Алеф - Сторінка 2

Ноги в мене підгиналися від утоми, але в чорній скелі я не побачив жодної заглибини, жодного виступу, а в одноманітному й, здавалося, нескінченному мурі ніде не виднілося жодної брами. Спека була такою нещадною, що я сховався від неї в печері. В її глибині я побачив колодязь, у чорну порожнечу якого мовби провалювалися прямовисні сходи. Я спустився по них і плутанкою брудних галерей дійшов до просторого округлого приміщення, ледь видимого. В тому підземеллі було дев'ять дверей; вісім з них відчинялися в лабіринт, що довгими й плутаними переходами приводив у це саме приміщення; дев'яті двері (крізь інший лабіринт) давали вихід у друге округле приміщення, схоже на перше. Я не знаю, скільки всього було там таких підземних кімнат; мої невдачі та моя тривога побільшували їх кількість. Тиша була ворожою і майже абсолютною; в цій мережі кам'яних галерей не чути було іншого звуку, крім посвисту якогось дивного підземного вітру – я так і не зрозумів, у чому його причина; зовсім нечутно струменіли, зникаючи в розколинах, цівки води, забарвленої іржавим кольором. На свій жах, я почав звикати до цього непевного світу; мені здавалося неймовірним, що десь могло існувати щось інше, аніж ці округлі підземні склепи з дев'ятьма дверима та ці плутанки підземних галерей. Не знаю, як довго блукав я там, під землею; знаю тільки, що не раз, никаючи в тому лабіринті, я вже не міг зрозуміти, за чим тужу: за містом, де я народився, чи за бридким поселенням дикунів.

У глибині одного з підземних коридорів дорогу мені раптом перепинила прямовисна стіна, і якийсь далекий промінчик світла упав на мене. Я підвів засліплені підземною пітьмою очі й розгледів десь на запаморочливій висоті кружальце неба, такого яскраво-синього, що воно здалося мені майже пурпуровим. Металеві скоби стриміли зі стіни, утворюючи драбину, по якій я відразу почав підійматися, хоча зовсім ослаб від нестерпної втоми, лише вряди-годи затримуючись, аби по-дурному схлипнути від щастя. І ось я побачив капітелі й астрагали, трикутні та напівокруглі фронтони, неясну архітектурну розкіш із граніту й мармуру. Й ось так я піднявся з темної в'язниці чорних заплутаних лабіринтів у залите сонячним промінням Місто.

Я опинився на якомусь маленькому майданчику, а точніше сказати, на внутрішньому подвір'ї. Воно було оточене зусібіч однією будівлею неправильної форми, що мала неоднакову в різних місцях висоту з розмаїтими склепіннями та колонами. Але жодна інша ознака цього неймовірного архітектурного монумента не вразила мене так, як очевидна давність його спорудження. Я був навіть подумав, що воно давніше за людей, давніше за саму землю. І здалося мені, що така неймовірно стародавня споруда (хоч і було в ній щось жахливе для людських очей) гідно втілювала працю будівничих, які володіли даром безсмертя. Спочатку обережно, потім з байдужою незворушністю, а насамкінець з відчуттям розпачу й безнадії блукав я сходами та переходами цього неймовірно плутаного палацу. (Згодом я помітив, що ширина та висота східців була неоднакова, й саме це пояснювало, чому мене опанувала така смертельна втома. "Цей палац спорудили боги", – подумалося мені спершу. А коли я обстежив його порожні інтер'єри, то подумки уточнив: "Боги, що спорудили цей палац, померли". А помітивши всі його прикметні особливості, я додав: "Боги, які його збудували, були божевільні". І сказав я так – я це добре знаю – з якимсь незбагненним осудом, майже з відтінком каяття, більше охоплений інтелектуальним жахом, аніж неясним страхом. До подиву перед неймовірною давністю побаченого додались інші відчуття: цілковита розгубленість перед його нескінченністю, перед його жорстокістю, перед його абсолютним безглуздям. Щоб добутися сюди, я пройшов крізь моторошний лабіринт, але чистеньке й акуратне Місто Невмирущих сповнило мене жахом й навіяло мені глибоку відразу. Лабіринт будується для того, щоб збити людину з правильного напрямку й завести її в глухий кут; його архітектура, перенасичена симетрією, підпорядкована цій меті. Але в палаці, що його я далеко не повністю обстежив, архітектура не мала нехай там якої мети. В ньому я знайшов безліч коридорів, які заводили в глухий кут, вікон, розташованих так високо, що з них годі було виглянути надвір, монументальні двері відчинялися там або в крихітну келію, або в глибокий підземний хід, сходи були мовби вивернуті й обернуті приступками та перилами вниз. Інші, притулені до високої стіни або ніби зависаючи в повітрі, не приводили нікуди й, зробивши два-три оберти, зникали в густій темряві, що клубочилася під склепіннями. Я не можу твердити, що все там було достеменно так, як я описую; знаю тільки, що протягом багатьох років я бачив усе це у своїх жаских сновидіннях; і я вже не знаю, що тут є описом реальної дійсності, а що віддзеркалює плинні форми тих кошмарів, що затруювали мої ночі. "Це Місто, – думав я, – таке жахливе, що само його існування та незнищенність, хай навіть у самому осередді недосяжної і дикої пустелі, затруює минуле та майбутнє й відкидає тінь на світила небесні. Доки воно існує, ніхто у світі не знатиме ані щастя, ані смислу життя". Я не хочу більше розповідати про нього; хаотичне нагромадження нерозбірливих слів, туша тигра або бика, напхана зубами, внутрішніми органами та головами, – ось ті образи, які можуть дати приблизне про нього уявлення.

Не пригадую вже, як я повертався назад крізь ті запилюжені та вологі склепи. Знаю тільки, що мене не полишав страх, аби, вийшовши з останнього лабіринту, я знову не опинився в огидному Місті Невмирущих. Більше нічого не спадає мені на пам'ять. Це забуття сьогодні неподоланне, але я забув про все це, либонь, самохіть; можливо, що обставини моєї втечі були такими тяжкими, що одного дня, забутого не менш надійно, я заприсягся назавжди викинути їх із пам'яті.

III

Ті, хто уважно прочитав розповідь про мої поневіряння, пригадають, що один чоловік із племені троглодитів доплентав за мною, як плентає за людиною вірний пес, аж до нерівної тіні, яку відкидали мури. Коли я вийшов назовні з останнього підземелля, то побачив, що він чекає мене біля входу в печеру. Він лежав на піску, де тупо креслив і тут-таки стирав вервечки якихось знаків, схожих на ті літери, що їх ми бачимо у своїх сновидіннях і, здається, ось-ось прочитаємо, але вони відразу ж зливаються докупи. Спочатку я подумав, що йдеться про якесь дикунське письмо; потім вирішив, що безглуздо навіть припускати, ніби люди, які не опанували слова, зможуть навчитися письма. Крім того, жодна з тих закарлюк не була схожа на іншу, і це виключало або робило малоймовірною можливість того, що вони були наділені символічним значенням. Дикун накреслював ці закарлюки, роздивлявся їх і щось підправляв. Аж раптом, мовби знудившись від цієї гри, він стер їх долонею й ліктем. Подивився на мене й, здавалося, мене не впізнав. Проте таким великим було відчуття полегкості, яке мене затопило (або такою великою і жаскою – моя самотність), що я дозволив уявити собі, ніби цей примітивний троглодит, який дивився на мене знизу вгору, залишився тут чекати на мене. Сонце розпекло рівнину до білого жару; коли ми вирушили назад до селища троглодитів у світлі перших зірок, пісок обпікав нам підошви ніг. Троглодит ішов тепер попереду; в ту ніч мені спало на думку навчити його розпізнавати, а може, й повторювати бодай кілька слів. Я згадав, що собака й кінь спроможні на перше; а чимало птахів, таких як соловей цезарів, – на друге. А розум людини, хоч би яким він був неотесаним, завжди стоїть вище за спроможності істот, цим розумом не наділених.

Троглодит виглядав таким нікчемним і жалюгідним, що мені пригадався Aproс, старий умирущий пес із "Одіссеї", і я нагородив його цим ім'ям і спробував навчити його відгукуватися на нього. Я повторив цю спробу кілька разів, але щоразу зазнавав цілковитої невдачі. Умовляння, суворість, упертість – усе було марним. Нерухомий, з безвиразними очима, мій супутник, здавалося, не сприймав звуків, які я намагався йому втлумачити. Він був за кілька кроків від мене, але здавалося, він десь дуже-дуже далеко. Лежачи на піску, схожий на маленького напівзруйнованого сфінкса з лави, він дозволяв, щоб небо оберталося над ним від досвітнього присмерку до вечірнього. Мені здавалося неможливим, аби він не розумів, чого я від нього хочу. Я згадав, що серед ефіопів існує повір'я, ніби мавпи умисне не розмовляють, щоб їх не примушували працювати, й пояснив мовчанку Аргоса недовірою або страхом. Від цього припущення я перейшов до інших, іще екстравагантніших. Я подумав, що ми з Аргосом належимо до різних світів; потім уявив собі, що відчуття в нас однакові, проте Aproс сполучає їх якось інакше й конструює з них інші об'єкти; потім подумав, що, можливо, для нього взагалі не існує об'єктів, а лише запаморочлива й безперервна гра швидкоплинних вражень. Подумав я і про можливість такого світу, в якому не існує ані пам'яті, ані часу; а чом би не існувати й мові, яка не знає іменників, мові, яка складається лише з безособових дієслів або з невідмінюваних епітетів. Отак минали мої дні, а з днями – роки, аж поки сталася подія, яка принесла мені щось подібне до щастя. Пішов дощ, неквапний і густий.

Ночі в пустелях можуть бути й холодними, але та була гарячою, як вогонь. Мені наснилося, ніби одна з річок Фессалії{359}, чиїм водам я колись повернув золоту рибку, тече сюди, щоб визволити мене; я чув, як вона наближається, дзюркочучи по червоному піску та чорному камінню; свіжість повітря та густий шум дощу розбудили мене. Я вискочив, голий, зі своєї криївки, щоб прийняти його на себе. Ніч добігала свого кінця. Під жовтими хмарами плем'я, не менш щасливе, аніж я, підставляло свої тіла дощовим струменям, шаліючи мов у екстазі. Вони скидалися на жерців Кібели{360}, на яких зійшла божественна благодать. Aproс стогнав, утупивши погляд у небесне склепіння; по його щоках струменіли потоки дощової води; і не тільки води, а й сліз – як я потім довідався.

– Аргосе! – крикнув я, звертаючись до нього. – Аргосе!

І тоді, в тихому захваті, ніби віднайшовши невідь-коли загублену й давно забуту річ, Aproс пробелькотів:

– Aproс, пес Одіссея.

І далі, не дивлячись на мене:

– Собака, викинутий на гній.

Ми легко приймаємо дійсність – можливо, тому, що знаємо: нічого дійсного не існує.