Айвенго - Сторінка 8

Нарешті прочанин, що сидів на лаві біля каміна, зглянувся на нього, підвівся й сказав:

— Старий, мій одяг просохнув, я вже ситий, а ти змок і голодний.

Сказавши це, він згріб на середину широкого вогнища розкидані поліна, що загасали, і роздув яскраве полум'я; потім пішов до стола, взяв тарілку гарячої юшки із цапеням, відніс Ті на столик, біля якого сам вечеряв, і, не чекаючи подяки з боку єврея, попрямував у протилежний кінець зали: можливо, він не бажав подальшого спілкування з тим, кому прислужився, а можливо, йому просто хотілося стати ближче до почесному помосту.

Якби в ті часи існували живописці, здатні передати такий сюжет, фігура цього єврея, який схилився перед вогнем і зігріває над ним свої закляклі й тремтячі руки, могла б послужити їм гарною натурою для зображення зимової пори року. Трохи відігрівшись, він із жадібністю взявся до паруючої юшки і поглинав її так поквапно і з такою насолодою, ніби давно не куштував їжі.

Тим часом абат продовжував розмовляти з Седриком про полювання; леді Ровена заглибилася в бесіду з однією зі своїх служниць, а амбітний лицар Храму, поглядаючи то на єврея, то на саксонську красуню, замислився про щось, мабуть, дуже для нього цікаве.

— Дивуєте ви мене, високоповажний Седрику, — казав абат. — Невже ж ви, за всієї своєї великої любові до мужньої мови вашої батьківщини, не хочете визнати переваги нормано-французької мови в усьому, що стосується мисливського мистецтва? Адже в жодній мові не знайти такого розмаїття спеціальних висловів для полювання в луках і в лісі.

— Найдобріший отче Еймере, — заперечив Седрик, — хочу зауважити, що я зовсім не женуся за всіма цими заморськими тонкощами; я й без них дуже приємно гайную час у лісах. Сурмити в ріг я вмію, хоч не називаю звук рога receat[20] або mort[21], умію нацькувати собак на звіра, знаю, як краще здерти з нього шкуру і як його розпластати, і чудово обходжуся без цих новомодних слівець: curee[22], arbor[23], nombles[24] та іншої балаканини в дусі казкового сера Тристана[25].

— Французька мова, — сказав тамплієр із властивою йому у всіх випадках життя гордовитою зарозумілістю, — єдино пристойна не лише на полюванні, але й у коханні та на війні. Цією мовою варто завойовувати серця дам і перемагати ворогів.

— Вип'ємо з вами по склянці вина, сер лицар, — сказав Седрик, — та, до речі, й абатові налийте! А я тим часом розповім вам про те, що було років тридцять тому. Тоді проста англійська мова Седрика Сакса була приємна для слуху красунь, хоча в ній і не було викрутасів французьких трубадурів. Коли ми боролися на полях Норталертона[26], бойовий клич сакса було чутно у рядах шотландського війська не гірше cri de guerre[27] найхоробрішого із норманських баронів. Пом'янемо келихом вина доблесних бійців, що билися там. Випийте разом зі мною, мої гості.

Він випив свою склянку одним духом і продовжував зі зростаючим захопленням:

— Скільки щитів було порубано в той день! Сотні прапорів маяли над головами хоробрих. Кров лилася річкою, а смерть бачилася всім кращою за втечу. Саксонський бард прозвав цей день святом мечів, злетом орлів на здобич; удари сокир і мечів по шоломах і щитах ворогів, шум битви й бойових закликів здавалися співакові веселішими за весільні пісні. Але немає в нас бардів. Наші подвиги стерті діяннями іншого народу, наша мова, самі наші імена невдовзі вкриються забуттям. І ніхто не пошкодує про це, крім мене, самотнього старого… Чашнику, ледарю, наповнюй келихи! За здоров'я хоробрих у бою, сер лицар, до якого б племені вони не належали, якою б мовою не розмовляли! За тих, хто доблесно воює в Палестині в рядах захисників хреста!

— Я сам ношу знамення хреста, і мені не личить говорити про це, — сказав Бріан де Буа-Гільбер, — але кому ж іншому віддати пальму першості серед хрестоносців, як не лицарям Храму — вірним стражам гроба Господнього!

— Йоаннітам[28], — сказав абат. — Мій брат вступив у цей орден.

— Я й не думаю заперечувати їхню славу, — сказав тамплієр, — але…

— А знаєш, дядечку Седрик, — втрутився Вамба, — якби Ричард Левине Серце був мудріший та послухався мене, дурня, сидів би він краще вдома зі своїми веселими англійцями, а Єрусалим нехай би звільняли ті лицарі, які його втратили.

— Хіба в англійському війську нікого не було, — сказала раптом леді Ровена, — чиє ім'я було б гідне стати поряд з іменами лицарів Храму та йоаннітів?

— Даруйте мені, леді, — відповів де Буа-Гільбер, — англійський король привів із собою в Палестину загони хоробрих воїнів, які поступалися в доблесті лише тим, хто своїми грудьми незмінно захищав Святу Землю.

— Нікому вони не поступалися, — сказав прочанин, який стояв поблизу й увесь час із помітним нетерпінням дослухався до розмови.

Всі погляди звернулися в той бік, звідки пролунало це неочікуване твердження.

— Я заявляю, — вів далі прочанин твердим і сильним голосом, — що англійські лицарі не поступалися нікому з тих, хто оголив меч на захист Святої Землі. Крім того, скажу, що сам король Ричард і п'ятеро з його лицарів після взяття фортеці Сен Жан де Акр дали турнір і викликали на герц усіх охочих. Я сам бачив це, тому й кажу. У той день кожен із лицарів тричі виїжджав на арену й щораз здобував перемогу. Додам, що з числа їхніх супротивників семеро належали до ордена лицарів Храму. Серові Бріану де Буа-Гільберу це дуже добре відомо, і він може підтвердити мої слова.

Неможливо описати той шалений гнів, що миттєво спалахнув на ще дужче потемнілому обличчі смаглявого тамплієра. Розгніваний і збентежений, схопився він тремтячими пальцями за руків'я меча, але не оголив його, ймовірно усвідомлюючи, що розправа не пройде безкарно в такому місці й при таких свідках. Але простий і прямодушний Седрик, який не звик одночасно займатися різними справами, так зрадів звісткам про доблесть одноплемінників, що не помітив люті й розгубленості свого гостя.

— Я б охоче віддав тобі цей золотий браслет, прочанине, — сказав він, — якби ти перерахував імена тих лицарів, які так шляхетно підтримали славу нашої веселої Англії.

— Із радістю назву їхні імена, — відповів прочанин, — і ніякого подарунку мені не треба: я дав обітницю якийсь час не торкатися золота.

— Хочеш, друже прочанине, я за тебе носитиму цей браслет? — сказав Вамба.

— Першим за доблестю й військовим мистецтвом, славою й статусом, — розпочав прочанин, — був хоробрий Ричард, король Англії.

— Я йому вибачаю! — викликнув Седрик. — Прощаю те, що він нащадок тирана, герцога Вільгельма.

— Другим був граф Лестер, — вів далі прочанин, — а третім — сер Томас Малтон із Гілсленда.

— О, це сакс! — із замилуванням сказав Седрик.

— Четвертий — сер Фолк Дойлі, — мовив прочанин.

— Теж саксонець, принаймні по матері, — сказав Седрик, який жадібно ловив кожне його слово. У захваті з нагоди перемоги англійського короля й родичів острів'ян, він майже забув свою ненависть до норманів. — Ну, а хто ж був п'ятий? — запитав він.

— П'ятим був сер Едвін Торнгем.

— Чистокровний сакс, клянуся душею Генгіста[29]! — вигукнув Седрик. — А шостий? Як називався шостий?

— Шостим, — відповів прочанин, трохи помовчавши і ніби збираючись із думками, — був зовсім юний лицар, маловідомий і менш знатний; його прийняли в це почесне товариство не так через його доблесть, як для рівного рахунку. Ім'я його стерлося з моєї пам'яті.

— Сер прочанин, — сказав Бріан де Буа-Гільбер зі зневагою, — така вдавана безпам'ятність після того, як ви встигли пригадати так багато, не досягне мети. Я сам назву ім'я лицаря, якому через злощасну випадковість — з вини мого коня — вдалося вибити мене із сідла. Він називався лицар Айвенго; незважаючи на його молодість, жоден із його соратників не перевершив Айвенго в мистецтві володіння зброєю. І я голосно, при всіх, заявляю, що, якби він був в Англії й побажав на майбутньому турнірі повторити той виклик, який послав мені в Сен Жан де Акрі, я готовий поборотися з ним, надавши йому право обрати зброю. З тим конем і озброєнням, що я тепер маю, я певен за результат поєдинку.

— Ваш виклик би негайно прийняли, — відповів прочанин, — якби ваш супротивник був присутній тут. А за теперішніх обставин не личить порушувати спокій цього мирного будинку, похваляючись перемогою у двобої, що навряд чи може відбутися. Але якщо Айвенго колись повернеться з Палестини, я вам ручаюся, що він битиметься з вами.

— Гарненька запорука! — заперечив тамплієр. — А яку заставу ви мені можете запропонувати?

— Цей ковчег, — сказав прочанин, вийнявши з-під плаща маленький ящик зі слонової кістки й сотворивши хрест. — У ньому зберігається частка справжнього хреста Господнього, привезена з Монт-Кармельського монастиря.

Пріор абатства Жорво теж перехрестився й побожно почав читати вголос "Отче наш". Усі вчинили, як він, за винятком єврея, мусульман і тамплієра. Не виявляючи жодної поваги до святині, тамплієр зняв із шиї золотий ланцюг, жбурнув його на стіл і сказав:

— Прошу абата Еймера прийняти на зберігання мою заставу і заставу цього безіменного мандрівника на знак того, що, коли лицар Айвенго ступить на землю, омивану чотирма морями Британії, його буде викликано на бій із Бріаном де Буа-Гільбером. Якщо ж зазначений лицар не відповість на цей виклик, його буде проголошено боягузом зі стін кожного з існуючих у Європі храмів ордену тамплієрів.

— Цього не станеться, — втрутилася леді Ровена, перериваючи своє тривале мовчання. — За відсутнього Айвенго скажу я, якщо ніхто в цьому домі не бажає за нього заступитися. Я заявляю, що він прийме будь-який виклик на чесний бій. Якби моя слабка запорука могла підвищити значення безцінної застави, наданої цим праведним мандрівником, я поручилася б своїм ім'ям і доброю славою, що Айвенго дасть цьому гордовитому лицареві бажане задоволення.

У душі Седрика здійнявся талий вихор суперечливих почуттів, що він не в змозі був проронити жодного слова під час цієї суперечки. Радість, гордість, гнів, зніяковілість змінювалися на його відкритому й чесному обличчі, ніби тіні від хмар, що пробігають над вижатим полем. Домашні слуги, на яких ім'я Айвенго справило враження електричної іскри, затамувавши подих чекали, що буде далі, не спускаючи очей із господаря. Але коли заговорила Ровена, її голос начебто змусив Седрика опам'ятатися й перервати мовчання.

— Леді Ровено, — сказав він, — це зайве.