Альпійська стежина - Сторінка 4

А, можливо, не попри, а саме через це, — боюся, що у нас було більше старання, ніж знань. Але ми уперто працювали і нас потішили кілька загартованих соняшників, які, самі засіявшись у занедбаному місці, процвітали краще за наших пещених улюбленців і осявали закутки ялинового гаю своїми веселими золотими світильниками. Пам'ятаю, як сильно ми переживали, бо наші боби сходили зі шкірками на вершині паростків. Ми одразу ж їх збирали, зазвичай із катастрофічними наслідками для бобів.

* * *

Читачі "Енн із Зелених Дахів" мають пам'ятати Ліс Привидів. Для нас, трьох бісенят, він був справжнім жахіттям. Вілл і Дейв твердо трималися віри у привидів. Я сперечалася з ними, але з тим розгромним результатом, що й сама заразилася цією вірою. Не те, щоб я справді беззастережно вірила у існування привидів, але схильна була погодитися з Гамлетом: на небі й на землі існує багато речей, які аж ніяк не снилися шанованій у Кавендіші філософії.

Ліс Привидів був невинним гарним ялинником, що ріс нижче саду. Ми вважали, що всі наші пристановища — занадто звичайні, отож вигадали тих привидів для власної розваги. Спершу ніхто з нас насправді не вірив, щоб у ялиннику водилися привиди, або що ті таємничі "білі речі", — ми начебто бачили, як вони у похмурі години пролітають через ліс, — були чимось іншим, аніж витвором нашої фантазії. Але наш спільний розум був слабким, фантазія сильною; невдовзі ми повірили у наші легенди і жоден із нас не наблизився б до Лісу після заходу сонця, навіть під страхом смерті. Смерть! Чим була смерть порівняно з потойбічною можливістю потрапити до лап "білої речі"?

Увечері, коли ми зазвичай сиділи на східцях заднього ґанку в м'яких літніх сутінках, Велл розповідав мені силу-силенну моторошних історій, аж доки мені волосся не ставало дибки, і я геть би не здивувалась, коли б із-за рогу на нас налетіла ціла армія "білих речей". Одна з цих історій була про його бабусю, яка, вийшовши ввечері подоїти корів, побачила його дідуся, — їй здалося, наче він вийшов із дому, загнав корів до двору, а потім відійшов по доріжці.

"Дриг" цієї історії полягав у тому, що бабуся одразу ж пішла додому і виявила, що дідусь лежить на канапі, де вона його й залишила, що він узагалі не виходив із дому. Назавтра з бідним старим джентльменом трапилось щось лихе. Я забула, що саме, але, без сумніву, це було належним покаранням за те, що він відправив свого духа заганяти корів!

В іншій історії йшлося про розгульного юнака з певної громади, як то його, коли він, у суботу ввечері, а, точніше, у неділю вранці повертався з якоїсь грішної оргії, переслідував вогненний агнець із відтятою головою, що висіла на смужці шкіри чи полум'я. Пізніше я кілька тижнів не могла вийти з дому напотемки, не заглядаючи зі страхом через плече, чи й за мною не жене ця вогненна примара.

Якось увечері, у сутінках, Дейв прийшов до мене в яблуневий сад, а його очі ледь не випадали з голови, і прошепотів, що почув дзвін у покинутому будинку. Звичайно ж, дивовижа була з'ясована, — це просто недавно полагоджений годинник відбивав години, чого він не робив раніше. Це умеблювання стало основою розділу "Примарний дзвін" повісті "Казочниця".

* * *

Але однієї ночі ми справді пережили справжній жах через привида: "справжній" стосується жаху, а не привида. Ми гралися у сутінках на сінокосі на південь від нашого будинку, ганяючись одне за одним навколо пахучих в'язанок свіжоскошеної трави. Раптом я випадково глянула вгору, в бік садової греблі. По моїй спині спершу вгору, потім униз пробіг холод, бо там, під кущем ялівцю, дійсно була "біла річ", безформенно біла у густіючій темряві. Ми всі зупинилися і дивилися, неначе закам'янівши.

— Це Мег Лерд, — переляканим тоном прошепотів Дейв.

Можу пояснити, що Мег Лерд була безневинною істотою, жебрачкою, яка вешталася околицею, лякаючи дітей загалом і Дейва зокрема. Зазвичай Мег мала на собі брудне лахміття — недоноски інших людей, отож не здається мені, щоб ця біла гостя дійсно була нею. Але я і Велл охоче повірили б у те, що це таки Мег, — принаймні, істота з плоті й крові. Тим часом це!

— Нісенітниця! — сказала я, відчайдушно намагаючись зберегти здоровий глузд. — Це, либонь, біле теля.

Велл підозріло швидко зі мною погодився, але та безформена повзуча річ геть не нагадувала теляти.

— Воно йде сюди! — раптом крикнув він із жахом.

Я перелякано глянула. Так! Воно повзло вниз по греблі — так ніколи не могло повзти жодне теля! Разом закричавши, ми спільно рвонули до будинку, Дейв за кожним кроком, задихаючись, гукав, що "це Мег Лерд", а ми з Веллом розуміли, — ото врешті з'явилася "біла річ".

Прибігши до будинку, ми кинулись до бабусиної спальні, де залишили її при шитті. Але її там не було. Обернулися і помчали до сусіда, куди добралися, дрижачи усім тілом. Розповіли нашу страшну пригоду і, звісно, викликали загальний сміх. Але ніякі вмовляння не могли змусити нас повернутися, отож слуги з французьких канадців, П'єр і Шарлотта, рушили на розглядини, одна з відром для вівса, другий озброївшись вилами.

Повернувшись, сповістили, що нічого такого не побачили. Нас це не здивувало. Звичайно, "біла річ" зникла, виконавши свою місію і перелякавши трьох грішних дітей аж до втрати глузду. Але додому ми не пішли, аж доки не прийшов дідусь і з ганьбою нас не повів. І що ж, ви думаєте, це було?

На траві під кущем ялівцю для відбілювання була розкладена скатертина, і, щойно посутеніло, бабуся вийшла із в'язанням в руках, щоб забрати її. Перекинула полотно через плече, а потім її клубок упав і покотився по греблі. Вона стала навколішки, щоб його підняти, коли раптом застигла, помітивши нашу панічну втечу і крики жаху. Перш, ніж зуміла поворухнутись або гукнути, ми зникли[19].

Отак разом відійшли в небуття наш останній "привид" і наш несвітський переляк, з якого ми ще довго сміялися.

* * *

Але ще ми гралися вдома, обробляли сад, гойдалися, влаштовували пікніки і лазили по деревах. Як же ми любили дерева! Я вдячна долі за те, що моє дитинство пройшло в місці, де було багато дерев, кожне з яких мало власну особистість, дерев, посаджених і вирощених руками давно померлих людей, пов'язаних з усіма радостями і смутками нашого життя. Коли я "жила" з деревом впродовж багатьох років, воно мені здавалося любою людиною-приятелем.

За сараєм росло двоє дерев, яких я завжди називала "Закоханими". То були ялина і клен, вони так тісно обнялися, що гілки ялини буквально переплелися з гілками клена. Пам'ятаю, що я написала вірш про них і назвала цю пару "Деревом закоханих". Вони багато років жили у щасливому союзі. Першим помер клен, ялина ще два роки тримала його мертве тіло своїми вірними зеленими руками. Але серце її було розбите і вона теж померла. Вони були прекрасні за життя і ненадовго розділені смертю, вони наповнили дитяче серце благодатними мріями.

У кутку саду перед домом росла прекрасна молода береза. Я назвала її "Білою Дамою" і складала фантастичні розповіді про те, як усі темні ялини довкола кохали її і суперничали в боротьбі за її любов. Вона була найбілішою і найстрункішою на світі, молодою, прекрасною, дівочою.

На південному краю Лісу Привидів росла велична стара береза. Для мене це було дерево над деревами. Я йому поклонялася і називала його "Королевою Лісу". Один із моїх найранніших віршів — третій — я написала про нього, коли мені було дев'ять літ. Ось все, що я пам'ятаю з нього:

Довкола різні дерева,

Смереки, тополі і клени,

Але ти мені найлюбіша,

Моя березо зелена.

Ти ставна, розкішна, висока,

Тебе я щиро вітаю,

Теплом тебе пестить сонце,

Ти королева, я знаю

Так, ти Королева Лісу,

Володарка ти ласкава,

Моя прекрасна береза,

Береза — це дерево слави.

Останній рядок, звісно, був поетичною вигадкою. Олівер Венделл Голмс писав:

Найдовше з речей, що відомі мені,

Бережуть свою молодість правда й дерева.[20]

Та навіть дерево не живе вічно. Ліс Привидів вирубали. Велика береза встояла. Але, втративши захист товстих ялинових віт, вона поступово відмирала через солоні північні шторми Затоки. Щовесни усе більше її гілок не випускали листя. Бідне дерево стояло, наче позбавлений престолу монарх у рваному плащі. Я не жаліла, коли його врешті зрубали. "Серед країни мрій[21]" воно знову здобуло свій скіпетр і царює у нев'янучій красі.

Кожна яблуня в обох садах мала власну особистість та ім'я — "дерево тітки Емілі", "дерево дядечка Леандра", "маленьке солодке дерево", "дерево-триніжок", "дерево Гевіна" та багато інших. "Дерево Гевіна" родило маленькі білясто-зелені яблучка і було так назване через хлопчика Гевіна, наймита на сусідній фермі, якого колись піймали на їх крадіжці. Не розумію, чому Гевін поставив під загрозу свою безсмертну душу і погубив репутацію, обравши для крадіжки саме їх, — вони були твердими, кислющими, не годилися ні для їжі, ні для кухні.

Любі старі дерева! Сподіваюся, що всі вони мають душу і знову ростимуть для мене на райських пагорбах. Хотіла б я у якомусь майбутньому житті зустріти стару "Королеву", "Білу даму" і навіть убоге безславне "дерево Гевіна".

* * *

Коли мені було вісім, у Кавендіші видалося напрочуд цікаве літо. Мабуть, найцікавіше, яке там узагалі траплялося. А ми, діти, звичайно, насолоджувались хвилюванням. На узбережжі зазнало аварії судно "Марко Поло".

"Марко Поло" був старим дуже славним кораблем і найшвидшим серед усіх вітрильників свого класу. Мав дивну романтичну історію, що стала основою багатьох моряцьких традицій та оповідей. Врешті через Білль Плімсолла[22]був заборонений до експлуатації в Англії. Власники обійшли Білль, продавши корабель норвезькій фірмі, а потім зафрахтувавши його для перевезення партій дощок із Квебеку. При поверненні корабель потрапив у шалений шторм у Затоці, був продірявлений і так протікав, що капітан вирішив викинути судно на берег, щоб урятувати екіпаж та вантаж.

Того дня у нас в Кавендіші була страшна буря. Несподівано поширилася новина, що до берега пливе корабель. Хто лиш міг, кинувся до узбережжя і побачив чудове видовище: великий корабель під усіма вітрилами прямим курсом плив до берега, гнаний північною бурею. Сів на мілину десь за триста ярдів од берега, і, щойно вдарився об дно, екіпаж перерізав такелаж і величезні щогли упали з гуркотом, який, попри ревіння бурі, чутно було за милю.

Наступного дня екіпаж із двадцяти чоловік висів на берег і поселився біля Кавендіша.