Алхімік - Сторінка 16

Тут він зустрів Англійця, бачив каравани, війну та оазу, в якій п'ятдесят тисяч пальм і триста джерел.

— Чого ти хочеш нині? — запитала в нього пустеля. — Не надивився на мене вчора?

— Десь у пісках є жінка, яку я люблю, — сказав юнак. — Тому, дивлячись на твої піски, дивлюся на неї. Я хочу до неї повернутись, і мені потрібна твоя допомога, щоб перетворитися у вітер.

— Що таке Любов? — запитала пустеля.

— Любов — це політ сокола над твоїми пісками. Бо для нього ти — зелене поле, з якого він ніколи не вертається без здобичі. Він знає твої скелі, дюни й гори, а ти з ним щедро ділишся.

— У своєму дзьобі сокіл переносить шматочки мене самої, — сказала пустеля. — Роками я доглядаю його здобич, годую її й напуваю рідкісними краплинками води. І ось, коли я тішуся, що виплекала щось у своїх пісках, сокіл кидається з неба й забирає створене мною.

— Але ж для цього ти й створила здобич, — відповів юнак, — щоб нагодувати сокола. Сокіл нагодує людину. А людина згодом дасть поживу твоїм піскам, де знову з'явиться здобич. Так влаштовано світ.

— То це — Любов?

— Так. Це те, що перетворює здобич у сокола, сокола в людину, а людину в пустелю. Це те, що перетворює свинець у золото й ховає золото в землю.

— Не розумію тебе, — сказала пустеля.

— Принаймні зрозумій, що у твоїх пісках мене чекає жінка. Тому я мушу стати вітром.

Пустеля якийсь час мовчала.

Тоді заговорила знову:

— Я дам тобі свій пісок, щоб вітер мав що розвіювати. Але сама я нічого не можу зробити. Звернися до вітру.

Повіяв легенький вітерець. Вожді спостерігали здаля за хлопцем, розмовляючи мовою, якої він не знав.

Алхімік посміхнувся.

Вітерець торкнувся юнакового обличчя. Він чув його розмову з пустелею, бо вітри підслуховують усе. Вони вештаються скрізь по світові, не маючи ані місця народження, ані місця смерті.

— Допоможи мені, — попросив юнак. — Колись ти приніс мені голос коханої.

— Хто навчив тебе говорити мовою пустелі й вітру?

— Моє серце, — відповів юнак.

Вітер мав багато імен. Тут його називали сіроко; араби вірили, що він прилітає сюди з тих країв, де багато води й де живуть люди з чорною шкірою. В далекому краї, з якого прийшов юнак, його називали левантом, — там вірили, що він приніс колись піски пустелі й бойові вигуки маврів. Можливо, в інших далеких краях люди думають, що вітер народився в андалузьких полях, де пасуться вівці. Та вітер нізвідки не приходить і нікуди не йде, тому він і сильніший від пустелі. В пустелі можна насадити дерева, навіть розвести там овець, але ніхто не здатен приборкати вітер.

— Ти не зможеш стати вітром, — сказав вітер. — Ми надто різні.

— Неправда, — заперечив юнак — Мандруючи світом, я навчився секретів Алхімії. Я маю в собі вітри, пустелі, океани, зорі — все, що створене Всесвітом. Нас усіх створила одна Рука, й усі ми маємо спільну Душу. Я хочу, як ти, сягати в усі куточки світу, перетинати моря, розвіювати піски, що ховають мій скарб, і переносити голос коханої.

— Я чув твою розмову з Алхіміком, — сказав вітер. — Він казав, що кожен живе власною Леґендою. Тому люди — не вітри.

— Навчи мене, як стати вітром хоча б на кілька хвилин, — попросив юнак. — Ми тоді поговоримо про надзвичайні можливості людей і вітрів.

Вітру було цікаво, бо він цього ще не знав. Йому хотілось про це поговорити, та він не відав, як перетворити у вітер людину. А він стільки всього вмів! Творив пустелі, затоплював кораблі, валив ліси й проносився містами, повними музики й галасу. Вважав, що нема йому меж, а тут цей хлопчина говорить ще про щось, що міг би вдіяти вітер.

— Це називається Любов'ю, — сказав юнак, побачивши, що вітер уже готовий поступитися. — Коли тебе люблять, ти можеш досягти усього на світі. Коли тебе люблять, не треба навіть розуміти, що діється, бо все воно діється в тобі, й тоді людина може стати вітром. Якщо, звичайно, вітер допоможе.

Вітер був гордий і його дратували слова юнака. Він почав дути сильніше, здіймаючи вгору пісок. Та зрештою мусив визнати, що, хоча й літав по цілому світу, так і не навчився перетворювати людей у вітер. І нічого не знав про Любов.

— Блукаючи по світу, я бачив, що люди, говорячи про Любов, часто дивляться на небо, — сказав вітер сердито, бо мусив визнати власну обмеженість. — Ти спитай у неба.

— Ну, то допоможи мені, — попросив юнак. — Розпочни бурю, щоб пісок заступив собою Сонце. Тоді я зможу дивитися на небо й не сліпнути.

Вітер дмухнув з усієї сили, й небо заповнилося піском, а замість Сонця залишилось ледь помітне золотисте коло.

У таборі важко було що-небудь побачити. Чоловіки пустелі добре знали цей вітер. Він звався "самум" і був гірший, ніж шторм на морі. Коні іржали, а зброю засипало піском.

Один із командирів звернувся до верховного вождя:

— Мабуть, з цим треба кінчати.

Вони вже ледве бачили юнака. Їхні обличчя вкривали сині запони, але в очах світився страх.

—Давайте призупинимо це, — підтримав інший командир.

— Я хочу бачити велич Аллаха, — відповів шанобливо вождь. — Я хочу бачити, як обернеться вітром людина.

Але він запам'ятав тих старшин, які виказали переляк. Як тільки вщухне вітер, він звільнить їх з командних посад, бо воїни пустелі не відають страху.

— Вітер каже, ти знаєш, що таке Любов, — звернувся юнак до Сонця. — Якщо ти знаєш про любов, то знаєш і про Світову Душу, бо вона створена з Любові.

— Звідси, — відповіло сонце, — я бачу Світову Душу. Вона спілкується з моєю душею, й завдяки нам ростуть рослини, а вівці шукають тіні. Я навчилося любити тут, далеко від Землі. Якщо я хоч на крихту зближуся до неї на Землі, усе загине, і Світова Душа також. Тому ми дивимось одне на одного, і прагнемо одне одного: я їй дарую тепло, а вона надає сенс моєму життю.

— Ти знаєш Любов, — ствердив юнак.

— І знаю Світову Душу, бо ми постійно розмовляємо під час нашої мандрівки у Всесвіті. Вона скаржиться, що тільки рослини й мінерали розуміють, що світ — одне ціле. Тому залізові не треба ставати міддю, а міді — золотом. Кожен грає свою роль у цій унікальній цілості, й усе було б Симфонією Злагоди, якби Рука, що все це написала, зупинилася б на п'ятий день творіння. Але був шостий день... — сказало Сонце.

— Ти мудре, бо дивишся на все здаля, — сказав юнак. — Але ти таки не знаєш, що таке Любов. Якби не було шостого дня, не було б людини; мідь назавжди залишилася б міддю, а свинець свинцем. Це правда, що все на світі має свою Леґенду, але ж Леґенди врешті-решт здійснюються. Тому потрібно перетворюватись у щось краще й починати нову Леґенду, аж поки Світова Душа не стане одним цілим.

Сонце поміркувало над цим й вирішило світити яскравіше. Вітер, якому сподобалась розмова, почав дути ще сильніше, щоб Сонце не засліпило юнака.

— Ось чому існує Алхімія, — продовжив юнак. — Щоб кожна людина шукала свій скарб, знаходила його й прагнула стати кращою, ніж у минулому житті. Свинець виконуватиме свою роль, доки буде потрібний світові; після цього свинець перетвориться в золото. Ось чим займаються алхіміки. Вони показують, що тоді, коли ми намагаємося стати кращими, все навколо нас також стає кращим.

— А чому я не знаю, що таке Любов? — запитало Сонце.

— Бо Любов не застигає нерухомо, як пустеля, не вештається світом, як вітер, і не дивиться на все здаля, як ти. Любов — це сила, яка трансформує і вдосконалює Світову Душу. Коли я вперше в неї занурився, думав, що вона бездоганна. Але згодом побачив, що, як усе в світі, вона має свої пристрасті й конфлікти. Це ми даємо поживу Світовій Душі, й світ, у якому живемо, буде кращим або гіршим залежно від того, якими станемо ми. Ось тут і необхідна сила Любові, бо коли ми любимо, завжди хочемо стати кращими.

— А чого ти хочеш від мене? — запитало Сонце.

— Допоможи мені стати вітром, — відповів юнак.

— Всі знають, що я наймудріше у світі, — промовило Сонце. — Але я не знаю, як зробити тебе вітром.

— То кого ж мені просити?

Сонце замислилося. Вітер уважно слухав, готовий рознести скрізь новину про те, що й сонячна мудрість має межі. Бо навіть воно не може помогти юнакові, котрий розмовляє Мовою Світу.

— Звернися до Руки, яка все написала, — порадило Сонце.

Вітер захоплено завив й почав дмухати вдвічі сильніше. Він повиривав намети з піску й вивільнив від прив'язі тварин. Люди на кручі хапалися одне за одного, щоб їх не позносило геть.

Юнак звернувся до Руки, яка Все Написала. В цю мить відчув, як замовк цілий Всесвіт, і він теж замовк.

Хвиля Любові зринула йому з серця, й юнак почав молитися. Це була молитва, якої він ще ніколи не проказував, бо була вона без слів і благань. Ця молитва не приносила подяку за нові пасовища для овець, не просила, щоб краще йшла торгівля кришталем, не благала, щоб жінка, яку він зустрів, чекала на нього. В тиші, яка настала, юнак збагнув, що пустеля, вітер і сонце також шукають знаків, написаних Рукою, теж намагаються йти своїм шляхом і збагнути напис на смарагдовій грані. Він побачив, що знаки є скрізь на Землі і в Космосі, й виникають вони без особливих причин; він усвідомив, що ні пустелі, ні вітри, ні сонце, ні люди не відають, для чого вони створені. Тільки Рука знає причину, тому вона й могла творити чудеса, перетворюючи моря в пустелі, а людей у вітри. Тільки вона розуміє ґрандіозний задум, за яким у Всесвіті настала мить, коли шість днів творіння стали Архитвором.

Юнак занурився у Світову Душу і збагнув, що Душа Світу — це частка Душі Бога, а Божа Душа — це його душа. І що він може творити чудеса.

Цього дня самум бушував, як ніколи. Цілі покоління арабів переповідали потім леґенду про юнака, який, обернувшись вітром, мало не знищив військовий табір і кинув виклик наймогутнішому вождю пустелі.

Коли самум ущух, всі глянули туди, де був юнак. Там було пусто, а юнак стояв біля засипаного піском охоронця, на протилежному кінці табору.

Всі були нажахані цим чаклунством. Посміхалися лише двоє чоловіків — Алхімік, бо знайшов бездоганного учня, й верховний вождь, бо цей учень пізнав славу Божу.

Наступного дня вождь розпрощався з юнаком і Алхіміком, надавши їм для охорони військовий загін.

Вони їхали цілий день. Надвечір дісталися до монастиря коптів. Алхімік відпустив охорону й зіскочив з коня.

— Далі підеш сам, — сказав Алхімік. — До Пірамід лишилось тільки три години.

— Дякую вам, — сказав юнак.