Айвенго - Сторінка 3

Його весела й вільнолюбна вдача та постійна готовність дарувати відпущення дрібних гріхів робили його улюбленцем всіх місцевих дворян, титулованих і нетитулованих, із багатьма з яких він родичався, тому що належав до знатного норманського роду. Дами особливо були налаштовані ставитися без зайвої суворості до поведінки чоловіка, який не лише був незмінним шанувальником прекрасної статі, але й вирізнявся вмінням прогонити смертельну нудьгу, що занадто часто охоплювала їх у стародавніх покоях феодальних замків. Настоятель був азартним мисливцем, мав найкращих соколів і хортів у всій північній околиці, цим видом спорту він завоював симпатії дворянської молоді; з людьми поважного віку він грав іншу роль, що відмінно йому вдавалося, коли це було потрібно. Його поверхнева начитаність була досить велика, щоб вселяти навколишнім невігласам повагу до його вченості, а поважна постава й піднесені міркування про авторитет церкви й духівництва підтримували думку про його святість. Навіть простий люд, який найсуворіше ставиться до поведінки вищих станів, поблажливо дивився на легковажність пріора Еймера. Річ у тому, що Еймер був дуже щедрий, а за милосердя, як відомо, відпускається безліч гріхів, хоча Писання вкладає в ці слова трохи інакший сенс. Більша частина монастирських доходів була в його повному володінні. Це давало йому можливість не тільки багато витрачати на власні примхи, але й надавати щедру допомогу сусідам-селянам. Якщо й траплялося пріорові Еймеру із зайвою палкістю скакати на полюванні або надто засиджуватися на бенкеті, якщо комусь доводилося бачити, як на світанку він пробирається через бічну хвіртку в стіні свого абатства, повертаючись додому після побачення, що тривало цілу ніч, люди лише знизували плечима й примирялися з такими провинами настоятеля, згадуючи, що так само грішили й багато хто з його побратимів, не спокутуючи своїх гріхів тими якостями, якими вирізнявся цей чернець. Словом, пріор Еймер був дуже добре відомий і нашим саксам. Вони незграбно вклонилися йому й отримали його благословення: "Venedicite, mes filz"[9].

Але дивакувата зовнішність супутника Еймера і його почту вразила уяву свинаря й Вамби так, що вони не чули запитання настоятеля, коли той хотів довідатися, чи не знають вони неподалік місцини, де можна було б зупинитися на ніч. Особливо здивував їх напівчернечий-напіввійськовий одяг засмаглого іноземця й чудне вбрання та небачене озброєння його східних слуг. Дуже ймовірно також, що для слуху саксонських селян неприємною була мова, якою їх благословили й поставили запитання, хоча вони й розуміли, що це значить.

— Я вас запитую, діти мої, — повторив настоятель, підвищивши голос і перейшовши на той діалект, на якому спілкувалися між собою нормани й сакси, — чи немає по сусідству доброї людини, що з любові до Бога й через сумлінність до святої нашої матері церкви прийняла б на ночівлю й підкріпила сили двох смиренних її служителів та їхніх супутників?

Незважаючи на зовнішню скромність цих слів, він вимовив їх з великою поважністю.

"Двоє смиренних служителів матері церкви! Хотів би я подивитися, які ж у неї бувають дворецькі, чашники та інші старші слуги", — подумав Вамба, проте ж, хоча й славився дурнем, остерігся вимовити свою думку вголос.

Зробивши подумки таку примітку до промови пріора, він підняв очі й відповів:

— Якщо преподобним отцям бажані ситні трапези й м'які постелі, то в декількох милях звідси розташоване Бринксвортське абатство, де їм, відповідно до їхнього сану, влаштують найпочесніший прийом; якщо ж вони зволять провести вечір у покаянні, то ген ота лісова стежка доведе їх прямісінько до пустельної хатини в урочищі Копменгерст, де благочестивий самітник дасть прихисток їм під своїм дахом і розділить із ними вечірні молитви.

Але пріор похитав головою, вислухавши обидві пропозиції.

— Мій добрий друже, — сказав він, — якби дзенькіт твоїх бубонців не скаламутив твого розуму, ти б знав, що Clericus clericum non decimal[10], тобто в нас, духовних осіб, не заведено просити гостинності одне в одного, і ми звертаємося за цим до мирян, щоб дати їм зайву можливість послужити Богові, допомагаючи його слугам.

— Я всього лише осел, — відповів Вамба, — і навіть маю честь носити такі ж дзвіночки, як і мул вашого єгомостя. Однак мені здавалося, що доброта матері церкви і її служителів виявляється, як і в усіх інших людей, насамперед до своєї родини.

— Перестань грубіянити, нахабо! — прикрикнув озброєний вершник, суворо перебиваючи балаканину блазня. — І вкажи нам, якщо знаєш, дорогу до замку… Як ви назвали цього Франкліна, пріоре Еймер?

— Седрик, — відповів пріор, — Седрик Сакс… Скажи мені, приятелю, чи далеко ми від його господи й чи можеш ти показати нам дорогу?

— Знайти дорогу буде важкувато, — відповів Гурт, уперше вступаючи в бесіду. — Притому у Седрика в будинку рано лягають спати.

— Ну, не мели дурниць! — сказав воїн. — Можуть і встати, щоб прийняти таких подорожан, як ми. Нам не пристало принижуватися й просити гостинності там, де ми маємо право її вимагати.

— Не знаю, — похмуро сказав Гурт, — чи добре я зроблю, якщо вкажу дорогу до будинку мого пана таким людям, які хочуть вимагати те, що інші раді отримати з милості.

— Ти вирішив іще сперечатися зі мною, рабе! — вигукнув воїн.

Із цими словами він пришпорив свого коня, змусив його круто повернути й підняв батіг, щоб покарати зухвалого простолюдина.

Гурт метнув на нього злісний і мстивий погляд і з погрозою, хоча й нерішуче, схопився за ніж; але в ту ж хвилину пріор Еймер повернув свого мула вперед і, повставши між воїном і свинарем, попередив небезпечне зіткнення.

— Ні, ім'ям святої Марії прошу вас, брате Бріан, пам'ятати, що ви тепер не в Палестині, де володарювали над турецькими язичниками й невірними сарацинами; тут, на нашому острові, ми не любимо ударів і приймаємо їх лише від святої церкви, що карає люблячи… Скажи мені, добрий чоловіче, — продовжував він, звертаючись до Вамби й підкріплюючи свою промову невеликою срібною монетою, — як проїхати до Седрика Сакса. Ти повинен знати туди дорогу й зобов'язаний вказати її будь-якому подорожанину, а тим більше духовним особам.

— Справді, вельмишановний отче, — відповів блазень, — сарацинська голова вашого преподобного брата до того перелякала мою, що я забув дорогу додому… Не знаю навіть, чи потраплю й сам туди сьогодні…

— Дурниці! — сказав настоятель. — Коли захочеш, то згадаєш. Цей преподобний побратим мій все життя боровся з сарацинами за володіння гробом Господнім. Він належить до ордена лицарів Храму[11], про яких ти, можливо, чув: він наполовину чернець, наполовину воїн.

— Якщо він хоч наполовину чернець, — сказав блазень, — то йому не личить так нерозумно поводитися з перехожими, якщо вони не поспішають із відповіддю на запитання, до яких їм немає діла.

— Гаразд, я вибачаю тобі з тією умовою, що ти покажеш мені дорогу до будинку Седрика, — сказав абат.

— Добре, — відповів Вамба. — Ваше преподобіє, їдьте по цій стежині до того місця, де побачите врослий у землю хрест; від нього ледь одна верхівка видніється, та й то не більше як на лікоть заввишки. Від цього хреста врізнобіч ведуть чотири дороги. Але ви поверніть ліворуч, і сподіваюся, що ваше преподобіє досягне нічлігу перш, ніж вибухне гроза.

Абат подякував мудрому пораднику, і вся кавалькада, пришпоривши коней, поскакала з тією стрімкістю, з якою люди поспішають досягти нічлігу, рятуючись від нічного буревію.

Коли тупіт копит ущух на віддалі, Гурт сказав своєму товаришеві:

— Якщо преподобні отці скористаються твоєю розумною порадою, навряд чи вони доїдуть сьогодні до Ротервуда.

— Так, — посміхнувся блазень, — зате вони можуть доїхати до Шефілда, коли їм пощастить, а для них і це добре. Не такий вже я поганий лісничий, щоб указувати собакам, де залягла дичина, якщо не хочу, щоб вони її роздерли.

— Це ти добре зробив, — сказав Гурт. — Погано буде, якщо Еймер побачить леді Ровену, а ще гірше, мабуть, якщо Седрик посвариться з цим ченцем, що легко може статися. А ми з тобою — добрі слуги: лише дивитимемося, слухатимемо й помовчуватимемо.

… Повернімося ж до двох вершників, які, залишивши рабів Седрика далеко позаду, вели бесіду нормано-французькою мовою, як і всі тодішні особи вищого стану, за винятком тих нечисленних, хто ще пишався своїм саксонським походженням.

— Чого хотіли ті нахаби, — запитав лицар Храму в абата, — і чому ви не дозволили мені покарати їх?

— Але, брате Бріан, — відповів пріор, — один з них геть дурень, і дивно було б вимагати в нього відповіді за його дурниці; що ж до іншого грубіяна, то він з породи тих неприборканих, лютих дикунів, які, як я вам не раз казав, досі зустрічаються серед нащадків скорених саксів: для них немає більшого задоволення, ніж показувати при кожному зручному випадку свою ненависть до переможців.

— Ввічливість я б жваво в них вколотив! — відповів тамплієр. — Із такими людьми я вмію поводитися. Наші турецькі полонені у своїй неприборканій люті здаються страшнішими за самого Одіна[12]; однак, пробувши два місяці в моєму будинку під наглядом доглядача за невільниками, вони ставали сумирними, слухняними, послужливими й навіть запопадливими. Щоправда, сер, з ними доводиться постійно остерігатися отрути й кинджала, тому що вони за кожної зручної нагоди охоче пускають у хід і те й інше.

— Але ж всякий народ має свої звичаї, — заперечив пріор Ей-мер. — Прибий ви цього малого, ми так і не довідалися б дорогу до будинку Седрика; крім того, якби нам самим і вдалося дістатися туди, то Седрик неодмінно розпочав би з вами сварку через побої, завдані його рабам. Пам'ятаєте, що я вам казав: цей багатий Франклін гордий, запальний, ревнивий і дратівливий, він налаштований проти нашого дворянства й посварився навіть зі своїми сусідами — Реджинальдом Фрон де Бефом і Філіпом Мальвуазеном, які жартувати не люблять. Він так міцно тримається за права свого роду й так пишається тим, що є нащадком по прямій лінії від Герварда[13], одного зі знаменитих поборників Гептархії, по-нашому семицарства, отож його й не називають інакше, як Седрик Сакс. Він похваляється своєю кревною спорідненістю з тим самим народом, від якого багато хто з його одноплемінників охоче відрікається, щоб уникнути — vae victis[14] — нещасть, що випадають на долю переможеного.

— Пріоре Еймер, — сказав тамплієр, — ви великий добродій, знавець жіночої краси й не гірше трубадурів знайомі з усім, що стосується статутів кохання; але ця славнозвісна Ровена повинна бути воістину дивом краси, щоб винагородити мене за поблажливість і терпіння, які мені доведеться виявити, щоб здобути прихильність такого хлопа й заколотника, яким, із ваших слів, є її батько Седрик.

— Седрик їй не батько, а лише далекий родич, — сказав абат.