Айвенго - Сторінка 41

Ці діаманти виблискують, але їм не зрівнятися з твоїми очима, а відтоді як я взявся до свого вільного ремесла, я дав обітницю завжди цінувати красу вище за багатство.

— Не бери на душу такого гріха, — сказала Ребекка, — візьми викуп і будь милосердним! Із золотом ти матимеш усілякі радощі, а скривдивши нас, зазнаєш мук сумління. Мій батько охоче дасть тобі все, що ти попросиш. І якщо ти зумієш правильно скористатися своїм багатством, із грошима ти знову посядеш місце серед чесних людей, зможеш домогтися прощення за всі колишні провини і не матимеш необхідності грішити знову.

— Гарно сказано! — мовив розбійник французькою, бо йому, мабуть, важко було підтримувати розмову, розпочату Ребеккою по-саксонському. — Але знай, біла ліліє, що твій батько наразі в руках майстерного алхіміка. Цей алхімік зуміє обернути на срібло і золото навіть іржаві ґрати тюремної печі. Поважного Ісака випарюють у такому перегінному кубі, який витягне всі його коштовності й без моїх прохань та твоїх молитов. Твій же викуп має бути сплачений красою і коханням. Іншої плати я не визнаю.

— Ти не розбійник, — сказала Ребекка також французькою, — жоден розбійник не відмовився б від такої пропозиції. Жоден розбійник у цій країні не володіє твоєю мовою. Ти не розбійник, а просто норман, мабуть, шляхетного походження. О, будь же шляхетним на ділі та скинь цю страшну машкару жорстокості й насильства!

— Ти так добре умієш вгадувати, — сказав Бріан де Буа-Гільбер, відгортаючи плащ з обличчя, — ти не проста дочка Ізраїлю. Я назвав би тебе Ендорською чаклункою[54], якби ти не була такою молодою та вродливою. Так, я не розбійник, чарівна Трояндо Сарону. Я чоловік, який радше здатен обвішати твої руки й шию перлами і діамантами, ніж позбавити тебе цих прикрас.

— То чого ж тобі треба від мене, — запитала Ребекка, — якщо не багатства? Між нами не може бути нічого спільного: ти християнин, я юдейка. Наш союз був би однаково беззаконним в очах і вашої церкви, і нашої синагоги.

— Це справді так, — відповів тамплієр, розсміявшись. — Одружуватися з юдейкою! О ні, хоч би вона була царицею Савською! До того ж нехай буде тобі відомо, прекрасна дочко Сіону, що якби найхристиянніший із королів запропонував мені руку своєї найхристияннішої дочки і віддав би Лангедок у посаг, я й тоді не зміг би з нею одружитися. Мої обітниці не дозволяють мені кохати жодної дівчини інакше, як par amours[55], — так я хочу кохати й тебе. Я лицар Храму. Поглянь, ось і хрест мого священного ордену.

— І ти насмілюєшся посилатися на хрест в таку хвилину! — вигукнула Ребекка.

— Якщо й так, — сказав тамплієр, — то чого тобі цим перейматися? Адже ти не віриш у цей благословенний символ нашого порятунку.

— Я вірю в те, чого мене навчили, — заперечила Ребекка, — і нехай пробачить мені Бог, якщо моя віра помилкова. Але яка ж твоя віра, сер лицар, якщо ти посилаєшся на свою найбільшу святиню тоді, коли збираєшся порушити найурочистішу з ваших обітниць — і лицарських, і релігійних?

— Ти проповідуєш дуже красномовно, о дочко Сираха! — сказав тамплієр. — Але, мій чудовий богослове, твої юдейські забобони роблять тебе сліпою до наших високих привілеїв. Шлюб був би серйозним злочином для лицаря Храму, але за дрібні грішки я миттю можу отримати відпущення в найближчій сповідальні нашого ордену. Наймудріший із ваших царів і навіть його батько, чий приклад повинен мати в твоїх очах певну силу, мали щодо цього ширші привілеї, ніж ми, бідні воїни Храму Сіонського, які здобули собі такі права тим, що так старанно його захищаємо. Захисники храму Соломона можуть дозволити собі втіхи, оспівані вашим мудрим царем Соломоном.

— Якщо ти лише для того читаєш Біблію і життєписи праведників, — сказала єврейка, — щоб знаходити в них виправдання своїй розпусті і беззаконню, то чиниш такий точно злочин, як і той, хто здобуває отруту з найздоровіших і найкорисніших трав.

Очі тамплієра виблискували гнівом, коли він слухав цей докір.

— Послухай, Ребекко, — сказав він, — досі я з тобою поводився м'яко. Тепер я говоритиму як переможець. Я завоював тебе моїм луком і списом, і за законами всіх країн і народів зобов'язана мені коритися.

— Відійди, — сказала Ребекка, — відійди і вислухай мене, перш ніж зважишся на такий смертний гріх. Звісно, ти можеш мене здолати, тому що Бог створив жінку слабкою, доручивши її заступництву чоловіка. Але через мене твоя ницість, тамплієре, стане відомою всій Європі. Марновірство твоїх побратимів зробить для мене те, чого я не домоглася б від їхнього співчуття. Кожній пресепторії, кожному капітулу твого ордену буде відомо, що ти, мов єретик, грішив з юдейкою. І ті, які не здригнуться від твого злочину, все-таки звинуватять тебе за те, що ти збезчестив свій хрест, зв'язавшись із дочкою мого племені.

— Яка ти мудра, Ребекко! — вигукнув тамплієр, чудово усвідомлюючи, що вона каже правду у статуті його ордену справді існували правила, що забороняли під загрозою суворих покарань інтриги на зразок тієї, яку він розпочав. І бували навіть випадки, коли за це виганяли лицарів з ордену, назавжди вкриваючи їх ганьбою. — Ти дуже розумна, але гучно ж доведеться тобі кричати, якщо хочеш, щоб твій голос почули за межами цього замку. А в його стінах ти можеш плакати, стогнати, кликати на допомогу скільки хочеш — і все одно ніхто не почує. Лише одне може врятувати тебе, Ребекко: скорися своїй долі і прийми нашу віру. Тоді ти посядеш таке місце, що безліч норманських леді позаздрять блиску й красі коханої найкращого з хоробрих захисників святого Храму.

— Скоритися моїй долі! — мовила Ребекка. — Прийняти твою віру! Та що ж то за віра, якщо вона виправдовує такого негідника? Як! Ти — найкращий воїн серед тамплієрів? Підлий лицар! Чернець-клятвопорушник! Зневажаю тебе, плюю на тебе! Бог Авраама відкрив засіб до порятунку своєї дочки навіть з цієї безодні ганьби!

З цими словами вона відчинила ґратчасте вікно, що виходило на горішній майданчик башти, стрибнула на парапет і зупинилася на самому краю, над безоднею. Не чекаючи такого відчайдушного вчинку, бо до цієї хвилини Ребекка стояла нерухомо, Буа-Гільбер не встиг ані затримати, ані зупинити її. Він спробував кинутися до неї, але вона вигукнула:

— Стій, де стоїш, зарозумілий лицарю, або підійди, якщо хочеш! Але один крок вперед — і я кинуся вниз. Моє тіло розіб'ється об камені цього двору, та я не стану жертвою твоїх трубих пристрастей.

Промовляючи це, вона піднесла до неба стиснені долоні, ніби молилася про помилування душі своєї перед фатальним стрибком. Тамплієр завагався. Його рішучість, що ніколи не поступалася ні перед чиєю скорботою і не знала жалю, змінилася захопленням її твердістю.

— Зійди, — сказав він, — зійди донизу, навіжена дівчино. Присягаюся землею, морем і небесами, я не завдам тобі образи!

— Я тобі не вірю, тамплієре, — кинула Ребекка, — ти навчив мене належно цінувати чесноти твого ордену. У найближчій сповідальні тобі можуть відпустити і це клятвопорушення — адже воно стосується лише честі зганьбленої юдейської дівчини.

— Ти несправедлива до мене! — палко вигукнув тамплієр. — Присягаюся тобі ім'ям, яке ношу, хрестом на грудях, мечем, дворянським гербом моїх пращурів! Присягаюся, що я не ображатиму тебе! Якщо не задля себе, то хоч заради батька свого зійди донизу. Я стану йому товаришем, а тут, у цьому замку, йому потрібен могутній захисник.

— На жаль, — сказала Ребекка, — це я знаю. Але як можна на тебе покладатися?

— Нехай мій щит перевернеться догори дригом, нехай привселюдно зганьблять моє ім'я, — сказав Бріан де Буа-Гільбер, — якщо я дам тобі привід на мене скаржитися. Я порушував багато законів, заповідей, але свого слова не ламав ніколи.

— Ну годі, я тобі вірю, — сказала Ребекка, сплигнувши з парапету і зупинившись біля однієї з амбразур, або machicolles, як вони називалися в ті часи. — Тут я й стоятиму, — вела далі вона, — а ти залишайся там, де стоїш. Але якщо ти зробиш хоч один крок до мене, ти побачиш, що юдейка швидше довірить свою душу Богові, ніж свою честь — тамплієрові.

Мужність і горда рішучість Ребекки, у поєднанні з виразними рисами вродливого обличчя, додали її поставі, голосу і погляду стільки гідності, що вона здавалася майже неземною істотою. У погляді її не було розгубленості, і щоки не зблідли від страху перед такою жахливою і близькою смертю, навпаки — усвідомлення того, що тепер вона сама господиня своєї долі, яскраво зарум'янило її смагляве обличчя і додало блиску її очам. Буа-Гільбер, чоловік гордий і мужній, подумав, що ніколи ще не бачив такої натхненної і величавої краси.

— Помирімося, Ребекко, — сказав він.

— Помирімося, коли хочеш, — відповіла вона, — помирімося, але тільки на такій відстані.

— Тобі нічого більше боятися мене, — мовив Буа-Гільбер.

— Я й не боюся тебе, — сказала вона. — Через милість того, хто побудував цю башту так високо, через милість його і Бога Ізраїлевого я тебе не боюся.

— Ти несправедлива до мене, — вигукнув тамплієр. — Присягаюся землею, морем і небесами, ти до мене несправедлива! Я від природи зовсім не такий, яким ти мене бачиш — жорстоким, себелюбним, нещадним. Жінка навчила мене жорстокосердості, а тому я й мстився завжди жінкам, але не таким, як ти. Вислухай мене, Ребекко. Жоден лицар не брався за бойовий спис із серцем, відданим своїй панні більше, ніж моє. Вона була дочкою дрібномаєтного барона. Все родинне надбання складалося з напівзруйнованої башти, безплідного винограднику та кількох акрів виснаженої землі в околицях Бордо. Проте ім'я її було відоме повсюди, де зі зброєю здійснювалися звитяги, воно стало відоміше за імена багатьох дівчат, за якими обіцяли у посаг цілі графства. Так, — вів далі він, у хвилюванні крокуючи туди й назад вузьким майданчиком і ніби забувши про присутність Ребекки, — так, мої подвиги, небезпека, з якою я ставав віч-на-віч, пролита кров прославили ім'я Аделаїди де Монтемар від королівських дворів Кастилії і до Візантії. А як вона мені відплатила за це? Коли я повернувся до неї з почестями, купленими ціною власної крові та праці, виявилось, що вона одружена з дрібним гасконським шляхтичем, не відомим за межами його жалюгідного маєтку. А я щиро кохав її й жорстоко помстився за свою зганьблену вірність.