Альпійська стежина - Сторінка 8

Коли "Переглядач" прийшов, я з трепетною жадібністю відкрила його. Там не було й сліду "Вечірніх мрій"!

Я осушила чашу поразки аж до дна. Зараз це мені видається дуже кумедним, але тоді це було справжньою трагедією. Я була розчавлена, принижена, змішана з пилюкою, — і не мала жодної надії знову здійнятися. Спалила свої "Вечірні мрії", і, хоча й далі писала, бо нічого не могла з собою вдіяти, більше не посилала віршів до редакцій.

* * *

Але поезії — це не все, що я писала. Дуже скоро після віршів я взялася за оповідання. "Літературний клуб" у "Енн із Зелених Дахів" був навіяний невеличкою пригодою шкільних днів, коли Дженні С.Н., Аманда М.Н. і я писали оповідання на той сам сюжет. Тепер я тільки й пам'ятаю, що то був дуже трагічний сюжет і всі герої потонули під час купання на кавендішському узбережжі! О, як то було сумно! Дженні й Аманда вигадували щось уперше та, ймовірно, востаннє, але я вже мала цілу бібліотеку оповідань, у яких майже всі герої повмирали. Скорботне оповідання "Мої могили" було моїм шедевром. Це була довга розповідь про мандри дружини методистського пастора, яка ховала дитину в кожному місці, де опинялася. Найстарше дитя було поховане у Ньюфаундлені, наймолодше у Ванкувері, а вся Канада усіяна була їхніми могилами. Я писала оповідання від першої особи, змальовуючи дітей та описуючи їхнє смертне ложе і детально цитуючи могильні написи й епітафії.

Тоді була "Історія Флоссі Брайтайс", життєпис ляльки. Ляльки я вбити не могла, але перевела її через усі можливі лиха. Проте дозволила їй щасливу старість із доброю дівчинкою, яка любила ляльку через пережиті нею небезпеки і не переймалася тим, що вона втратила красу.

Нині мої критики кажуть, що гумор — моя сильна сторона. Ну що ж, у тих ранніх оповіданнях небагато було гумору, принаймні, не мало бути. Можливо, я на них витратила усі свої трагічні здібності, залишивши на майбутнє невичерпні поклади гумору. Думаю, що до дітовбивства мене схилила любов до драматизму. У реальному житті я й мухи не скривдила, а думка про те, що зайвих кошенят доводиться топити, була для мене тортурами. Але в моїх оповідання битви, убивства і раптові смерті були на порядку денному.

* * *

Коли мені було п'ятнадцять, я вперше їхала поїздом і це була довга подорож. Я їхала з дідом Монтгомері до Принц Альберта, Саскачеван, де мешкав мій батько, одружившись вдруге. У Принц Альберті я провела рік і ходила там до середньої школи.

Проминуло вже три роки, відколи я страждала після умертвіння "Вечірніх мрій". За цей час мої притлумлені амбіції почали оживати і знову підводити голову. Я заримувала стару легенду про мис Лефорс і відправила його додому, до журналу "Патріот". "Переглядач" для мене більше не існував.

Пройшло чотири тижні. Одного пополудня батько прийшов із екземпляром "Патріота". Там були мої вірші! Це була перша солодка бульбашка у кубку успіху і, звичайно, вона мене сп'янила. При наборі зробили жахливі помилки, через які мені аж мороз пробіг по спині, але ж це був мій вірш у справжній газеті! Мить, коли ми бачимо перше дитя нашого розуму одягненим у чорний друк, незабутня. Має в собі якийсь чудесний острах та захоплення, що приходить до матері, коли вона вперше вдивляється в личко свого первородка.

Впродовж тієї зими надрукували ще й інші мої вірші та статті. Оповідання, яке я написала на конкурс, було надруковане у монреальському журналі "Очевидець", стаття-нарис про Саскачеван — у "Принц Альберт Таймс", а ще передруки та прихильні відгуки з'явилися в кількох виданнях Вінніпега. Коли довготерпеливий "Патріот" надрукував слововиливи про "червень" та схожої тематики, я запишалася, що стала важливою літературною персоною.

Але в моє серце змією заповз демон користолюбства. Я написала оповідання і відправила його у "Нью-Йорк Сан", бо довідалася, що там платять за статті, а "Нью-Йорк Сан" відіслав оповідання назад. Я здригнулася, як від ляпасу, але писала далі. Бачите, першим, останнім і середнім уроком, який я засвоїла, було: "Ніколи не здавайся"!

* * *

Наступного літа я повернулася на Острів Принца Едварда і провела наступну зиму в Парк Корнер, даючи уроки музики і складаючи вірші для "Патріота". Потім я ще рік навчалася у кавендішській школі, готуючись до вступних іспитів у Коледж Принца Валлійського. Наприкінці 1903 року виїхала до Шарлоттауну і відвідувала зимові курси для здобуття вчительського свідоцтва у Коледжі Принца Валлійського.

Постійно розсилала різні свої твори і отримувала їх назад. Але одного прекрасного дня у шарлоттаунській пошті я одержала тонкого листа з адресою американського журналу в кутку. То була коротка записка про прийом мого вірша "Тільки Вайолет". Як гонорар, редактор запропонував мені дві передплати на журнал. Одну я залишила собі, іншу комусь віддала, а ці журнали з їхніми поганенькими оповіданнячками були моєю першою винагородою, здобутою пером.

"Це початок, а я маю на думці йти далі", — записала я того року в своєму старому щоденнику. "Ох, цікаво мені, чи зможу я колись написати щось вартісне. Це моя найлюбіша мрія".

* * *

Закінчивши Коледж Принца Валлійського, я впродовж року працювала у школі в Байдфорді на Острові Принца Едварда. Багато написала і багато навчилася, але усі мої твори поверталися, окрім двох періодичних видань, редактори яких, вочевидь, думали, що літературна праця є сама собі нагородою і абсолютно вільна від грошових міркувань. Часто запитую себе, як я тоді не здалася, повністю зневірившись. Попервах я дуже вболівала, коли оповідання або вірш, над яким я стільки напрацювалася і намучилася, повертався назад у супроводі крижаної відмови. Я не могла стримати сльози розчарування, ховаючи бідні пожмакані рукописи у глибині моєї скрині. Але через деякий час я загартувалася і перестала так перейматися. Зціпила зуби і вирішила: "Я доб'юся успіху". Вірила в себе і боролася наодинці, таємно і беззвучно. У глибині душі, під тягарем зневіри і відмов, я знала, що одного дня "здобуду".

* * *

Восени 1895-го року я виїхала до Галіфаксу і провела там зиму, слухаючи вибраний курс англійської літератури в Далхавзі Коледжі[52]. Тої зими прийшов до мене "Світлий тиждень". В понеділок я одержала листа від "Золотої пори", філадельфійського дитячого журналу, з повідомленням про прийом короткого оповідання, яке я туди послала, і чеком на п'ять доларів. Це були перші мої гроші, зароблені літературною працею. Я їх не прогуляла і не витратила на потрібні мені черевики та рукавички. Пішла до міста і купила п'ять поетичних томиків, — Теннісона, Байрона, Мільтона, Вітьєра. Хотіла, щоб щось мені завжди нагадувало цей "здобуток".

У середу того ж тижня я виграла п'ять доларів у запропонованому "Галіфакською Вечірньою Поштою" конкурсі кращого допису на тему "Хто терплячіший, чоловіки чи жінки".

Мій допис мав віршовану форму, я склала його під час безсонної ночі і встала о третій, "короткій годині перед світанком", щоб його записати. В суботу "Друг Юнацтва" надіслав мені дванадцять доларів за вірш. Я почувалася переповненою достатком. Ніколи в житті, ні раніше, ні пізніше, я не була такою багатою!

* * *

Після моєї далхавзької зими я ще два роки вчителювала в школі. За ці два роки я написала безліч оповідань, переважно для видавництва Недільної школи та для дитячих журналів. Подальший запис із мого щоденника належить цьому періоду:

"Я тяжко нагреблася цього літа і видавала на гора оповідання та вірші у такі гарячі дні, — аж боялася, що мій мозок розплавиться і сіра речовина безповоротно википить. Але ох, я люблю свою роботу! Люблю снувати історії, люблю сидіти біля вікна своєї кімнати і переводити "повітряні творіння" фантазії у форму вірша. Цього літа я справувалася добре і додала до свого списку кілька нових журналів. Вони всі дуже різні — і треба задовольняти їхні різноманітні смаки. Я пишу багато дитячих оповідань. Люблю це робити, але любила б більше, якби не мусила притягати до більшості з них "моралі". Без моралі вони, зазвичай, не продаються. Отож мораль мусить бути, грубша чи тонша, — подібно до тканини, з якої пошито костюми різних редакторів. Дитячі оповідання, які я найбільше люблю писати, — і читати теж, — це хороше веселе "мистецтво задля мистецтва", точніше, "розвага задля розваги", без підступної моралі, захованої, наче таблетка у джем".

Але не завжди, коли я писала, була спека. Під час однієї з моїх учительських зим я мешкала в дуже холодному сільському домі. Ввечері, після дня напруженої роботи в школі, я була надто втомленою, щоб писати. Отож побожно вставала для цього на годину раніше. Впродовж п'яти місяців я вставала о шостій і вдягалися при світлі лампи. Вогню, звичайно, ще не розпалювали і в будинку було страшенно холодно. Але я накидала тяжке пальто, сідала, підібгавши під себе ноги, щоб врятувати їх від замерзання і, так тісно затиснувши пальці, що ледве могла тримати в них перо, писала свою "штуку" на цей день. Інколи це був вірш, в якому я безтурботно оспівувала блакитне небо, дзюрчання струмків та квітучі луки. Потім відігрівала руки, снідала і йшла до школи.

Коли люди мені кажуть, — іноді вони це роблять: "Ах, я вам заздрю через ваш дар, мені б хотілося писати так, як ви", то я, не без крихти іронії, думаю, чи позаздрили б вони на ті холодні зимові ранки моїх "років навчання".

* * *

1898-го року помер дідусь і бабуся зосталася сама на старій фермі. Тому я відмовилася від учителювання і лишилася з нею вдома. У 1901 році я почала "заробляти на життя" пером, хоча це не означає, що все, мною написане, було прийняте з першого заходу. Далеко не так. Дев'ять з десяти рукописів поверталися до мене. Але я посилала їх знову і знову — і врешті вони знаходили пристановище. Ще один уривок із мого щоденника може стати свого роду віхою, — він показує, наскільки далеку дорогу я мусила пройти.

21 березня 1901 р.

Того дня "Мансі[53]" прийшов з моєю поезією "Порівняння", ілюстрованою. Справді гарно виглядало. Останнім часом мені дуже щастило, бо кілька нових хороших журналів відкрили свої брами для бідних пергаментів, що блукали тернистими літературними шляхами. Відчуваю, що мої вірші стають досконалішими. Вважаю, що це й не дивно, коли врахувати, як інтенсивно я вчуся і працюю.