Айвенго - Сторінка 34

Якщо мені вдасться виручити вашого господаря, ви по справедливості вважатимете мене своїм найкращим другом. А як мене кличуть і чи справді я вмію стріляти з лука краще за пастуха, і коли я люблю гуляти, удень чи вночі, — все це вас не обходить, а тому ви краще не сушіть собі голови.

— Ну, втрапили ми в левову пащу! — пошепки сказав Вамба своєму товаришеві. — Що тепер робити?

— Цить! Стули писок, заради Бога! — сказав Гурт. — Тільки не дратуй його своєю дурною балаканиною, і побачиш, що все скінчиться щасливо.

Розділ XX

В осінній ночі місяць зник,

Стежки у лісі замело…

Радіє щиро мандрівник –

Зачув самітника псалом.

Заграла пісня на вустах –

І лід на серці миттю скрес.

До сонця так співає птах,

І пісня лине до небес.

"Самітник біля струмка святого Климентія"

Слуги Седрика, ідучи за своїм таємничим провідником, години за три дісталися невеликої галявини серед лісу, у центрі її величезний дуб розкинув навсібіч своє могутнє гілля. Під деревом на траві лежали четверо чи п'ятеро йоменів; поблизу, освітлений місяцем, повільно походжав вартовий.

Зачувши наближення кроків, він негайно здійняв ґвалт; сплячі миттю прокинулися, схопилися на ноги й одностайно натягнули луки. Шість стріл лягли на тятиву й були спрямовані в той бік, звідки чувся шерхіт, але щойно стрільці вгледілися та впізнали провідника, вони привітали його з глибокою повагою.

— Де Мірошник? — запитав провідник.

— На дорозі до Ротергему.

— Скільки при ньому людей?

— Шестеро, і є надія на гарну поживу, якщо допоможе Святий Миколай.

— Благочестиво сказано! — сказав Локслі. — А де Ален з Вибалки?

— Пішов на дорогу до Вотлінга — підстерегти пріора з Жорво.

— І це гарно придумано, — сказав проводир. — А де чернець?

— У себе в келії.

— Туди я піду сам, — сказав Локслі, — а ви йдіть у різні боки та зберіть усіх товаришів. Намагайтеся зібрати якнайбільше народу, тому що є на оці велика дичина, яку важко загнати, притому вона кусається. На світанку всі приходьте сюди, я буду тут… Стривайте, — додав він. — Я мало було не забув про найголовніше. Нехай двоє з вас вирушать швидше до Торкпістона, до замку Фрон де Бефа. Загін переодягнених пройдисвітів везе туди кілька полонених. Не спускайте їх з ока. Навіть у разі, якщо вони доберуться до замку, перш ніж ми встигнемо зібрати сили, честь зобов'язує нас покарати їх. Тому стежте за ними гарненько, і нехай наймоторніший із вас принесе мені звістку про те, що там коїться.

Стрільці обіцяли все виконати як слід та швидко розійшлися врізнобіч. Тим часом їхній проводир і слуги Седрика, які дивилися на нього тепер з найбільшою повагою й деяким острахом, продовжували свій шлях до каплиці урочища Копменгерст.

Коли вони досягли освітленої місяцем галявини й побачили напівзруйновані залишки каплиці, а поруч із нею бідне житло самітника, що цілком відповідало суворому благочестю його мешканця, Вамба прошепотів на вухо Гурту:

— Коли тут справді мешкає злодій, то правду каже прислів'я: "Що ближче до церкви, то далі від Господа Бога". Я готовий закластися на свою шапку, що це так і є. Послухай-но, що за спів звучить в цій келії подвижника.

У цю хвилину самітник та його гість горлали стародавню застільну пісеньку з таким приспівом:

Налий-но чари, згинуть чвари!

Зух і пройда, зух і пройда!

Налиймо чари, згинуть чвари!

Пий — видно пана по халявах.

Налий-но чари, згинуть чвари!

— Справді непогано співають! — сказав Вамба, пробуючи підтягти приспів. — Але скажіть на милість, хто б міг подумати, що почує глупої півночі у келії самітника такий веселенький псалом!

— Що ж тут дивного, — сказав Гурт. — Усім відомо, що тутешній паламар — знаний веселун; він убиває добру половину всієї дичини, яка щезає в цих місцях. Кажуть, начебто лісничий скаржився на нього своєму начальству, і якщо самітник не схаменеться, з нього зірвуть і рясу, і скуфію.

Поки вони перемовлялися, Локслі щосили грюкав у двері; нарешті самітник і його гість почули цей стукіт.

— Клянуся чотками, — вигукнув самітник, — раптово обірвавши свої дзвінкі рулади, — хтось стукає! Заради мого каптура, я не хотів би, щоб нас захопили за такою приємною справою. Всяка людина має недоброзичливців, шановний Ледарю; ще знайдуться злі пліткарі, які гостинність, з якою я прийняв втомленого мандрівника та збавив із ним три години нічного часу, назвуть розпустою й пияцтвом.

— Але ж це підлий наклеп! — сказав лицар. — Мені б хотілося провчити їх як слід. Однак це правда, святий паламарю, що у всякої людини є вороги. У тутешньому краї є такі люди, з якими я сам охочіше розмовляв крізь ґрати забрала, ніж із відкритим обличчям.

— То надягай мерщій на голову свій залізний горщик, друже Ледарю. А я тим часом приберу ці олов'яні фляги. Те, що в них було налито, бовтається тепер у моїй голові. А щоб не чутно було брязкоту посуду, бо в мене трохи руки трясуться, підтягни ту пісню, що я зараз заспіваю. Тут справа не в словах. Я й сам не дуже твердо їх пам'ятаю.

Сказавши це, він громовим голосом затяг псалом: "De profundis clamavi" — "Із безодні волаю…" — і взявся знищувати сліди бенкету. Лицар, регочучи від душі, продовжував одягатись у свій бойовий обладунок, ретельно підтягуючи господареві щораз, коли встигав придушити регіт, що розпирав його.

— Що у вас за чортова заутреня в таку пізню годину? — почувся голос крізь двері.

— Прости вам Боже, сер мандрівник, — відповів самітник, який через шум, а можливо, й сп'яна не впізнав голосу, що насправді був йому дуже добре знайомий. — Ідіть своєю дорогою, заради Бога й святого Дунстана, і не заважайте мені й праведному побратимові моєму читати молитви.

— Чи не з глузду ти з'їхав, чернече? — відповів голос зовні. — Відімкни, це я, Локслі!

— А-а! То добре, все гаразд! — сказав самітник, звертаючись до гостя.

— Це хто ж такий? — запитав Чорний Лицар. — Мені потрібно знати.

— Хто такий? Я ж кажу тобі, що друг, — відповів самітник.

— Який такий друг? — наполягав лицар. — Можливо, він тобі друг, а мені ворог?

— Який друг? — сказав самітник. — Це, знаєш, таке запитання, що легше поставити, ніж відповісти на нього. Який друг? То ось, коли гарненько помізкувати, це той самий добряга, чесний лісничий, про котрого я тобі вчора казав.

— Розумію, — мовив лицар, — виходить, він такий же чесний лісничий, як ти благочестивий чернець. Відчини ж йому двері, бо він виламає їх.

Тим часом собаки, що спочатку зчинили страшний гавкіт, тепер начебто впізнали голос того, хто стояв за дверима. Вони припинили брехати, почали дряпатись у двері й скавучати, вимагаючи, щоб гостя швидше впустили. Самітник зняв із дверей засуви та впустив Локслі й обох його супутників.

— Слухай-но, отче, — сказав йомен, увійшовши й вгледівши лицаря, — що це в тебе за товариш по келиху?

— Це чернець нашого ордену, — відповів самітник, похитуючи головою, — ми з ним всеньку ніч молитви читали.

— Мабуть, він служитель войовничої церкви, — сказав Локслі, — ця братія тепер усюди трапляється. Я тобі кажу, чернече, відклади свої чотки вбік і берися за кий. Нам тепер кожна людина на вагу золота — однаково, чи духовного звання чи світського… Але, — додав Локслі, відвівши самітника убік і знижуючи голос, — у тебе, здається, скаламутився розум! Як же можна приймати зовсім невідомого лицаря? Хіба ти забув наші правила?

— Як — невідомого? — сміливо відповів чернець. — Я його знаю не гірше, ніж жебрак знає свою тарілочку.

— Як же він називається? — запитав Локслі.

— Як називається? — повторив самітник. — А називається він сер Ентоні Скреблстон. Ото ще! Питиму я з чоловіком, не знаючи, як він називається!

— Ти забагато випив сьогодні, братику, — сказав йомен, — і, гляди, забагато натеревенив.

— Друже йомен, — сказав лицар, наблизившись до них, — не гнівайся на веселого господаря. Він гостинно відчинив мені двері, це правда, але якби він не погодився прийняти мене, я б змусив його це зробити.

— Ти б змусив? — сказав самітник. — Ось зачекай, зараз я переміню свою сіру хламиду на зелений камзол, і нехай я не буду ні чесним ченцем, ні гарним лісничим, якщо не розіб'ю тобі голову своїм києм.

Із цими словами він скинув із себе широку рясу та вмить убрався в зелений каптан і штани того ж кольору.

— Допоможи мені, будь ласка, зашнурувати всі петлі, — сказав він, звертаючись до Вамби. — За працю я тобі піднесу чарку міцного вина.

— Дякую на ласкавому слові, — відповів Вамба, — тільки чи не зроблю я святотатства, якщо допоможу тобі перетворитися зі святого самітника на грішного бурлаку?

— Не бійся, — сказав самітник. — Варто висповідати гріхи мого зеленого каптана моєму ж сірому балахону, і все буде гаразд.

— Амінь! — кивнув блазень. — Сукняному грішникові личить мати справу з полотняним духівником, тож заодно нехай уже твій балахон дасть відпущення гріхів і моїй куртці.

Кажучи це, він допоміг ченцеві прошелити шнурки в незліченні петлі, що з'єднували штани з курткою.

Поки вони займалися цим, Локслі відвів лицаря убік і сказав йому:

— Не заперечуйте, сер лицар, ви той самий герой, завдяки якому перемога зосталася на боці англійців на другий день турніру в Ашбі.

— Що ж із того, якщо ти вгадав, друже йомен? — запитав лицар.

— У такому випадку, — відповів йомен, — я можу вважати вас прибічником слабкішої партії.

— Такий прямий обов'язок кожного щирого лицаря, — сказав Чорний Лицар, — і мені було б сумно, якби про мене подумали інакше.

— Проте для досягнення моєї мети, — сказав йомен, — мало того, що ти добрий лицар, треба, щоб ти був і добрим англійцем. Те, про що я хочу поговорити з тобою, є обов'язком усякої чесної людини, але ще більшим обов'язком кожного чесного сина цієї країни.

— Навряд чи знайдеться людина, — відповів лицар, — якій Англія й життя кожного англійця було б дорожче, ніж мені.

— Охоче цьому повірю, — сказав йомен. — Ніколи ще наша країна так не потребувала допомоги тих, хто її любить. Послухай, я тобі розповім про одну справу. У ній ти зможеш взяти почесну участь, якщо ти дійсно такий, яким видаєшся. Зграя негідників, переодягнених в одіж людей, які набагато кращі за них, захопила в полон одного знатного англійця на ім'я Седрик Сакс, а також його вихованку і його друга, Ательстана Конінгсбурзького, і відвезла їх в один із замків у цьому лісі, що зветься Торкілстон.