Айвенго - Сторінка 69

У ту ж хвилину на поляну висипав натовп йоменів, очолюваний Локслі та веселим самітником. Вони негайно взяли участь у боротьбі й невдовзі негідники всі до ноги полягли мертві або смертельно поранені.

Чорний Лицар подякував своїм рятівникам із такою величавою гідністю, якої вони раніше не помічали, вбачаючи в ньому радше відважного воїна, ніж знатну персону.

— Перш ніж висловити вдячність моїм відданим і старанним друзям, — сказав він, — для мене надзвичайно важливо дізнатися, хто ці несподівані вороги. Вамбо, підніми забрало Синього Лицаря. Він, здається, ватажок зграї.

Блазень підбіг до ватажка вбивць, який лежав, причавлений своїм конем, і так сильно забився, що був не в змозі ні тікати, ні чинити опір.

— Ну ж бо, хоробрий воїне, — сказав Вамба, — дай-но я тобі послужу зброєносцем, як послужив конюхом. Я тебе з коня зняв, я з тебе й шолом зніму.

З цими словами він досить безцеремонно зняв шолом з голови Синього Лицаря, й очі спостерігачів змогли побачити сиві кучері й обличчя, яке Чорний Лицар ніяк не чекав зустріти за таких обставин.

— Вальдемар Фіцурс! — вигукнув він у подиві. — Що могло спонукати людину твого звання і з твоєю доброю славою взятися до такої мерзотної справи?

— Ричарде, — відповів полонений лицар, піднявши на нього очі, — погано ж ти розумієшся на людях, якщо не знаєш, до чого можуть довести честолюбство і мстивість.

— Мстивість? — перепитав Чорний Лицар. — Але я ніколи не кривдив тебе. За що ж ти мені мстишся?

— За мою дочку, Ричарде, з якою ти не захотів одружуватися. Хіба це не достатня образа для нормана такого ж знатного роду, як і ти?

— Твоя дочка? — запитав Чорний Лицар. — От дивний привід для ворожнечі, що дійшла до кривавої розправи! Відійдіть геть, — панове, мені потрібно поговорити з ним сам-на-сам. Ну, Вальдемаре Фіцурс, тепер кажи щиру правду: зізнавайся, хто тебе підбив на цю зраду?

— Син твого батька, — відповів Вальдемар. — Як бачиш, він карає тебе лише за те, що ти був непокірним сином свого батька.

Очі Ричарда виблискували обуренням, але кращі почуття пересилили в ньому гнів. Він провів рукою по чолу і з хвилину стояв, вдивляючись в обличчя переможеного барона, в рисах якого гордість боролася з соромом.

— Ти не просиш пощади, Вальдемаре? — запитав король.

— Хто потрапив у лапи лева, той знає, що це було б марно, — відповів Фіцурс.

— То бери її непрошену, — сказав Ричард, — лев не харчується падлом. Дарую тобі Життя, але за тієї умови, що протягом трьох днів ти залишиш Англію — поїдеш ховати свою ганьбу в своєму нормандському замку і ніколи не насмілишся згадувати ім'я Джона Анжуйського у зв'язку з цим віроломним злочином. Якщо ти затримаєшся на англійській землі довше за встановлений мною термін, то помреш, а якщо щонайменшим натяком кинеш тінь на честь мого дому, присягаюся святим Георгієм, не втечеш від мене і навіть у церкві від мене не врятуєшся! Я тебе повішу на башті твого власного замку на харч воронню… Локслі, я бачу, що ваші йомени встигли вже переловити коней, які розбіглися. Дайте одного коня цьому лицареві й відпустіть його!

— Якби я не вважав, що чую голос, якому маю коритися беззастережно, — відповів йомен, — я б охоче вистрелив услід цьому негідникові міцною стрілою, щоб позбавити його довгої подорожі.

— У тебе англійська душа, Локслі, — сказав Чорний Лицар, — іти відчув, що зобов'язаний мені скорятися. Я Ричард Англійський!

Зачувши такі слова, вимовлені велично, як і личить за високого становища і шляхетного характеру Ричарда Левине Серце, всі йомени схилили коліна, аби шанобливо висловити свої вірнопідданські почуття і попросити пробачення за свої провини.

— Підведіться, друзі мої, — прихильно сказав Ричард, дивлячись на них зі звичайною привітністю, що встигла згасити полум'я раптового гніву. Вираз його обличчя, яке хоча й палало ще від сильної напруги, вже нічим не нагадувало про нещодавню відчайдушну сутичку. — Встаньте, друзі мої! Ваші безчинства як у лісах, так і в чистому полі спокутуються вірною службою, яку ви служили під стінами Торкілстона, а також тим, що сьогодні визволили з біди вашого короля. Підведіться, мої васали, і будьте мені надалі добрими підданими. І ти, хоробрий Локслі.

— Не називайте мене більше Локслі, ваша величносте, і дізнайтеся те ім'я, яке набуло широкої популярності і, мабуть, досягло навіть і вашого царственого слуху. Я — Робін Гуд із Шервудського лісу.

— Отже, король розбійників і ватажок добрих парубків? — здивувався король. — Хто ж не знає твого імені! Воно прогриміло до самої Палестини! Але будь певний, мій славний розбійнику, жодна справа, здійснена за час моєї відсутності і в породжені нею смутні часи, не вважатиметься твоїм злочином.

— Confiteor[78]! Confiteor! — пролунав покірливий голос поблизу короля. — Ох, рештки латини з голови вилетіли! Але я сам сповідаюся в смертному гріху і прошу лише, щоб були прощені мої гріхи, перш ніж мене поведуть на страту!

Ричард озирнувся і побачив веселого самітника, який, стоячи навколішки, перебирав чотки, а палиця його, що неабияк попрацювала під час недавньої сутички, лежала на траві поряд із ним.

— Ти чого зажурився, очманілий чернече? — запитав Ричард. — Боїшся, що твій єпископ дізнається, як ти старанно служиш молебні Богородиці і святому Дунстану?.. Не бійся, брате: Ричард, король Англії, ніколи не видасть тих секретів, про які довідався за пляшкою.

— Ні, ваша величносте, — відповів самітник (усім любителям народних балад про Робіна Гуда відомий під іменем брата Тука), — мене страшить не палиця єпископа, а царський скіпетр. Подумати лише, що мій блюзнірський кулак насмілився торкнутися вуха помазаника Божого!

— Га-га! — зареготав Ричард. — Ось звідки вітер дме! А я й забув про твій стусан, хоча після того у мене цілий день у вусі дзвеніло. Щоправда, ляпас був серйозний, але я беру за свідків цих добрих людей: хіба я не відплатив тобі тією самою монетою? Втім, якщо вважаєш, що я твій боржник, я ладен тут-таки…

— О, ні, — відповів чернець, — я своє отримав з лихвою! Дай Боже вашій величності всі свої борги сплачувати так само акуратно.

— Якби можна було завжди розплачуватися стусанами, мої кредитори не скаржилися б на порожню скарбницю, — сказав король.

— І все ж таки, — мовив самітник, знову скорчивши плаксиву гримасу, — я не знаю, яке на мене буде накладено покарання за цей богопротивний удар.

— Про це, брате, й говорити не варто, — відповів король. — Мені стільки діставалося ударів від руки всіляких язичників і невірних, що немає причини нарікати на один-єдиний ляпас від такої святої людини, як причетник із Копменгерста. А чи не краще буде, друже мій, і для тебе, і для святої церкви, якщо я добуду тобі дозвіл скласти з себе духовний сан і візьму тебе до своєї варти, аби ти так само старанно охороняв нашу особу, як раніше охороняв вівтар святого Дунстана?

— Ох, володарю, — сказав чернець, — покірливо прошу вашу величність пробачити і звільнити мене від такої милості! Якби ви знали, до чого я зледащів! Святий Дунстан стоїть собі спокійнісінько в своїй ніші, хоча я й забуваю іноді помолитися йому в гонитві за якимсь оленем. І ночами іноді відлучаюся з келії, займаюся дурницями, а святий Дунстан — ані гу-гу! Він справжній миротворець, хоч і вирізаний із дерева. Якщо ж я буду йоменом і охоронцем при особі мого володаря — це, звісно, велика честь, та варто мені трохи схибити, десь у затишному куточку втішити вдову, чи постріляти дичини в лісі, одразу ж почнеться: "Де цей собака чернець?" та "Де подівся клятий Тук?" Тож, володарю мій милостивий, залиште ви мене на колишньому місці. А якщо буде така ваша ласка, що побажаєте зробити мені, бідному служителеві святого Дунстана в Копменгерсті, яке-небудь благодіяння, то будь-який дарунок я прийму з великою подякою.

— Розумію! — мовив король. — І дарую тобі, благочестивому служителеві церкви, право полювання в моїх Ворнкліфських лісах. Гляди проте, я тобі дозволяю вбивати не більше трьох дорослих оленів кожної пори року. Але готовий закластися своїм званням християнського лицаря і англійського короля, що ти скористаєшся цим правом по-іншому і битимеш по тридцять тварин.

— Це вже як належиться, ваша величносте, — відповів самітник. — Молитвами святого Дунстана я знайду спосіб примножити ваш щедрий дар.

— Я в цьому не сумніваюся, братику. А оскільки дичина не дуже смачна всухом'ятку, наш економ отримає наказ постачати тобі щороку барильце іспанського вина, барильце мальвазії та три діжки елю найвищого ґатунку. Якщо і цим ти не втамуєш своєї спраги, приходь до двору і заведи знайомство з моїм дворецьким.

— А що ж для найсвятішого Дунстана? — запитав чернець.

— Ризи, єпітрахіль і покривало для вівтаря, — відповів король, поклавши на себе хресне знамення. — Але досить балачок про це, щоб не прогнівити Бога тим, що більше дбаємо про свої забавки, ніж про молитву і прославляння Його імені.

— За свого покровителя я ручаюся! — радісно підхопив чернець.

— Ти ручайся краще за себе самого, — мовив король суворо, але негайно ж простягнув руку збентеженому самітникові, який іще раз став на коліно і поцілував її.

— Моїй руці ти виявляєш меншу повагу, ніж стисненому кулаку, — сказав король Ричард, — перед нею лише навколішки став, а перед кулаком розтягнувся навзнак…

Та саме в цю хвилину на сцені з'явилися дві нові особи.

Розділ ХLI

Хай панство в багатстві зазнало утіх,

Та щастя на наш завітало поріг,

І радості міх,

І заразливий сміх, –

У вільному лісі вітаємо всіх!

Макдональд

Прибули Вілфред Айвенго верхи на кобилі ботольфського абата, і Гурт на бойовому коні, який належав самому лицареві. Великим було здивування Вілфреда, коли він побачив свого монарха забризканим кров'ю, а на галявині довкола нього шестеро чи семеро убитих чоловіків. Не менше здивувало його й те, що Ричарда оточила така безліч людей, схожих на вільних йоменів, тобто на розбійників, а в лісі це був досить небезпечний почет для короля. Айвенго не знав, як йому слід поводитися з Ричардом: як із королем чи як із мандрівним Чорним Лицарем. Король поквапився прийти йому на допомогу.

— Нічого не бійся, Вілфреде, — сказав він, — тут можеш визнавати мене Ричардом Плантагенетом, тому що, як бачиш, я оточений вірними англійськими серцями, хоча вони трішки й збилися з гостинця на манівці, завдячуючи своїй гарячій англійській крові.