі, що правила за нехитру подобу хреста. Трохи праворуч з розпадини стрімчака вибивався прозорий струмінь води, що стікала на широкий камінь, видовбаний на зразок чаші. Переповняючи цей природний басейн, вода переливалася через край на галявину й, проклавши собі природне русло, дзюркочучи, текла нею, щоб загубитися в найближчому лісі.

Біля джерела виднілися руїни дуже маленької каплиці з обваленим дахом. Вся споруда колись був ніяк не більше шістнадцятьох футів завдовжки й дванадцяти завширшки, а низький дах спирався на чотири концентричні арки, що на розі спиралися на короткі й товсті колони; ще були дві цілі арки, хоча дах між ними обвалився. Низький, закруглений угорі вхід у цю стародавню каплицю був прикрашений висіченими з каменю зубцями на взірець зубів акули, що нерідко зустрічається на древніх зразках орнаменту саксонського зодчества. Над порталом на чотирьох невеликих колонах височіла дзвіниця, де висів позеленілий від часу й негоди дзвін. Його слабкий дзенькіт і чув у лісі Чорний Лицар.

У півмороці згуслих сутінків відкрилася погляду мандрівця ця мирна та спокійна картина, вселяючи йому тверду надію на пристановище, тому що одним із неодмінних обов'язків самітників, що віддалялися на життя в ліси, була гостинність, надавана заблукалим подорожанам.

Лицар не гаяв часу на те, щоб розглядати в подробицях описану нами картину, а, зіскочивши з коня й подякувавши святому Юліанові — заступникові мандрівників — за дарований йому надійний нічліг, ратищем списа постукав у двері хатини.

Досить довго ніхто не озивався. І коли він нарешті домігся відповіді, не можна сказати, щоб вона була приємною.

— Іди собі, хто б ти не був, — почувся низький, сиплий голос, — не заважай служителеві Господа та святого Дунстана читати вечірні молитви.

— Преподобний отче, — сказав лицар, — я бідний мандрівник, який заблукав у цих лісах; скористайся з нагоди виявити милосердя та гостинність.

— Добрий брате мій, — відповів мешканець хатини, — пресвятій Діві й святому Дунстану завгодно було, щоб я сам потребував милосердя й гостинності, де вже тут пропонувати їх. Моя їжа така, що й собака від неї відвернеться, а постіль така, що будь-який кінь із панської стайні відмовиться від неї. Іди своєю дорогою, Бог тобі допоможе.

— Як же мені шукати дорогу, — заперечив лицар, — у такій глухомані, та ще й темної ночі? Прошу тебе, чесний отче, якщо ти християнин, відімкни двері й укажи мені принаймні, в який бік їхати.

— А я тебе прошу, брате мій у Христі, не чіпляйся до мене, зроби милість! — сказав самітник. — Ти й так змусив мене пропустити молитви — одну Pater, дві Aves і одну Credo, які я, заклятий грішник, мав, відповідно до своєї обітниці, прочитати до сходу місяця.

— Дорогу! Покажи мені дорогу! — закричав лицар. — Хоч дорогу вкажи, якщо нічого більше від тебе не дочекаєшся!

— Дорогу, — відповів самітник, — показати неважко. Як вийдеш стежкою з лісу, тут тобі буде болото, а за ним — річка. Дощів цими днями не було, то через неї, мабуть, можна переправитися. Коли переправишся через брід, прямуй лівим берегом. Лиш дивися не впади, бо берег той крутий. Та ще я чув, що стежка в деяких місцях обсипалася. Звідти вже навпростець…

— Що ж це таке — і стежина обсипалася, і крутий берег, і брід, та ще й болото! — перервав його лицар. — Гей, сер самітник, будь ти хоч тричі святий, не змусиш ти мене пуститися, вночі по такій дорозі. Я тобі зрозуміло кажу?.. Ти живеш милостинею сусідів і не маєш права відмовити в нічлігу заблудлому подорожанинові. Швидше відмикай двері, бо, клянуся небом, я їх виламаю!

— Друже мандрівник, — сказав самітник, — облиш набридати мені! Якщо ти примусиш мене захищатися мирською зброєю, тобі ж буде гірше.

У цей момент віддалене бурчання та скиглення собак, що подорожанин чув уже давно, перетворилося в лютий гавкіт. Лицар здогадався, що самітник, переляканий його погрозою ввірватися насильно, покликав на допомогу собак, що спали усередині. Розлютований цими приготуваннями, лицар ударив у двері ногою з такою силою, що стіни й стовпи хатини здригнулися.

Самітник, мабуть, не бажаючи вдруге піддавати двері такому удару, загорлав:

— Май же терпіння! Почекай, добрий мандрівнику, зараз я сам відімкну двері, хоча не ручаюся, що зроблю цим тобі приємність.

Двері розчахнулися, і перед лицарем постав самітник — високий на зріст, міцної статури, у довгій волосяниці, підперезаній солом'яним джгутом. В одній руці він тримав запалений смолоскип, а в іншій — товстий і важкий кийок. Два великі волохаті собаки, покруч хорта із дворняжкою, стояли обабіч, готові за першим знаком кинутися на непроханого гостя. Але коли при світлі смолоскипа блиснули високий шолом і золоті остроги лицаря, що стояв зовні, самітник змінив свій намір.