Алхімік - Сторінка 12

Той звелів зачекати, і щез у шатрі.

Настав вечір. За цей час у шатрі побували різні воїни й купці. Одне за одним загасли вогнища, і в оазі стало тихо, мов у пустелі. Лише у великому шатрі світилися вогні. Увесь цей час юнак думав про Фатіму й ніяк не міг збагнути останню з нею розмову.

Нарешті, після довгого чекання, вартовий запросив юнака досередини.

Хлопець був вражений тим, що побачив. Він і уявити не міг, що посеред пустелі може бути щось подібне. Долівка була встелена розкішними килимами, а згори звисали золоті ковані світильники, в кожному з яких палала свіча. Вожді племені сиділи півколом у глибині шатра, спираючись на гаптовані шовком подушки. Снували слуги зі срібними тацями, заставленими приправами й чаєм. Інші служники підтримували вогонь у кальянах. Повітря було насичене солодким ароматом диму.

Там було вісім вождів, але юнак відразу ж виділив серед них найголовнішого — араба в золотисто-білих шатах, який сидів у центрі. Біля нього був той самий молодий араб, з котрим він розмовляв раніше.

— Хто цей чужинець, який говорить про знаки? — запитав один з вождів, розглядаючи хлопця.

— Це я, — відповів юнак. І розповів, що бачив.

— Чого б це пустеля відкривала таке чужому, коли ми живемо тут уже стільки поколінь? — засумнівався інший вождь.

— Того, що мої очі ще не звикли до пустелі, — сказав юнак. — Я можу побачити те, чого не завважать місцеві, бо для них пустеля надто знайома.

"А ще того, що я знаю про Світову Душу", — подумав він. Але нічого не сказав, бо араби йому б не повірили.

— Оаза — нейтральна територія. Ніхто не сміє напасти на оазу, — мовив третій вождь.

— Я розповів те, що бачив. Якщо не вірите, нічого не робіть.

Чоловіки почали завзято сперечатися. Вони говорили на арабському діалекті, якого юнак не розумів, але коли він намірився вийти, вартовий його не пустив. Юнак налякався; знаки свідчили, що ситуація погіршилась. Він пошкодував, що розповів усе це погоничеві верблюдів.

Раптом найстарший вождь у центрі ледь помітно всміхнувся, й юнак полегшено зітхнув. Цей чоловік не брав участі в дискусії й не вимовив досі ані слова. Але юнак уже знав Мову Світу й відчув у шатрі заспокійливі хвилі. Інтуїція йому підказувала, що він добре вчинив, прийшовши сюди.

Дискусія припинилася. Вожді чекали, що скаже найстарший. Той повернувся до хлопця: цього разу вираз його обличчя був стриманий і холодний.

— Дві тисячі років тому в далекому краю спочатку кинули в темницю, а потім продали у рабство чоловіка, який вірив у сни, — мовив старий вождь. — Наші купці викупили того чоловіка й привезли його до Єгипту. Ми знаємо, що той, хто вірить у сни, повинен уміти їх тлумачити.

"Але не завжди знає, як їх здійснити", — згадав юнак стару циганку.

— Коли фараонові приснилися худі й товсті корови, той чоловік врятував Єгипет від голоду. Його звали Йосифом. Він також був чужинцем у чужій землі, маючи приблизно стільки ж років, як і ти.

Він витримав паузу. Очі його й далі були непривітні.

— Ми завжди дотримуємось Традиції. Традиція врятувала тоді Єгипет від голоду, а єгиптян зробила найзаможнішим народом. Традиція навчає чоловіків, як переходити пустелю й як одружувати дітей. За Традицією оази вважаються нейтральними територіями, бо належать обидвом сторонам і роблять їх взаємно уразливими.

Ніхто не мовив ані слова, і старий продовжував.

— Проте, згідно з Традицією ми маємо вірити у послання пустелі. Пустеля — наш учитель.

Старий подав знак, і всі підвелися. Нарада закінчилась. Кальяни були загашені, а вартові виструнчились. Юнак зібрався йти, але старий заговорив знову.

— Завтра ми порушимо угоду, за якою ніхто в оазі не має права носити зброю. Протягом дня ми пильнуватимем за ворогом. Після заходу сонця всі знову віддадуть мені зброю. За кожних десятьох мертвих ворогів ти отримаєш по золотій монеті. Але не можна оголити меча, не вживши його в бою. Зброя примхлива, як і пустеля, тому, якщо нею не скористатися, наступного разу вони може не спрацювати.

Якщо бодай один меч не буде завтра задіяний, ми випробуємо його... на тобі.

Коли юнак покинув шатро, над оазою світив повний місяць. Він попрямував до свого намету.

Був настрашений тим, що сталося. Занурився у Світову Душу, а тепер може заплатити за це власним життям. Яка жахлива ставка! Але ж він постійно ризикував відтоді, як продав овець задля своєї Леґенди. Та й, як казав погонич верблюдів, померти завтра не гірше ніж будь-коли. Кожен день був однаково добрий, щоб прожити його, або покинути цей світ. Все залежало від єдиного слова: Мактуб.

Мовчки йшов, ні в чому не розкаюючись. Якщо він завтра помре, це тому, що Бог не захотів змінити майбутнє. Але помре, перетнувши протоку, працювавши у крамничці з кришталем, пізнавши пустельну тишу й очі Фатіми. Відтоді, як покинув дім, він жив насиченим життям. І помре, пізнавши значно більше світу, ніж інші пастухи. Він цим пишався.

Зненацька почув страшенний гуркіт. Раптовий шквал вітру пожбурив його на землю. Знялася хмара куряви, заступивши собою місяць. Над ним, ставши дибки, навис із пронизливим іржанням велетенський білий кінь.

Юнак нічого не бачив, але коли курява всілась, він затремтів від жаху. Верхи на коні сидів наїзник, весь у чорному, із соколом на лівому плечі. На голові він мав тюрбан, а ціле обличчя, крім очей, закривала чорна хустка. Він нагадував гінця з пустелі, та постава його була значно могутніша, ніж у звичайних людей.

Дивний вершник висмикнув величезну криву шабелюку з піхов, причеплених до сідла. У місячному сяйві блиснула криця.

— Хто посмів розгадати політ яструбів? — вигукнув він так голосно, що луна прокотилася між усі п'ятдесят тисяч пальм Аль-Фаюму.

— Я, — вимовив хлопчина. Йому пригадався образ Сантьяго святого на білому коні, під копитами якого лежали невірні. Цей чоловік виглядав точнісінько так само. Але під копитами лежав тепер юнак.

— Я посмів, — повторив він і похилив голову, очікуючи удару шаблею. — Життя людей буде врятоване, бо я проник у Світову Душу.

Шабля не вдарила. Натомість незнайомець повільно торкнувся вістрям юнакового чола. Скотилася крапелька крові.

Вершник застиг нерухомо. Юнак також. Йому навіть на думку не спало втекти. В глибині душі мав відчуття дивної радості: він помре заради своєї Леґенди. І задля Фатіми. Знаки, врешті-решт, говорили правду. Він опинився віч-на— віч із Ворогом, але не переймається смертю, бо його чекає Світова Душа. Сьогодні він стане її часткою. А завтра цією часткою стане Ворог.

Незнайомець не відводив вістря від юнакового чола.

— Чому ти розгадував політ птахів?

— Я розгадав тільки те, що птахи хотіли сказати. Вони хотіли врятувати оазу. Завтра ви всі загинете. В оазі воїнів більше ніж у вас.

Вістря й далі впиралось у його чоло.

— Хто ти такий, щоб міняти волю Аллаха?

— Аллах створив війська і створив птахів. Аллах навчив мене мови птахів. Все на світі написане однією Рукою, — сказав юнак, пригадавши слова погонича верблюдів.

Незнайомець відвів шаблю. Юнак відчув неймовірне полегшення. Але втекти не міг.

— Будь обережний з віщуваннями, — мовив незнайомець. — Що написано, того не уникнути.

— Я лише бачив військо, — заперечив юнак. — Не знаю, чим закінчиться бій.

Здається, незнайомця задовільнила ця відповідь. Але шаблі він з рук не випускав.

— Що робить чужинець на чужій землі?

— Я шукаю свою Леґенду. Вам цього не зрозуміти.

Незнайомець застромив шаблю назад у піхви, а сокіл на його плечі пронизливо вискнув. Юнак полегшено зітхнув.

— Я мусив перевірити твою мужність, — пояснив незнайомець. — Мужність — найнеобхідніша якість для опанування Мови Світу.

Юнак здивувався. Незнайомець говорив про речі, які мало хто розумів.

— Ти не повинен заспокоюватись, навіть після такої далекої дороги, — продовжував він. — Шануй пустелю, але ніколи вповні їй не довіряй. Бо пустеля людей випробовує: вона стежить за кожним їх кроком і вбиває тих, хто втратив пильність.

Його слова нагадали юнакові старого короля.

— Якщо прийдуть війська й ти ще матимеш голову на плечах після заходу сонця, розшукай мене, — звелів незнайомець.

У тій самій руці, яка так загрозливо змахнула шабелюкою, тепер був батіг. Кінь знову став дибки, здійнявши хмару куряви.

— А де ви живете? — гукнув юнак услід вершникові.

Рука з батогом показала на південь.

Юнак зустрів Алхіміка.

Наступного ранку дві тисячі озброєних воїнів сховалися між пальм Аль-Фаюму. Перш ніж сонце сягло зеніту, на обрії з'явилося п'ятсот вершників. Цей загін увійшов до оази з півночі; зовні він виглядав як мирна експедиція, проте під халатами була схована зброя. Наблизившись до білого шатра в центрі Аль-Фаюму, вони вихопили ятагани й рушниці. І напали на порожнє шатро.

Воїни з оази оточили пустельних вершників. Вже через півгодини усі непрошені гості, крім одного, були вбиті. Дітей відвели в безпечне місце, отож вони навіть не знали, що відбулося. Жінки молились у наметах за своїх чоловіків і також не бачили бою. Якби не розкидані на землі трупи, можна було б сказати, що оаза жила своїм звичним днем.

Від смерті пощадили лише командира загону. Його привели до вождів, і ті запитали, чому він зневажив Традицію. Він відповів, що після довгих виснажливих боїв його воїни страждали від голоду й спраги, тому вони вирішили захопити оазу, щоб мати змогу далі воювати.

Вождь племені сказав, що шкодує загиблих, але Традиція має бути непорушною. В пустелі тільки вітер може міняти обриси дюн.

Він засудив командира до ганебної страти. Замість того, щоб загинути від кулі або меча, він був повішений на засохлій пальмі. Тіло його теліпалося під поривами пустельного вітру.

Вождь племені викликав юнака і вручив йому п'ятдесят золотих монет. Тоді знову розповів про Йосифа з Єгипту й запропонував юнакові стати Радником Оази.

Коли зайшло сонце й з'явилися перші зірки, юнак попрямував на південь. Там він побачив намет, що стояв осібняком, а перехожі араби сказали, що в тому місці повно джинів. Юнак сів на пісок і почав чекати.

Алхімік повернувся, коли місяць вже був високо в небі. На плечі мав двох мертвих яструбів.

— Я тут, — сказав юнак.

— Ти не мав тут бути, — відповів Алхімік. — Тебе привела сюди Леґенда?

— Іде війна між племенами. В пустелі небезпечно. Тому я тут.

Алхімік зіскочив з коня й запросив юнака до намету.

Намет нічим не відрізнявся від інших, якщо не враховувати шатра вождів з його казковим багатством.