Айвенго - Сторінка 48

- Вальтер Скотт -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Тому я радше сам загину, ніж дозволю завдати йому хоч найменшої образи.

— Твоя наречена? Леді Ровена просватана за такого васала, як ти? — вигукнув де Брасі. — Ти, здається, уявив собі, саксе, що повернулися часи вашого семицарства! То знай, що принци з дому Анжу не видають наречених, якими опікуються, за людей такого низького родоводу, як ти.

— Мій рід, гордий нормане, — відповів Ательстан, — набагато старовинніший і чистіший, ніж рід якогось ницого француза, який лише тим і заробляє собі на життя, що торгує кров'ю злодіїв і волоцюг, набираючи їх цілими загонами під свій безславний прапор. Мої пращури були королями: сильні в бою, мудрі в раді, вони щодень пригощали за своїм столом більше народу, ніж ти водиш за собою. Імена їхні оспівані менестрелями, закони їхні були ухвалені радою старійшин. Кістки їхні ховалися під спів молитов святими угодниками, а над прахом їхнім споруджені собори.

— Що, де Брасі, дісталося тобі? — сказав Фрон де Беф, втішаючись із відповіді, що дістав його приятель. — Сакс обробив тебе досить влучно.

— Так, наскільки полонений може влучити, — відповів де Брасі з удаваною безтурботністю. — У кого руки зв'язані, той дає волю язику. Та хоча ти й маєш хист до промов, приятелю, — вів далі він, звертаючись до Ательстана, — леді Ровена від цього не стане вільнішою.

Ательстан, який щойно виголосив небувало довгу для нього промову, нічого не відповів на це зауваження. Але тут розмову перервав слуга, доповівши, що біля брами стоїть чернець і благає впустити його.

— Заради святого Беннета, захисника цієї убогої братії, — сказав Фрон де Беф, — бажав би я знати, чи справжній це чернець, чи знову брехун-перебиранець! Обшукайте його, раби, і якщо виявиться, що вас знову надурили, я накажу вийняти вам очі, а в рани набити гарячого вугілля.

— Ваш зброєносець Джослін упізнав його і ладен заприсягтися, що це не хто як отець Амброзій — чернець, служитель пріору з Жорво.

— Впустити його! — наказав Фрон де Беф. — Можливо, він приніс нам звістку від свого веселого господаря. Схоже, у диявола вихідний, що всі, кому заманеться, вільно роз'їжджають країною… Виведіть бранців. І, саксе, поміркуй добре над тим, що ти почув.

Саксонців вивели, і зразу потому з'явився ченець Амброзій.

— Оце справжній "Deus vobiscum", — промурмотів Вамба, проминаючи преподобного брата, — а всі решта фальшиві.

— Матір Божа, — вигукнув ченець, звертаючись до зібрання шляхетних лицарів, — нарешті я в безпеці, під захистом християн!

— Так, ти в безпеці, — відповів де Брасі. — Що ж до християнства, то ось перед тобою відважний барон Реджинальд Фрон де Беф, який найдужче ненавидить юдеїв, а ось поважний лицар-тамплієр Бріан де Буа-Гільбер, чий фах — різати сарацинів. Якщо цих ознак християнства замало, то тоді я нічого про релігію не знаю взагалі.

— Ви друзі та союзники преподобного отця Еймера, пріора Жорво…

— Що сталося з твоїм господарем: чи не в полоні він, а якщо в полоні, то у кого?

— Послухайте, — сказав Амвросій, — над нашим преподобним настоятелем вчинили насильство, ці бісові виродки пограбували всі його скрині й торби, відібрали у нього двісті монет щирісінького золота і тепер вимагають іще більше грошей. Без цього вони не погоджуються випустити його зі своїх нечестивих рук. А тому преподобний наш отець звертається до вас — своїх друзів — з проханням виручити його, тобто сплатити за нього необхідний викуп або ж зброєю відбити його у ворога.

— До біса твого пріора! — відказав Фрон де Беф. — Мабуть, він сьогодні натщесерце хильнув зайвого. Де ж це бачено, щоб норманський барон розщедрювався на користь якоїсь духовної особи, коли всім відомо, що у них грошей удесятеро більше, ніж у нас? І що можемо ми зробити для його звільнення силою зброї, коли нас тримає під замком ворог удесятеро сильніший за нас самих, і ми щомиті чекаємо нападу?

Тим часом тамплієр спостерігав за переміщенням ворога.

— Присягаюся честю мого ордену, — сказав він, — ці люди наступають у такому зразковому порядку, якого неможливо було очікувати від них. Я не бачу в них ні прапорів, ні знаків, але готовий закластися на свій золотий ланцюг, що їх очолює якийсь лицар або шляхетний дворянин, досвідчений у військовій справі.

— Я бачу його, — сказав де Брасі. — Ось мигтить пір'я лицарського шолома і блищить панцир. Бачите високого чоловіка в чорній кольчузі? Він веде он той дальній загін шахраїв-йоменів. Присягаюся святим Денисом, це, напевно, саме той лицар, якого ми прозвали Чорним Ледарем. Пам'ятаєш, Фрон де Беф, він вибив тебе з сідла на турнірі в Ашбі?

— Тим краще, — сказав Фрон де Беф, — тож сам напрошується на мою помсту.

Тут розмова урвалася, позаяк неприятель рішуче пішов на штурм. Кожен із лицарів вирушив на свій посту супроводі небагатьох людей, яких вдалося зібрати для захисту замку.

Розділ XXVIII

Це плем'я мандрівне, усім чуже,

Таємним величається знанням:

В морях, лісах, пустелях — хоч би де –

Вони знаходять сховані скарби,

А ними зібрані звичайні трави й квіти

Небаченої сили набувають.

"Юдей"

Ми змушені зробити невеличкий відступ, аби повідомити читачеві деякі відомості, необхідні для розуміння подальшої розповіді. Втім, читач і сам, звісно, здогадався, що Ребекка попрохала свого батька забрати Айвенго, залишеного без допомоги на арені, і відвезти його до будинку Ісака на околиці Ашбі.

За інших обставин нічого не варто було б умовити Ісака погодитися на це. Від природи він був чоловіком добрим і не здатним забути добро. Але над ним тяжіли вікові забобони його гнаного племені.

— Праведний Аврааме! — вигукнув єврей. — Він добрий хлопець, і в мене серце болить, коли я бачу, як кров просякає його вишивану куртку й тече по панциру, що таки недешево обійшовся. Але взяти його до нашого будинку? Подумай гарненько, що ти кажеш! Адже він християнин, а за нашими законами нам дозволяється вступати в стосунки з іновірцями та язичниками лише в торгових справах.

— Не кажи так, любий батьку! — заперечила Ребекка. — Щоправда, нам не слід брати участі в їхніх іграх та розвагах, але коли язичник поранений і в біді, він стає братом єврея.

— Шкода, я не знаю, що сказав би з цього приводу рабин Яків Бен Тудель! — сказав Ісак. — Проте не можна допустити, щоб цей щирий хлопець до смерті сплив кров'ю! Поклич Сифа та Рейбена, нехай несуть його в Ашбі.

— Ні, — мовила Ребекка, — його треба покласти на мої ноші, а я поїду верхи.

— Але тоді на тебе витріщатимуться ці нечестиві пси! — прошепотів Ісак, підозріливо оглядаючи натовп лицарів і зброєносців.

Ребекка, заклопотана різними настановами, вже не слухала його, але Ісак схопив її за рукав і впівголоса з жахом сказав:

— Праведний Аароне! А якщо хлопець не виживе? Якщо він помре під нашим дахом, нас звинуватять у його смерті, і натовп роздере нас на клоччя.

— Не помре він, батечку, — відповіла Ребекка, обережно вивільнивши свій рукав із пальців батька. — Він залишиться живий, якщо ми заберемо його, але якщо ми цього не зробимо, то справді відповідатимемо за його загибель перед Богом і перед людьми.

— Ох, — зітхнув Ісак, — мені нестерпно боляче дивитися на кров, що точиться з його ран, ніби кожна краплина — то золота монета, що витікає з мого гаманця. І чи мені не знати, що праведна Міріам, дочка рабина Манасії з Візантії, чия душа в раю, навчила тебе цілительству і ти чудово знаєшся на властивостях зілля та силі відварів. А тому роби як знаєш. Ти в мене добра дівчина, послана мені як благословення Господнє, як радісна пісня, і мені самому, і дому моєму, і всьому народу ізраїльському.

Однак побоювання Ісака не були марними. Шляхетний і великодушний вчинок Ребекки дорогою назад до Ашбі привернув до неї увагу хижого Бріана де Буа-Гільбера. Тамплієр двічі повертав коня, щоб ще і ще раз помилуватися на прекрасну єврейку, а ми вже бачили, яке враження справила на нього її краса, коли їй судилося потрапити до рук цього безсовісного розпусника.

Ребекка, не гаючи часу, провела хворого в дім, який тимчасово винаймав її батько, і власними руками змила і перев'язала рани Айвенго.

Адже відомо, що євреї — і чоловіки, і жінки — добре зналися на медичній науці в усіх її різновидах і практикували з таким успіхом, що у випадках тяжких ран або хвороб тодішні монархи і всемогутні барони нерідко зверталися по допомогу саме до мудреців цього гнаного племені. Чарівна Ребекка ґрунтовно навчалася всьому, чому могли її навчити одноплемінники; її природні здібності і сила розуму допомогли їй усе запам'ятати, систематизувати і розвинути завдяки самостійності мислення набагато глибше, ніж можна було очікувати від юної персони її статі того часу, коли вона жила. Відомості з медицини і лікарської практики вона отримала від літньої жінки на ім'я Міріам, дочки знаменитого єврейського рабина і лікаря. Міріам любила Ребекку, як власну дочку. Ходили чутки, що вона передала Ребецці всі таємні пізнання, які отримала від свого мудрого батька. Міріам стала жертвою марновірства і бузувірства тих часів. Але її лікарські секрети перейшли у спадок обдарованій учениці.

Ребекка була наділена не лише красою, але й величезними знаннями і користувалася надзвичайною пошаною серед свого народу, її прирівнювали до тих обдарованих жінок, про яких згадується в священному писанні. Батько її, який і сам невільно захоплювався її талантами любив її безмежно, надавав їй незрівнянно більше свободи, ніж було заведено у євреїв, і не лише часто запитував у неї порад, але й часом, як ми вже бачили, діяв, більше зважаючи на її думку, ніж на власну.

Коли Айвенго принесли до житла Ісака, він був безтями, оскільки втратив багато крові. Ребекка, оглянувши рану і приклавши до неї свої ліки, сказала батькові, що якщо у хворого не буде пропасниці, а бальзам старої Міріам не втратив своєї цілющої сили, то можна не побоюватися за життя їхнього гостя і він зможе завтра ж вирушити з ними до Йорка. Ісак трохи зніяковів від такої звістки. Його милосердя не розповсюджувалося далі Ашбі. Він охоче залишив би тут пораненого християнина, доручивши його догляд тим євреям, у яких він зупинився, запевнивши господарів цього будинку, що всі витрати візьме на себе. Проте Ребекка була рішуче налаштована проти цього і навела цілий міх вагомих заперечень.

Перш за все вона навідріз відмовилася передати до чужих рук склянку з дорогоцінним бальзамом через побоювання, що таким чином відкриється важлива лікарська таємниця.