Альпійська балада - Сторінка 5

- Василь Биков -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Він думав, що було б краще вибратися з цієї похмурої ущелини. Там, десь нагорі, певно, було рівніше й рідший був морок, який тут сірим туманом почав оповивати провалля. Але хлопець уже не міг набратися рішучості, бо його сили теж вичерпувалися. До того ж дуже хотілось якнайдалі одійти від містечка, якнайкраще скористатися цим дощем, що до речі лив увесь вечір і так надійно приховав од вівчарок їхні сліди. І хлопець все вище й вище повільно пробирався в гори, бо тільки там, в Альпах, був якийсь порятунок — унизу ж, на дорогах, у долинах, на них чигала загибель.

Прокляті гори! Іван був вдячний їм за їхню недосяжність для німецьких охоронників з собаками, мотоциклами і заставами, але почав уже й ненавидіти їх за те, що вони так безжально відбирали сили і могли вкрай замордувати людину. Це зовсім не те, як під час його останньої втечі з Сілезії. Там зручно було вночі йти рівниною, полями й сіножатями: зірки в ясному небі показували шлях на Батьківщину. Прокрадаючись у німецькі села та фільварки бауерів, вони роздобували дещо з їжі — городину та молоко в бідонах, наготовлених біля хвірток, щоб ранком відправити в місто. Весь довгий, нестерпно тяжкий од бездіяльності день утікачі, по черзі вартуючи, нишком пересиджували десь у збіжжі чи хмизняку. Правда, горя сьорбнули і там. Аж місяць пробиралася невелика групка їх, обідраних, неголених, страшних, до кордонів рідної землі. Невідомо, як іншим, а йому дуже не пощастило тоді: вирвавшись од німців, він потрапив до рук іще гірших нелюдів, зовсім своїх на вигляд.

Коли його везли до міста, навіть не вірилося, що вони не жартують — такі то були звичайні сільські хлопці: незлобиво лаялися зрозумілою мовою, були в простих селянських сорочках і піджаках і, крім дробовиків, не мали іншої зброї. Тільки в того, що з блакитною пов’язкою на рукаві, висів через плече карабін. Таким же карабіном був озброєний їхній начальник Гриць.

А тепер ось гори — Лахтальські Альпи, невідомий, загадковий, ніколи не бачений край, і в ньому — маленька крихта надії здобути волю.

Іван дуже втомився і коли почав уже роздивлятися, де б відпочити, позаду щось глухо бухнулось, урвищем посипалося каміння. Він озирнувсь — дівчина, спершись на руки, лежала на схилі й, здавалося, не пробувала підвестись. Тоді й він спинився, розігнувсь, перевів подих, зачекав. У розпадині темніло. Зверху майже нечутно сіявся дрібненький, мов порох, дощик, каміння довкола ледве сіріло, безладними космами чорніли у височині сосни, обважніле сутінками й негодою, низько нависло небо. Мокрий одяг, нагрітий під час ходьби, злегка парував, і волога спина — тільки-но спинись! — починала тремтіти. Іван побачив віддалік у присмерку темний пониклий силует своєї супутниці, ледь помітні рухи її голови і непорушні, оголені до ліктів руки — вона не підводилась. Перемагаючи неохоту, Іван спустився вниз, сунув за пазуху пістолет і, нагнувшись, обережно попід пахви підняв її легеньке тіло. Дівчина заворушилася в його руках, сіла, не підводячи голови. Постоявши, Іван з прикрістю подумав, що доведеться, мабуть, на цьому кінчати перший свій перехід і заночувати в цій ущелині.

Він оглянувся навкруги — з одного боку вгору круто здіймалося громаддя скель та каміння, а з другого схил губився десь унизу, в похмурій хащі сосняка — звідти повз і повз густий туман. Уже не можна було розібрати, яка там глибина — тільки далеко в сизій задушливій тиші жебонів струмок.

Іван торкнув дівчину за плече, даючи знак, аби чекала тут, а сам одійшов далі і знову вдивлявся в темряву — в одному місці скеля вгорі трохи звисала над кам’янистим схилом. Притулок, звісно, не дуже надійний, затишку в ньому небагато, але для змореної людини хоч якесь укриття.

Обережно ступаючи по гострих камінцях, Іван вернувся назад до дівчини.

Аж дивно, де поділася її недавня жвавість, її пустотливо-нерозумна відвага перед мотоциклістами — тепер вона була схожа на знесилену мокру пташку, яку невблаганна доля закинула в це каміння. Важко дихаючи, дівчина не реагувала на його дотик руки, не підвелась, а ще більше зіщулилась у маленьку тремтливу грудочку.

— Ходімо перепочинем, — сказав він. — Відпочинемо, розумієш? Ну, шляфен[14] трохи.

На мить вона притихла, перестала тремтіти, але не підвелась і не відповіла, а все ще сиділа, низько схиливши голову. Іван постояв іще трохи, чекаючи, потім обіруч згріб її під коліньми, щоб однести в затишок, але вона з несподіваною силою рвонулася в його руках, щось по-італійському скрикнула, дригнула ногами, і він випустив її. Постоявши трохи зніяковіло, він сердито подумав: "А, дідько з тобою. Сиди тут, вередя така!" — а сам рушив під скелю і сів знесилений. Тільки тепер відчув, як він ослаб, з заплющеними очима натягнув на потилицю комір куртки й заснув.

Світ умить перестав для нього існувати, поступившись місцем кошмарам сновидінь. Як завжди, цей перехід був такий непримітний, що здавався природним продовженням болісного щоденного життя. Щоразу йому привиджувався один і той же сон. Майже рік Іван щоночі переживав жахи одного дня війни, який, певно, навіки відбився в його змученій психіці.

Починалося все з дуже реального, страхітливого відчуття лиха, яке може принести з собою відступ. І хоч з часом ці переживання потьмарилися, заступлені іншим — великим і малим лихом, — але уві сні, помножені на безліч нових, з непослабленою силою мордували його почуття.

Як завжди, у першій яві цього сновидіння була облуплена українська хата, на причілку якої вугіллям було написано "Госп. Алексєєва" і під ним — стрілка, напрямок до цього господарства. Напис той був, можливо, місячної давності, коли армія ще наступала на Зміїв в обхід Харкова — бо тепер усе військо рухалося в зворотному напрямку. Ночами топили в річці тягачі, для яких не було бензину, розкидали по полю порозбирані гарматні замки, палили в садку штабні папери. Удосвіта на цьому подвір’ї, де прилаштувалися вони, після короткої офіцерської наради застрелився полковник, який командував групою оточених. Їхній роті звеліли прикрити відхід, і троє бійців з молодшим лейтенантом біля крайньої цієї хатини викопали вранці вузенький окоп.

Це з того, що було й запам’яталося на все життя. Але тепер, у болісному чаду сновидіння, чомусь полковник той оживав, метушився по подвір’ю з планшетом у руках і лаяв Галадая, який з чорноморського матроса став командиром роти автоматників. Іще невідомо, чого з ним, сержантом Терешкою, в окопчику сидить не Абдурахманов, боєць їхньої розбитої батареї, який майже ні слова не розуміє по-російському, а флюгпункт Сребніков. А цей бідолаха Сребніков, замість того, щоб ладнати до бою свій кулемет, німецьким тесаком гарячково зіскрібає з гімнастьорки свої флюгпунктівські мішені й усе бурмоче самому собі: "Ні кроку назад! Ні кроку назад!.." І разом з тим зовсім реальна картина того давнього ранку: в ясному весняному небі народжується сонячний день, від хати навкоси через дорогу пролягла синювата прохолодна тінь, а під плотом, осипаючи долі росу, тремтить кропива та чорнобиль, і так само дрібненько деренчить, вібрує на кілку глечик. А за околицею шляхом у село йдуть танки. Вони ось-ось повинні виринути з-за цієї хатини, а Іван Терешка ніяк не може вставити в гранату запал. Він щосили запихає його пальцями, але маленький жовтий циліндрик, ніби навмисне дроблений грубшим, ніж треба, ніяк не лізе у відтулину. Терешка нервує, квапиться, рискуючи підірватися, б’є по ньому кулаком, а коли опам’ятовується, то бачить, що в окопі він залишився сам, що всі товариші покинули його. І тоді звідкись приходить усвідомлення, що йому треба тікати, що він не дочув команди про відхід. Іван кидається грудьми на бруствер, зсовуючи землю, намагається вилізти з окопу, але налиті незрозумілим тягарем ноги не слухаються його, і він сповзає назад.

А танки — поруч.

Сполоханий їхнім гуркотом, звідкись з городів у повітря шугає величезний, на півнеба, табун горобців, пурхає то в один, то в другий бік, і тут із-за хати, розривши на повороті землю, висовується танк.

Іван розуміє, що втекти не вдасться, мляво розмахується і кидає на дорогу гранату. Але граната чомусь не вибухає, а підскакує, шипить між двома коліями, і танк ось-ось об’їде її. Іванові робиться страшно. В цю мить з танка помітили окоп під стіною; крутнувшись на одній гусениці, танк збочує, і тоді невимовний жах охоплює Терешку: виявляється, що це свій танк — наша "тридцятьчетвірка".

З остраху за те, що накоїв, Іван непритомніє на якусь мить. А потім, обернувшись, кидається назад і мало не натикається обличчям на широке, блискуче лезо багнета, наставленого на нього, — німець робить раптовий короткий випад, і багнет м’яко, ніби щось чуже, протинає Іванові груди. Він знає, що це кінець, що його вбито, й аж захлинається з розпачу, хоча болю чомусь не відчуває.

Звичайно на цьому він прокидається від страху, але цього разу свідомість його існує ніби окремо від тіла, вона підбадьорює: мовляв, це ще не все, ще попереду буде полон, утеча — тому він не може загинути, навіть і пробитий багнетом.

Сонні ці видіння змінюються іншими. Він уже опиняється в селі, у своїх Терешках, на стародавній землі кривичів, і ніби це відбувається до війни, навіть до його призову в армію. Збитою овечими ратичками вулицею він біжить на околицю, до колгоспної комори, куди, він знає, пригнали з зав’язаними руками Галадая і з ним ще кількох знайомих гефтлінгів. У Івана крається серце від кривди та бігу, здається, ніби він запізнюється і не доведе людям, що не можна зганяти злість на полонених, що полон — не провина їхня, а нещастя, що не вони здались у полон, а їх силоміць узяли.

Але він не добігає до околиці. Босі ноги його грузнуть у важкому липкому болоті, він ледве переставляє їх, німіють руки, все тіло, він біжить, ніби у воді, — повільно, трудно. Вибираючи дорогу, збочує до плоту й раптом бачить на ньому чиїсь цибаті босі ноги. Іван задирає голову — на верхній жердині сидить незнайома дівчина з чорними високо піднятими бровами, у біленькому як сніг платті. Осяяна радістю, вона усміхається до нього чорними, мов стиглі сливи, очима й каже: "Чао, Іване!"

І він спиняється, забувши про хлопців і про все на світі, щасливий, збентежений зустріччю з нею, вперше побаченою, але начебто здавна знайомою йому, бо саме вона жила в неусвідомлених його мріях.