Алхімія слова - Сторінка 11

До того ж я пишалася ним, бачачи, як виникали його чудові твори". Напевне, так воно й було, і це виправдовує її в наших очах, незважаючи ні на що.

Трохи в іншому тоні витримані "Спогади" дружини Альфонса Доде, стримані й скромні, пройняті ніжністю. Авторка їх теж володіла талантом художника слова, треба додати — скромним. Недавно спадкоємці, засмучені тим, що закінчився термін авторського права, намагалися нав'язати нам переконання, що справжня авторка книжок А. Доде — саме вона. Немає прикладу подружньої пари двох однаково великих обдаровань. Подружжя Браунінг тут могли бути винятком, якби вона й насправді за талановитістю дорівнювала чоловікові. Такого роду шлюбний союз навіть важко собі уявити. Дві могутні індивідуальності, які займаються одним і тим же мистецтвом, ніколи не зможуть жити разом. Якби вони були хоча б споріднені між собою по духу, це могло б скінчитися співавторством, таким собі новим варіантом братів Гонкур, а якби вони були різні, невдовзі розлучилися б з почуттям взаємної неприязні, а може, й ненависті. Флобер глибоко симпатизував Жорж Санд, але страшно подумати, що вийшло б, якби їм довелось узяти шлюб. З Мюссе це могло вийти, нехай на короткий термін, тому що його шляхи зі шляхами Жорж Санд не перетинались: вона захоплювалась його віршами, він — її мелодійною прозою, і обоє були в омані, вважаючи, що гармонійно доповнюють одне одного, та згодом взаємно висміяли одне одного. Зате Флобер кілька років почувався щасливим з графоманкою Луїзою Коле. Час від часу він давав їй поради, як писати, і виходило приблизно те саме, коли б орел навчав літати курку.

Трапляється, що письменник зустрічає в житті жінку, і та його ніби перевтілює, пробуджує можливості, що в ньому раніше задрімали. Загальновідома багатолітня дружба Анатоля Франса з мадам де Кайаве, яка з ним познайомилася, коли він був ще несміливим, незграбним, займався літературними дрібницями, і примусила його працювати по-справжньому, переконала взятися за справу Дрейфуса, зробила знаменитим. Бувши владною і надто добре розуміючи свої заслуги, вона врешті стала нестерпною, що й привело Франса до розриву з нею. Це явище звичне, й не можна без жалю згадувати покинутих жінок, які принесли себе в жертву, жили тільки славою і величчю своїх коханих.

Жоржетта Леблан у своїх "Спогадах" малює патетичну, може, навіть надто патетичну картину такої любові. Протягом багатьох років вона панувала в домі Метерлінка й була посвячена в усі його задуми. Опікаючи кожну мить його творчості, вона відчайдушно боролася з найменшим шурхотом, здатним порушити його спокій. На першій сторінці книжки "Мудрість і доля" Метерлінк написав їй таку присвяту: "Мадам Жоржетті Леблан. Вам я присвячую цю книжку, що є значною мірою плодом і Вашої творчості. Є співробітництво піднесеніше й реальніше, ніж співробітництво двох пер, а саме — співробітництво думки й прикладу. Мені не знадобилося докладати зусиль, щоб відкрити, як я повинен діяти у злагоді з ідеалом мудрості, не знадобилося шукати у власному серці підтвердження красивої мрії, яка завжди буває дещо туманною. Мені досить було слухати Вас. Досить було, щоб мій погляд уважно стежив за Вами: дивлячись на Вас, я бачив рухи, жести, ознаки втіленої мудрості". Мадам Леблан, певне, довелося трохи потрудитися, щоб схилити Метерлінка до таких дивних визнань, і вона була дуже засмучена, коли після їхнього розриву ця посвята зникла при подальших перевиданнях книжки. Чинячи так, Метерлінк, без сумніву, виявив малодушність, але з такими речами ми нерідко зустрічаємось у письменників. Відразливий приклад такої дріб'язковості лишив у своїх щоденниках Станіслав Пшибишевський.

Є, одначе, й міцніші союзи створених одна для одної душ. Вони не мають потреби у спільності інтересів, однаковому культурному рівні чи освіті — все це заповнює inteletto d'amore — розум серця, і він є найвищим скарбом. Жінки знають нас краще, ніж ми жінок, часто навіть краще, ніж ми самих себе. Розуміють наші слабості й лише їм відомими чарами вміють перетворювати ці слабості в силу чи принаймні знешкодити зло від них. Зачаєний подив, з яким жінка ставиться до роботи чоловіка, її мовчазний докір, який вона відчуває в моменти зниження творчого злету, сердечне тепло, з яким вона вміє пом'якшити прикрощі при неуспіху,— все це вводить її в коло його справи, нею, цією справою, вона живе, напружено стежить за кожною сторінкою — непомітно, невідчутно, а водночас так пильно, що, коли її не буде, перо може випасти з рук письменника. Історія говорить про цих жінок мало.

Дослідник літератури не надає великого значення ні присвяті, ні багатьом листам, стриману ніжність яких він сприймає як звичайний прояв пристойності у листуванні закоханого подружжя, не помічає закладених між сторінками засохлих квітів.

Навіть свідчення самих письменників приймають з недовірою, з іронічною посмішкою, як, приміром, слова Плінія Молодшого, в яких він віддав шану вірності своєї дружини Кальпурнії: "Як вона хвилюється, коли я маю виступати! Як радіє, коли я вертаюсь із суду! Все, що я пишу, вона перечитує багато разів, знає напам'ять. На публічних виступах вона ховається за колоною і жадібно ловить кожен звук. Коли я складаю вірші, підбирає до них на кіфарі мелодію, а тим часом вона ніколи не вчилася музики і її єдиною вчителькою було кохання". Тисячі дружин письменників усіх часів і по сьогоднішній день легко впізнають себе в цьому портреті.

Та було багато й таких письменників: пишаючись своєю проникливістю у відгадуванні таємниць людської душі, вони не мали навіть уявлення, наскільки зобов'язані своїм подругам життя. Вони ніколи не завдавали собі клопоту зважити, що давали їм години, проведені в атмосфері думок, почуттів, бажань, вчинків істоти настільки близької і водночас такої відмінної. Вертаючись до своєї робочої кімнати, вони заходили туди оновленими, надихавшись повітрям іншого світу, який з давніх-давен, з покоління в покоління ґрунтувався на власних принципах, здобутих у боротьбі й перемогах, чужих світові чоловіків.

Дружина Альфонса Доде говорила, що письменник, який ухиляється від сімейного життя, не викликає у неї довіри. Згодом її син Леон з властивою йому різкістю розвинув цю думку на кількох сторінках "Le stupide XIX — éme siècle" ("Безглузде XIX століття"). Добра мадам Доде підкріпила своє судження негативним прикладом, вказавши на Віктора Гюго, тоді як сімейне життя Гюго було препоганим — минало між дружиною і коханкою, чергуючись із вилазками до покоївок. Мадам Доде, звичайно, судила про нього з його віршів, в яких його розчулює дитяче щебетання за стіною свого кабінету. Проте вона, безумовно, не помилялась, якщо мала на увазі письменників, котрі свідомо прирікали себе на аскетизм в ім'я літератури. Мати Флобера засудила цей аскетизм у знаменитих словах, звернених до сина: "La rage des phrases t'a desséché lecoeur" ("Гарячка фраз висушила тобі серце"). Ніхто, однак, не зайшов тут далі Гонкурів, вони ніби хворіли на літературу — пропоную цей термін медицині. Едмон де Гонкур говорив: "Чоловікові, який цілком присвячує себе літературній творчості, не потрібні почуття, жінки, діти, у нього не повинно бути серця, тільки мозок". В іншому місці обидва брати заявляють: "Ми охоче склали б з Богом угоду, щоб він лишив нам тільки мозок, який творить, очі, які дивляться, і руку, що тримає перо, а решту — почуття і наше тлінне тіло — нехай забирає собі, а ми б на цьому світі втішалися вивченням людських характерів і любов'ю до мистецтва".

Так відверто ніхто не висловлювався, але багато хто так мислив. Не в одному письменникові художник зжер людину. Замість жінки він бачив том віршів або прози, в поцілунку шукав новелу, від любові чекав шедевру. Тут можна дійти до такого стану, що, перш ніж розрізати шмат лососини, перебереш безліч порівнянь та метафор, підказаних апетитною рожевуватістю риби, і не відчуєш букету вина, який дає привід для складання літературних головоломок.

Дуже нудно бути тільки письменником, бути ним завжди і скрізь, рік за роком, місяць за місяцем, у будь-який час дня і ночі. До більш досконалого типу я б зарахував письменників, які виявляють себе митцями лише в певні моменти, а в інший час дають знати про вулкан, що дрімає в грудях, тільки загравою слів, кинутих у розмові, доповіді, в лекції. Письменники такого типу ніколи не тікають від життя.

Написавши останню фразу, я подумки пригадав багатьох великих письменників за двадцятип'ятивіковий період європейської літератури. Не наводитиму тут сотні імен, з яких складається мій перелік: це люди масштабу й значення Есхіла, Ціцерона, Данте, Сервантеса, Расіна, Гете, Міцкевича, Толстого, а далі постаті менші, згідно з оцінками підручників літератури, які, однак, часто не поступаються багатьом геніям ні майстерністю, ні впливом на майбутні покоління. Всі вони пізнали повноту життя в обов'язках, завданнях, успіхах, бідах: були чоловіками, батьками, коханцями, солдатами, громадянами, мирилися з труднощами своєї посади, не відмовлялись від призначень, часом неприємних, були готові служити батьківщині як її представники за рубежем, не шкодували часу, іноді на роки занедбуючи творчу працю й сумлінно виконуючи іншу, як цього вимагали обставини.

Вдячність суспільства за такі послуги була різною: від високих нагород до ув'язнення. Ця вдячність навіть за життя письменника тьмяно виблискувала, а наступні покоління вже зовсім не цікавились його заслугами громадянина. Лише творча спадщина не втрачала своєї цінності, все інше ставало матеріалом для анекдотів. Хіба кращими хоч на дещицю стали б Піндарові оди, якби нам сказали, що поет брав активну участь у засіданнях міської ради в Фівах? Політична діяльність Ціцерона, на нашу думку, шкодить йому, а іноді й робить деякі твори смішними. Кого сьогодні, за винятком біографів, зацікавить міністерська діяльність Гете, коли навіть стільки років очолюваний ним театр, що поглинув багато часу і зусиль, так мало нас хвилює? Самі письменники часто згадують ці безплідні години свого життя і з жалем думають про те, чого не змогли створити, змарнувавши сили й час на речі нікчемні й скороминущі.