Альпійська балада - Сторінка 17

Джулія здивовано глянула на нього.

— Почєму гольодаєшся? Русланд как гольодовать? Русланд само богато. Правда?

— Правда. Все правда.

— Почєму гольод? Говорі! — наполягала вона, певно схвилювавшись його словами.

Іван ішов мовчки травою і вагався, чи варто казати їй про це. Але він уже повірив у душевну приязнь дівчини, горнувся до неї сам, і в ньому прокинулося давно забуте бажаня щиро поговорити.

— У тридцять третьому, приміром, голодували, бо посуха.

— Вас посуха?

— Що таке посуха?.. — він схилився і скубнув жмуток трави. — Ось, коли сонце спалить усе. Погорить і трава. З голоду й батько помер.

Джулія з подиву аж спинилася, обличчя її враз спохмурніло й стало суворим, допитливо-недовірливим поглядом вона подивилася на Івана, але нічого не сказала, тільки зняла руку з його плеча й замкнулася в собі. Він, засмучений невеселими спогадами, тихо йшов далі.

Атож, були важкі роки і в його місцевості. Рятувала, звичайно, картопля, але і її не завжди вистачало до нової, й тоді на селянських столах з’являлася трава. Зі щавлю та кропиви варили бовтанку, додавши жменю борошна, пекли трав’яники, гіркуватий смак їх запам’ятався Іванові на все життя.

В тридцять третьому, коли особливо припекло, Іванів батько покинув усе й подався на Вкраїну шукати заробітку та хліба. Мати вже ходила опухла, а малеча ледве рухалась — іще добре, що була корова та молода картопля. Під осінь повернувся батько. І раніше не хтозна-якого здоров’я, він тепер зовсім занедужав: як ліг, так і не встав. На Різдво поховали. Лишилося четверо малих. Іван, найстарший, мусив годувати, виховувати. Ох, як нелегко це далося! Все це було болісною правдою його життя. Тільки як про це розповісти?

Хлопець ішов мовчки, дивлячись униз, де мелькали в траві її сірі колодки та повільно ворушилися, маяли поруч дві короткі тіні. Джулія почала чогось відставати, колодки застукотіли позаду. Іван відчув якусь зміну в її настрої, але не озирнувся.

— І Сібір біль? Пльохой кольхоз біль? — З явним викликом у раптово похололих очах озвалася дівчина.

Іван спинився й пильно глянув на неї.

— Хто тобі сказав?

— Одін пльохой русо сказаль. Ті хочєш сказаль. Я зналь!..

— Я?

— Ті! Говорі!

— Нічого я не хочу. Що я тобі скажу?

— Ну, говорі: Джулія нон правда! Джулія ошібка.

Лице в неї зробилося сердите, в очах спалахували іскорки, недавня приязнь її до нього зникла, і хлопець намагався збагнути причину такої переміни, як і сенс її не дуже приємних запитань.

— Ну, говорі! Говорі!

Мабуть, і справді вона щось уже чула, може, в таборі, а може, ще в Римі. Але він не хотів розповідати цього, він уже жалкував, що згадав про голод.

— Біль нєсправьєдлівост? — уперто допитувалася дівчина.

— Яка несправедливість? Про що ти кажеш?

— Нєвіні люді Сібір гналь?

— У Сибір?

Іван допитливо глянув у її колючі очі й зрозумів, що треба або розповісти правду, або вигадати якусь особливу брехню. Та брехати він не вмів і, щоб покласти край цьому непорозумінню між ними, непривітно мовив:

— Коли розкуркулювали — гнали.

Джулія болісно прикусила губи.

— Нон правда! — раптом вигукнула вона й ніби вдарила його поглядом — стільки в очах її було страждання, кривди й неприхованої ворожості.

— Нон правда! Нон! Іван — пльохой русо!

Вона зненацька голосно схлипнула, затулила долонями обличчя. В Івана аж серце здригнулося, він кинувсь був до дівчини, але вона спинила його категоричним розгніваним "нон!" і побігла схилом. Іван стояв, не знаючи, що діяти, й тільки розгублено дивився їй услід. Його думки раптом сплуталися, хлопець відчув, що сталася прикрість, але як її загладити, не міг збагнути.

Джулія добігла до голого пагорка, вискочила на нього і, скорчившись, підігнула коліна. На Йвана вона й не глянула.

— Ось тобі й маєш! "Пльохой русо!" — збентежено промовив до себе Іван і, зітхнувши, переступив з ноги на ногу. Здалось йому, що справді накоїв дурниць, безглуздо поламав з такими труднощами налагоджену і необхідну вже йому людську прихильність. Від усвідомлення цього все у хлопцеві занило, враз потьмарилась недавня тиха радість, і душу оповила невимовна самотність.

Атож, звісно, вона щось уже чула з того, що діялось у його країні в довоєнні роки, може, зовсім і не так, як воно було насправді. Тільки ж як розтлумачити їй, щоб усе зрозуміла? Хлопець ніколи в житті не вів ніякої розмови про ті страшні роки навіть із своєю людиною, не те, що з іноземцем. Так було краще. Крім того, свої не гірше за нього знали все, такі новини нікого не могли здивувати. Правда, в полоні інколи бувало, що хлопці заводили розмови про минуле, та перед людьми з інших країн лиш вихвалялися красою природи, вигодами свого добробуту, мудрістю вождя. Це було зрозуміло: кому не кортить мати кращий вигляд, аніж є насправді, у кого не вболіває душа за своє, рідне? Але Іван при таких розмовах завжди мовчав: хвалитися він не вмів, а копирсатися в тому тяжкому, що відбувалося колись у країні, не хотів, сам іще багато чого не розуміючи.

Перекидаючи з плеча на плече шкірянку, хлопець тупцяв у траві, потилицю і плечі нестерпно пекло сонце, а він, скільки не думав, не міг збагнути, що між ними сталось і в чому його провина. Звичайно, про голод краще б промовчати, а з приводу недобрих її здогадів, то, мабуть, треба було переконати дівчину в справедливості нашого життя. Хоч і дуже складно розтлумачити їй, яка боротьба точилася в ту пору на його землі, однак, певно, треба було спробувати. Надто вже прикро втрачати її довіру й повагу до нього. Може, не гріх було б десь і збрехати, тільки… Тільки ж іще невиразно відчував Іван, що річ тут не в ньому, — за його спиною стояло щось дуже велике, перед яким усіляке крутійство мало жалюгідний вигляд.

І ось тепер чекай хтозна-чого… Тепер можна було уявити, як би сприйняла Джулія і його щиру правду — чи могла вона збагнути всю складність того, що колись йому завдавало стільки невимовного страждання?

Та нехай! Невже він, з усією вірою та щирістю проживши свої роки, може втратити щось в очах цієї людини з Заходу тільки тому, що сьорбнув у тяжкі часи свого життя чимало горя? Невже гарна, загорнута на західний зразок у целофан облуда дорожча за гірку правду? Ні! Якщо в цієї дівчини чуле серце, то вона зрозуміє його і як слід поставиться до нього самого та до його вартого поваги народу. Це Іван усвідомив ясно. Йому стало легше, спокійніше — ніби щось уже було вирішено і лишалося тільки чекати висновків.

18

Але дочекатися їх у хлопця не вистачило терпцю.

Джулія, одвернувшись од нього, сиділа ображена віддалік і задумано копирсалася в землі, а він, поміркувавши, взяв шкірянку й повільно рушив до неї. Вона, зачувши його ходу, стрепенулась, окинула його сердитим поглядом, чимдуж підхопилася й побігла далі. Хлопець неквапливо зійшов на вапнистий острівець і спинився. Треба було чекати, а може, йти — він просто не знав, що робити. Вона відбігла лукою і, не озираючись, сховалася за великим каменем, що стирчав із трави. Тоді хлопець пошпурив додолу шкірянку й ницьма ліг на неї, намірившись чекати, що ж буде далі.

Стало парко. Від нагрітого сонцем твердого вапнистого острівця, зарослого жорсткою, мов комонник, травою, повівало сухим курним жаром — зовсім як од напаленої грубки. Гарячим потом обливалися голі Іванові плечі, спина; довкола в луговій траві стрибала й пурхала різнобарвна летюча мошка. Іван поглядав на камінь, за яким сховалася Джулія, але та не з’являлася. Від утоми, спеки та непевного чекання хлопця почала знемагати дрімота. Чи то від суниць, чи то від спеки почуття голоду зменшилося, зате схотілося пити. "От не було клопоту…" — подумав Іван. Треба б іти, мерщій добиратися до надзвичайно, як він уявляв, нелегкого, вкритого снігом хребта, розшукати там якийсь перехід, здобути харчів, а ти ось лежи й чекай. Справді, безглуздо повернулось усе в цій досить вдалій спочатку втечі. Щоб подолати дрімоту, він почав цюкати гострим камінцем по вапнистій землі. Звідкись у траві перед його обличчям з’явився чорний, з велетенськими клішнями жук. Певно, здивований несподіваною зустріччю, спинився, вирячив банькаті зіньки і грізно заворушив довгими гнучкими вусами. Тільки-но Іван доторкнувся до нього пальцем, як жук одразу витягнув усі свої шість ніг і завмер. Іван підніс руку, щоб відкинути геть це не дуже приємне створіння, як раптом зачув позаду кроки. Хлопець крутнувся так рвучко, що той, мабуть, з несподіванки, голосно гикнув і водночас спритно відскочив убік. Він уже підійшов зовсім близько й тепер з острахом стояв у траві, вилупивши на Івана нелюдські очі. Це був той самий божевільний німець.

— Привіт! — іронічно посміхнувшись, озвався Іван. — Отже, живемо?

Іван здивувався, не гадаючи побачити його тут, здичавілого, жалюгідного, почорнілого від поту і бруду, з майже нелюдським виразом на висохлому обличчі, в розхристаній куртці та пошматованих штанях. До того ж німець кульгав, ледве ступаючи на одну ногу. Але диви ти — приволікся! При його стані можна було позаздрити на таку впертість — як привид, божевільний невідступно тягнувся за ними, невідомо на що сподіваючись.

— Брот! — тихо, але з розпачем у голосі промовив німець.

— Знову брот? — сердито спитав Іван. — Ти що — на утриманні в нас?

Божевільний нерішуче ступив кілька кроків до Івана.

— Брот!

— Адже ти збирався в гестапо. До свого Гітлера.

— Ніхт Гітлер. Гітлер капут.

— Капут? Давно б так.

Навряд чи зрозумів його божевільний. Розчепіривши кощаві руки, він терпляче й занепокоєно чекав.

Іван засунув руку в кишеню шкірянки і, не виймаючи звідти всього хліба, відламав маленький шматочок шкуринки. Побачивши її в Іванових руках, німець пожвавішав, очі його заблищали, тремтячі кисті рук у коротких обшарпаних рукавах простягнулись уперед.

— Брот! Брот!

— На! І геть звідси.

Іван шпурнув німцеві хліб, але той не зловив його, кинувся на землю, вхопив обіруч шкуринку разом з травою та піском і рвучко підвівся. Потім, сторожко озираючись, боком побіг по схилу вниз, мабуть, побоюючись переслідування.

"Може, відчепиться тепер", — подумав Іван. Те, що гефтлінг випередив їх, було безпечніше, ніж коли б він увесь час ішов позаду. Хлопець замисленим поглядом провів його, аж поки той не сховався в улоговині, й знову ліг на шкірянку.

Вчорашній гнів його до цієї людини зник, хоч Іван і не мав до німця співчуття, — надто ще свіжі біль утрати й пам’ять про людей, яких занапастили фашисти.