Алуда Кетелаурі (З життя хевсурів) - Сторінка 2
- Важа Пшавела -
Всім прочанам
На богомілля треба йти,
Щоб помолитись перед Паном10.
В молитві радості сягти.
Чоловіки ідуть з жінками,
Ведуть биків, овець женуть,-
Прихильність господа дарами
Вони до себе привернуть.
Хто там прийшов до хевісбері11,
Мечем оперезавши стан?
Бичка він під капличні двері
Пригнав, похмурий, як туман.
"Кому, Алудо, в жертву буде
Оцей бичок чорненький твій?" —
Питає панотець в Алуди,
Рукав засукує мерщій:
"Гуданський Хрест, наш пан всесильний,
Хай славен буде щодоби!
Якщо до когось він прихильний,
То стануть дужими й раби.
Сміливець до вподоби Пану,
До них незмірно щедрий він,
Героєві за смілість бранну
Дарує милості взамін.
Назви того, за кого небу
Офіру цю складаєш ти!" —
Вже починає він дідебу12,
Збирається кинджал звести.
"Хай буде, Бердіє, офіра
За кіста, що його я вбив.
Муцалом звали чужовіра,
Він — син нехрещених батьків.
Благослови як слід, панотче,
Мойого чорного бика.
Складаю жертву я охоче
За оцього войовника".
"Якщо хрещена ти людина —
За чужовіра не молись.
Твоя офіра за кістина
Тобі згадається колись.
Звичаїв отаких негожих
Не знали прадіди й діди.
Не прихиляйсь до душ ворожих,
Християнином будь завжди.
Тебе, напевне, спокусили
Лихі дияволи, чорти,
Бо де блюзнірської взяв сили?
Вже вбив багато люду ти,
Вже на горище хати вкинув
Десниць ворожих цілий жмут,
Моста із мертвих рук кістинів
Побудувати міг би тут,
Але ніколи і ніяку
Офіру не складав за них,
Та чом же за цього собаку
Сюди молитися прибіг?
Ні, хай би завалились гори,
Земля запалася тепер,
Нехай би я пірнув у море,
Пісок би замість хліба жер!"
Від ляку навіть колір шкіри
У Бердія змінився вкрай.
Алуда каже: "Ти офіри
Зневажливо не відкидай!
Я теж у Хрест Гуданський вірю,
Я теж хевсур з тутешніх рік.
З тобою на однім узгір'ї
Ми, Бердіє, живем весь вік".
"Алудо, марно тратиш слово.
Ти б краще схаменувсь і змовк!"
Кателаурі став раптово
Від гніву сірий, наче вовк.
Він руку простягнув сувору
І франкського меча підніс.
Меч над биком злетів угору —
І голова упала вниз.
Тоді Алуда зрік помалу:
"Мій Пане, молить в тебе син,-
Ти ласку появи Муцалу,
Хоч був і нехрещений він!"
Схопився Бердія й народу
Почав казати у злобі:
"Ще віри нашої від роду
Не піддавали так ганьбі!
За душу вбитого кістина
Цю жертву склав Алуда сам.
Хай буде воля в нас єдина,
Що ваше серце скаже вам?
Примощуйтесь отут, хевсури,
Порадьмося, що нам робить.
В Алудиній господі мури
Дощенту треба розвалить!
Хай плачуть в нього жінка й діти —
Ми їм пощади не дадім!
Хай для вигнанця, для баніти
Під голим небом буде дім!
Ідіть, плюндруйте стіни й брами,
Не гайтесь, боже вас боронь!
Паліть стодолу із снопами,
Щоб звівся до небес вогонь!
Його корів сюди женіте,
Для нас, для спільного добра.
Хай плачуть у Шатілі діти,
В Гудані — браття і сестра.
Веління господа сердите
Виконувати нам пора!.."
Почувши вирок цього суду,
Не стримав Міндія сльози.
Та як порятувать Алуду?
Уже не вгамувать грози,
Уже не дати відсіч бурі,
Хевсури п'яні рвуться в бій,
Щоб знищить дім Кетелаурі,
Помститися над ним мерщій.
Туди, де натовп розмовляє,
Підходять раптом хлопчаки,
Один з них збуджено тримає
Обгризений п'ястук руки:
"Хай божа ласка милостива
Вам, старші люди, щастя дасть!
Я заслужив на ковшик пива,
Бо вам приніс ворожу п'ясть.
У пазурах цю костомаху
Тримав, на скелі сівши, крук.
Стрілу, щоб смерть завдати птаху,
Пустив я, вихопивши лук.
Метка стріла злетіла з лука
І трапила в одне із крил.
Упала здобич з кігтів крука
І покотилася на діл..."
"Я знаю, це рука Муцала,-
Промовив Міндія ураз.-
Ота рука, що нині стала
Причиною незгод між нас.
Її приніс я до Алуди,
Та засмутив його мій дар,
І я тоді, шановні люди,
Жбурнув її кудись у яр".
Озвався Бердія: "Візьміте
Цю лапу пса! Гидка вона
Ми — божий люд, хевсурські діти,
Нас не обдурить сатана!"
Собакам кинути звеліли
Руки Муцалової п'ясть,
Та відвернулись пси й завили,
Мов одчуваючи напасть.
Тут Бердія, як хевісбері,
Скричав до зібраних людей:
"От навіть псові-ненажері
Глитати гидко шмат оцей.
Не їсть собачу кістку псина,-
Прислів'я каже нам старе".
І вже хлоп'ятство п'ясть кістина
Собі за іграшку бере.
VI
Сніги на пасма гір упали,
Лютує вітер, свист хурдедь.
В провалля котяться обвали,
Упавши з прямовисних скель.
Швидкої річки груди й лона
Стягнув, як панцир, синій лід.
Хурделі снігова запона
Змела гірської стежки й слід.
Лише з одчаю чи з нестями
Пуститись можна зараз в путь,
Але он хтось бреде снігами,
За ним ще п'ятеро бредуть.
Між гір лунає лемент дикий,-
Виття голодних вовчих зграй.
"Тепер, хевсуре, вже навіки
Добра для себе не чекай!" —
Отак одна з жінок голосить.
"Де наш притулок? Де наш дім?
Його руїни сніг заносить,
І круки крякають над ним".
Говорить до Алуди мати:
"Ти надто швидко, сину, йдеш,
Бо я не в силі поспішати,
Твоя дружина Лела теж.
А діти змерзли й потомились,
Уже не відчувають ніг.
Ох, по безпуттю ми пустились!
Ох, тьма навкруг, мороз і сніг!
Невже хевсури відреклися
Тебе навік, без вороття?
Чого шукать ми подалися?
Де ми закінчимо життя?
Чи десь загинем од знесилля,
Чи, може, розшукаєм схов,
Та до ущелини Шатіля
Не вернемось ніколи знов!
Кохана земле, рідний краю,
Як тяжко покидати вас!
Я божевільна, я вмираю,
Я гину з кривди і образ!
Нема в ногах ні краплі сили,
А серце — в темряві, в імлі.
О ви, батьків моїх могили,
Ви, гостроверхих гір шпилі!.."
Почулась гнівна річ Алуди:
"Жінки, замовкніть хоч на мить!
Не завертаючи нікуди,
Лиш по моїх слідах ідіть,
Але облиште пересуди,
Хреста даремне не гнівіть!"
Ще раз схотілося Алуді
Оглянуть рідний краєвид:
"Прощайте, гори міцногруді,
Місця, де видно тура слід.
Прощай, моє житло кохане,
Про тебе згадую в журбі.
Прощай, могутній, славний Пане,
Ти будиш силу і в рабі!"
Ідуть навіки з батьківщини
Вигнанці, сповнені жури.
Стримлять суворих гір вершини,
Шугають, виючи, вітри.
Ідуть, зникають за горою,
Змітає сніг сліди стежок.
Ще лине звіддалі луною
Гіркий невтішний плач жінок.
1888
1 Шатіль — селище в Хевсуретії.
2 Кісти, кістини — інгуші й чеченці.
3 Архоті — селище в Хевсуретії, що межує з Чечнею.
4 Гілгойський — інгушський.
5 Чоха — верхній одяг, черкеска.
6 Гуданський хрест — найбільша святиня хевсурів.
7 Меч-франгулі — тобто меч, викутий з найкращої,
так званої "франкської" сталі.
8 Сини господні — так хевсури називають своїх божків:
Яхсаро, Копало, Гуданський Хрест тощо.
9 Дев, дів — диявол, нечиста сила.
10 Пан — в даному випадку божество,
божок — Гуданський Хрест.
11 Хевісбері — старійшина ущелини,
голова громади, її жрець.
12 Дідеба — молитва.
13 Пірімзе — "сонцелика", назва гірської квітки.
На богомілля треба йти,
Щоб помолитись перед Паном10.
В молитві радості сягти.
Чоловіки ідуть з жінками,
Ведуть биків, овець женуть,-
Прихильність господа дарами
Вони до себе привернуть.
Хто там прийшов до хевісбері11,
Мечем оперезавши стан?
Бичка він під капличні двері
Пригнав, похмурий, як туман.
"Кому, Алудо, в жертву буде
Оцей бичок чорненький твій?" —
Питає панотець в Алуди,
Рукав засукує мерщій:
"Гуданський Хрест, наш пан всесильний,
Хай славен буде щодоби!
Якщо до когось він прихильний,
То стануть дужими й раби.
Сміливець до вподоби Пану,
До них незмірно щедрий він,
Героєві за смілість бранну
Дарує милості взамін.
Назви того, за кого небу
Офіру цю складаєш ти!" —
Вже починає він дідебу12,
Збирається кинджал звести.
"Хай буде, Бердіє, офіра
За кіста, що його я вбив.
Муцалом звали чужовіра,
Він — син нехрещених батьків.
Благослови як слід, панотче,
Мойого чорного бика.
Складаю жертву я охоче
За оцього войовника".
"Якщо хрещена ти людина —
За чужовіра не молись.
Твоя офіра за кістина
Тобі згадається колись.
Звичаїв отаких негожих
Не знали прадіди й діди.
Не прихиляйсь до душ ворожих,
Християнином будь завжди.
Тебе, напевне, спокусили
Лихі дияволи, чорти,
Бо де блюзнірської взяв сили?
Вже вбив багато люду ти,
Вже на горище хати вкинув
Десниць ворожих цілий жмут,
Моста із мертвих рук кістинів
Побудувати міг би тут,
Але ніколи і ніяку
Офіру не складав за них,
Та чом же за цього собаку
Сюди молитися прибіг?
Ні, хай би завалились гори,
Земля запалася тепер,
Нехай би я пірнув у море,
Пісок би замість хліба жер!"
Від ляку навіть колір шкіри
У Бердія змінився вкрай.
Алуда каже: "Ти офіри
Зневажливо не відкидай!
Я теж у Хрест Гуданський вірю,
Я теж хевсур з тутешніх рік.
З тобою на однім узгір'ї
Ми, Бердіє, живем весь вік".
"Алудо, марно тратиш слово.
Ти б краще схаменувсь і змовк!"
Кателаурі став раптово
Від гніву сірий, наче вовк.
Він руку простягнув сувору
І франкського меча підніс.
Меч над биком злетів угору —
І голова упала вниз.
Тоді Алуда зрік помалу:
"Мій Пане, молить в тебе син,-
Ти ласку появи Муцалу,
Хоч був і нехрещений він!"
Схопився Бердія й народу
Почав казати у злобі:
"Ще віри нашої від роду
Не піддавали так ганьбі!
За душу вбитого кістина
Цю жертву склав Алуда сам.
Хай буде воля в нас єдина,
Що ваше серце скаже вам?
Примощуйтесь отут, хевсури,
Порадьмося, що нам робить.
В Алудиній господі мури
Дощенту треба розвалить!
Хай плачуть в нього жінка й діти —
Ми їм пощади не дадім!
Хай для вигнанця, для баніти
Під голим небом буде дім!
Ідіть, плюндруйте стіни й брами,
Не гайтесь, боже вас боронь!
Паліть стодолу із снопами,
Щоб звівся до небес вогонь!
Його корів сюди женіте,
Для нас, для спільного добра.
Хай плачуть у Шатілі діти,
В Гудані — браття і сестра.
Веління господа сердите
Виконувати нам пора!.."
Почувши вирок цього суду,
Не стримав Міндія сльози.
Та як порятувать Алуду?
Уже не вгамувать грози,
Уже не дати відсіч бурі,
Хевсури п'яні рвуться в бій,
Щоб знищить дім Кетелаурі,
Помститися над ним мерщій.
Туди, де натовп розмовляє,
Підходять раптом хлопчаки,
Один з них збуджено тримає
Обгризений п'ястук руки:
"Хай божа ласка милостива
Вам, старші люди, щастя дасть!
Я заслужив на ковшик пива,
Бо вам приніс ворожу п'ясть.
У пазурах цю костомаху
Тримав, на скелі сівши, крук.
Стрілу, щоб смерть завдати птаху,
Пустив я, вихопивши лук.
Метка стріла злетіла з лука
І трапила в одне із крил.
Упала здобич з кігтів крука
І покотилася на діл..."
"Я знаю, це рука Муцала,-
Промовив Міндія ураз.-
Ота рука, що нині стала
Причиною незгод між нас.
Її приніс я до Алуди,
Та засмутив його мій дар,
І я тоді, шановні люди,
Жбурнув її кудись у яр".
Озвався Бердія: "Візьміте
Цю лапу пса! Гидка вона
Ми — божий люд, хевсурські діти,
Нас не обдурить сатана!"
Собакам кинути звеліли
Руки Муцалової п'ясть,
Та відвернулись пси й завили,
Мов одчуваючи напасть.
Тут Бердія, як хевісбері,
Скричав до зібраних людей:
"От навіть псові-ненажері
Глитати гидко шмат оцей.
Не їсть собачу кістку псина,-
Прислів'я каже нам старе".
І вже хлоп'ятство п'ясть кістина
Собі за іграшку бере.
VI
Сніги на пасма гір упали,
Лютує вітер, свист хурдедь.
В провалля котяться обвали,
Упавши з прямовисних скель.
Швидкої річки груди й лона
Стягнув, як панцир, синій лід.
Хурделі снігова запона
Змела гірської стежки й слід.
Лише з одчаю чи з нестями
Пуститись можна зараз в путь,
Але он хтось бреде снігами,
За ним ще п'ятеро бредуть.
Між гір лунає лемент дикий,-
Виття голодних вовчих зграй.
"Тепер, хевсуре, вже навіки
Добра для себе не чекай!" —
Отак одна з жінок голосить.
"Де наш притулок? Де наш дім?
Його руїни сніг заносить,
І круки крякають над ним".
Говорить до Алуди мати:
"Ти надто швидко, сину, йдеш,
Бо я не в силі поспішати,
Твоя дружина Лела теж.
А діти змерзли й потомились,
Уже не відчувають ніг.
Ох, по безпуттю ми пустились!
Ох, тьма навкруг, мороз і сніг!
Невже хевсури відреклися
Тебе навік, без вороття?
Чого шукать ми подалися?
Де ми закінчимо життя?
Чи десь загинем од знесилля,
Чи, може, розшукаєм схов,
Та до ущелини Шатіля
Не вернемось ніколи знов!
Кохана земле, рідний краю,
Як тяжко покидати вас!
Я божевільна, я вмираю,
Я гину з кривди і образ!
Нема в ногах ні краплі сили,
А серце — в темряві, в імлі.
О ви, батьків моїх могили,
Ви, гостроверхих гір шпилі!.."
Почулась гнівна річ Алуди:
"Жінки, замовкніть хоч на мить!
Не завертаючи нікуди,
Лиш по моїх слідах ідіть,
Але облиште пересуди,
Хреста даремне не гнівіть!"
Ще раз схотілося Алуді
Оглянуть рідний краєвид:
"Прощайте, гори міцногруді,
Місця, де видно тура слід.
Прощай, моє житло кохане,
Про тебе згадую в журбі.
Прощай, могутній, славний Пане,
Ти будиш силу і в рабі!"
Ідуть навіки з батьківщини
Вигнанці, сповнені жури.
Стримлять суворих гір вершини,
Шугають, виючи, вітри.
Ідуть, зникають за горою,
Змітає сніг сліди стежок.
Ще лине звіддалі луною
Гіркий невтішний плач жінок.
1888
1 Шатіль — селище в Хевсуретії.
2 Кісти, кістини — інгуші й чеченці.
3 Архоті — селище в Хевсуретії, що межує з Чечнею.
4 Гілгойський — інгушський.
5 Чоха — верхній одяг, черкеска.
6 Гуданський хрест — найбільша святиня хевсурів.
7 Меч-франгулі — тобто меч, викутий з найкращої,
так званої "франкської" сталі.
8 Сини господні — так хевсури називають своїх божків:
Яхсаро, Копало, Гуданський Хрест тощо.
9 Дев, дів — диявол, нечиста сила.
10 Пан — в даному випадку божество,
божок — Гуданський Хрест.
11 Хевісбері — старійшина ущелини,
голова громади, її жрець.
12 Дідеба — молитва.
13 Пірімзе — "сонцелика", назва гірської квітки.