Айвенго - Сторінка 73

За хвилину вона розплющила очі, пильно подивилася на вогнище, ніби бажаючи подумки змиритися з майбутньою долею, потім звільна відвела погляд.

Тим часом великий магістр сів на своє місце, і коли всі лицарі розташувалися довкола нього і за його спиною в суворій відповідності до звання кожного, пролунали гучні і протяжні звуки сурм, які сповістили проте, що суд зібрався і розпочинає засідання.

Мальвуазен як поручитель за Буа-Гільбера ступив уперед і поклав до ніг великого магістра рукавичку єврейки, що правила за виклик на майбутню битву.

— Доблесний володарю і преподобний отче, — сказав Мальвуазен, — ось стоїть добрий лицар Бріан де Буа-Гільбер, пресептор ордену тамплієрів, який прийняв виклик на двобій, що я нині поклав до ваших ніг, і цим узяв на себе честь змагатися сьогодні для підтвердження того, що ця юдейська дівчина на ім'я Ребекка справедливо заслуговує засудження на страту за чаклунство капітулом цього святійшого ордену Храму Сіонського. І ось тут стоїть цей лицар, ладний чесно і шляхетно битися, якщо ваше преподобіє дасть на те високошановану і мудру згоду.

Вислухавши пояснення Альберта Мальвуазена, великий магістр наказав герольдові ступити вперед і виконати свій обов'язок. Знову зазвучали сурми, і герольд, вийшовши на арену, голосно вигукнув:

— Слухайте! Слухайте! Слухайте! Ось хоробрий лицар сер Бріан де Буа-Гільбер, згодний битися з кожним вільнонародженим лицарем, який захоче виступити на захист юдейки Ребекки, якій дароване право виставити за себе бійця на двобої. Такому її захисникові преподобний і доблесний владика великий магістр, присутній тут, дозволяє битися на рівних правах, надаючи йому однакові умови щодо місця, розташування сонця, напрямку вітру і всього іншого, що має стосунок до цього почесного двобою.

Знову залунали сурми, і потім запанувала тиша, що тривала досить довго.

— Ніхто не має охоти виступити захисником? — запитав великий магістр. — Герольде, йди до підсудної і запитай її, чи чекає вона на когось, хто захоче битися за неї.

Герольд пішов до місця, де сиділа Ребекка. В ту ж хвилину Буа-Гільбер раптово повернув свого коня і, незважаючи на всі спроби Мальвуазена і Монт-Фітчета втримати його, поскакав на інший кінець поля бою та опинився перед Ребеккою водночас із герольдом.

— Чи правильно це і чи допускається статутом двобою? — запитав Мальвуазен, звертаючись до великого магістра.

— Так, Альберте Мальвуазен, допускається, — відповів Бомануар, — бо в цьому разі ми звертаємося до суду Божого і не повинні перешкоджати сторонам спілкуватися між собою, щоб не зашкодити торжеству правди.

Тим часом герольд говорив Ребецці таке:

— Дівчино, шляхетний і преподобний владика великий магістр наказав запитати: чи є у тебе захисник, охочий битися в цей день від твого імені, або ти визнаєш себе справедливо засудженою на страту?

— Скажіть великому магістру, — відповіла Ребекка, — що я наполягаю на своїй невинності, не визнаю, що я заслуговую кари, і не хочу бути винною в пролитті власної крові. Скажіть йому, що я вимагаю відстрочення, наскільки то допускається його законами, і почекаю, чи не пошле мені захисника милосердний Бог, до якого волаю в годину моєї найбільшої скорботи. Але якщо після призначеного терміну не буде мені захисника, то нехай здійсниться свята воля Божа!

Герольд повернувся до великого магістра і передав відповідь Ребекки.

— Боже збав, — сказав Лука Бомануар, — щоб хтось міг поскаржитися на нашу несправедливість, будь то юдей чи язичник! Поки вечірні тіні не простягнуться із заходу на схід, ми зачекаємо, чи не з'явиться захисник цієї нещасної жінки. Коли ж сонце хилитиметься до заходу, нехай вона готується до смерті.

Герольд повідомив Ребецці слова великого магістра. Вона покірно кивнула, схрестила руки на грудях і звела очі до неба, неначе шукала там допомоги, на яку навряд чи могла розраховувати на землі. У цю страшну хвилину вона почула голос Буа-Гільбера. Він говорив пошепки, але вона здригнулася, і його мова викликала в ній набагато більшу тривогу, ніж слова герольда.

— Ребекко, — мовив тамплієр, — ти чуєш мене? У тебе є можливість врятувати життя і свободу, про яку й не подумують усі ці негідники і святенники. Сідай швидше до мене за спину, на мого Замора, чистокровного коня, який ще жодного разу не зрадив свого наїзника. Я його виграв у двобої з султаном Трапезунда. Сідай, кажу я, до мене за спину, і за годину ми залишимо далеко позаду будь-яку погоню. Тобі відкриється новий світ радості, а мені — нові простори для слави. Нехай проголошують наді мною які їм заманеться вироки — я зневажаю їх! Нехай викреслюють ім'я Буа-Гільбера з переліку своїх монастирських рабів — я змию кров'ю будь-яку пляму, якою вони насміляться забруднити мій родовий герб!

— Спокуснику, — відказала Ребекка, — йди геть! Навіть і в цю хвилину ти не маєш сили ані на волос похитнути моє рішення. Довкола мене самі вороги, а тебе я вважаю найстрашнішим серед них. Іди, заради Бога!

Альберт Мальвуазен, стривожений і стурбований їхньою дуже тривалою розмовою, під'їхав у цю мить, щоб перервати бесіду.

— Зізналася вона в своєму злочині, — запитав він у Буа-Гільбера, — чи досі наполегливо заперечує його?

— Заперечує і відрікається, — відповів Буа-Гільбер.

— У такому разі, шляхетний брате наш, — сказав Мальвуазен, — тобі залишається тільки зайняти своє місце і зачекати закінчення терміну. Дивися, тіні вже почали подовжуватися. Ходімо, хоробрий Буа-Гільбере, надія нашого священного ордену і майбутній наш владико.

Вимовивши ці слова примирливим тоном, він простягнув руку до вуздечки його коня, ніби з наміром відвести його назад, на протилежний кінець поля бою.

— Лицемірний негіднику! Як ти смієш накладати руку на моє поводдя? — гнівно вигукнув Буа-Гільбер, відштовхнувши Мальвуазена, і сам поскакав назад, до свого місця.

Дві години просиділи судді перед полем герцю, марно чекаючи появи захисника.

Загальна думка схилялася до того, що ніхто не заступиться за єврейку, та ще й обвинувачену в чаклунстві, й лицарі, підбурювані Мальвуазеном, почали перешіптуватися, що час оголосити виклик Ребекки програним. Але в цю хвилину на полі з'явився лицар, який скакав щодуху в напрямку арени. Сотні голосів загукали: "Захисник, захисник!" — і незважаючи на марновірний страх перед чаклункою, натовп гучно вітав в'їзд лицаря на поле герцю. Проте розгледівши його ближче, глядачі були розчаровані. Кінь його, що проскакав багато миль щодуху, здавалося, падав від утоми, та й сам вершник, який так відважно примчав на арену, ледве тримався в сідлі від слабкості чи від утоми, чи від того й того.

На вимогу герольда оголосити своє ім'я, звання і мету свого прибуття лицар відповів сміливо і з готовністю:

— Я, шляхетний лицар дворянського роду, приїхав виправдати мечем і списом дівчину Ребекку, дочку Ісака з Йорка, і довести, що вирок, виголошений проти неї, несправедливий і безпідставний, а також оголосити сера Бріана де Буа-Гільбера зрадником, вбивцею і брехуном, на підтвердження чого ладен битися з ним на цьому полі й перемогти за заступництва Богоматері і святого Георгія.

— Перш за все, — сказав Мальвуазен, — приїжджий мусить довести, що він справжній лицар і належить до поважного роду. Наш орден не дозволяє своїм захисникам виступати проти безіменних людей.

— Моє ім'я, — мовив лицар, відкриваючи забороло свого шолома, — відоміше, ніж твоє, Мальвуазене, та й рід мій старіший за твій. Я Вілфред Айвенго.

— Я зараз не битимуся з тобою, — сказав тамплієр глухим зміненим голосом. — Залікуй спочатку свої рани, дістань кращого коня, і тоді, мабуть, я визнаю тебе гідним, аби вибити з твоєї голови цей дух дитячого молодецтва.

— Он як, пихатий тамплієре, — виклично зронив Айвенго, — ти вже забув, що двічі був збитий моїм списом? Пригадай герць в Акрі, пригадай турнір в Ашбі! Пригадай, як ти нахвалявся в їдальні Ротервуда і виклав свій золотий ланцюг проти мого розп'яття як запоруку того, що битимешся з Вілфредом Айвенго заради відновлення твоєї втраченої честі. Присягаюся моїм хрестом і святинею, що зберігається в ньому, якщо ти цієї-таки хвилини не битимешся зі мною, я тебе знеславлю як боягуза при всіх дворах Європи і в кожній пресепторії твого ордену!

Буа-Гільбер в нерішучості поглянув на Ребекку, потім люто вигукнув, звертаючись до Айвенго:

— Саксонський собако, бери свій спис і готуйся до смерті, яку сам на себе накликав!

— Чи дозволяє мені великий магістр брати участь у цьому двобою? — запитав Айвенго.

— Ти маєш на те право, — відповів великий магістр, — лише запитай дівчину, чи бажає вона визнати тебе своїм захисником. Бажав би і я, щоб ти був у стані, відповіднішому до бою. Хоча ти завжди був ворогом нашого ордену, я все-таки хотів би обійтися з тобою чесно.

— Ні, нехай буде так, як є, — сказав Айвенго, — адже це — суд Божий, на Його ласку я й покладаюся. Ребекко, — продовжував він, під'їхавши до місця, де вона сиділа, — чи визнаєш ти мене своїм захисником?

— Визнаю, — відповіла вона з таким хвилюванням, якого не викликав у неї і страх смерті. — Визнаю, що ти захисник, посланий мені провидінням. Проте ж ні, ні! Твої рани ще не загоїлися. Не бийся з цим гордим чоловіком. Навіщо ж і тобі гинути?

Але Айвенго вже поскакав на своє місце, опустив забороло і вхопився за спис. Те саме зробив і Буа-Гільбер. Його зброєносець, застібаючи забороло шолома тамплієра, завважив, що обличчя Буа-Гільбера, яке весь ранок залишалося попелясто-блідим, незважаючи на безліч пристрастей, що вирували в тілі тамплієра, тепер раптом вкрилося багряним рум'янцем.

Коли обидва бійці стали на місця, герольд гучним голосом тричі оповістив:

— Виконуйте свій обов'язок, доблесні лицарі!

Після третього разу він відійшов до огорожі і ще раз оголосив, щоб ніхто, під страхом негайної смерті, не насмілився ані словом, ані рухом перешкоджати чесному двобою або втрутитися в нього. Великий магістр, який увесь час тримав у руці рукавичку Ребекки, нарешті кинув її на поле герцю і вимовив фатальне слово:

— Починайте!

Засурмили сурми, і лицарі щодуху помчали один на одного. Як усі й очікували, змучений кінь Айвенго і сам ослаблений вершник упали, не витримавши удару влучного списа тамплієра і натиску його могутнього коня.