Амок - Сторінка 2

Я швидко вивів його з того збентеження, запевнивши, що задовольню його прохання. Ми подали один одному руку. Потім я вернувся до своєї каюти й заснув тяжким, тривожним сном, сповненим химерних марень.

Я дотримав своєї обіцянки й нікому не розказав про чудну зустріч, хоч спокуса була неабияка. Бо під час морської подорожі кожна дрібниця стає подією – чи то вітрило на обрії, чи дельфін, що виплигнув, граючись, з води, чи новий флірт, чи випадковий дотеп. До того ж мене мучило бажання довідатися щось більше про того незвичайного пасажира: я переглянув корабельний список, шукаючи прізвища, яке могло б йому належати, стежив за людьми й намагався вгадати, чи не мають вони якогось стосунку до нього; цілий день я аж тремтів з нетерплячки і, власне, дожидав тільки вечора, щоб знов зустрітися з ним. Психологічні загадки надзвичайно ваблять мене, я просто шаленію від них і не можу заспокоїтись, доки не відгадаю їхньої таємниці. Чудні люди вже самою своєю присутністю можуть розпалити в мені палку жагу пізнати їх, що майже не поступається перед жагою до жінки. День здавався мені страшенно довгим і порожнім. Я його згаяв абияк і зарані ліг спати, знаючи, що опівночі прокинуся, що якась сила збудить мене.

І справді: я прокинувся о тій самій годині, що й учора. На самосвітному циферблаті годинника стрілки, прикриваючи одна одну, утворили єдину світляну риску. Я швидко вийшов із задушливої каюти в іще задушливішу ніч.

Зорі виблискували, як і вчора, й сипали розсіяне світло на тремтячий пароплав; високо вгорі полум'янів Південний Хрест. Все було як учора – в тропіках дні і ночі подібніші одні до одних, ніж у наших широтах, – але в мені вже не коливалося все м'якими хвилями, як учора, не було тієї п'янкої мрійливості. Щось мене вабило, хвилювало, і я знав, куди мене вабить: туди, до тієї чорної плутанини снастей на носі, побачити, чи не сидить він знов там, нерухомий і таємничий. Згори залунав корабельний дзвін. Цей звук наче підштовхнув мене. Нога за ногою я посувався далі, неохоче, а все ж піддавшись якійсь притягальній силі. Ще не дійшов я до штевня,[28] як зненацька там щось блиснуло, немов червоне око, – його люлька. Отже, він там.

Я мимоволі відсахнувсь і зупинився. Ще мить, і я вернувся б назад, але в пітьмі щось заворушилося, хтось підвівся, двічі ступив, і враз я почув просто перед собою знайомий голос, ввічливий і винуватий.

– Пробачте, – сказав він, – ви, мабуть, хотіли сісти на своє вчорашнє місце, але, видно, передумали, побачивши мене. Прошу вас, сідайте, я зараз піду.

Я поспішив заспокоїти його – мовляв, хай залишається, я відступив тільки тому, що не хотів йому заважати.

– Мені ви не заважаєте, – якось гірко промовив він. – Навпаки, я радий хоч один вечір побути не на самоті. Вже десять днів, як я ні до кого не промовив жодного слова… власне, вже навіть декілька років… і мені важко, мабуть, тому, що людина задихається, коли гамує все в собі… Я вже не можу всидіти в каюті, в тій домовині… не можу… і людей я теж не зношу, бо вони цілий день сміються… Я тепер не можу витримати сміху… Я чую його навіть у своїй каюті й затикаю вуха… правда, ніхто не знає, що… вони ж нічого не знають, та й, зрештою, що чужим людям до мене…

Він знову затнувся. І враз квапливо сказав:

– Але я не хочу докучати вам, пробачте мою балакучість.

Він уклонився й хотів піти, але я почав наполегливо втримувати його.

– Ви мені зовсім не докучаєте. Я так само радий, що можу тут, серед цієї тиші, перемовитися з кимось словом… Може, закурите?

Він узяв цигарку. Я запалив сірника. Знов хистке світло вихопило його обличчя з чорного тла; цим разом воно було повернене просто до мене. Очі з-за окулярів уп'ялися в мене жадібно, з якоюсь божевільною силою. Мені стало моторошно. Я відчував, що він хоче говорити, повинен говорити. І знав: мені треба не озиватися, щоб йому легше було почати розмову.

Ми знов сіли. Біля нього стояло ще одне крісло, і він запропонував його мені. Ми курили, і з того, як неспокійно ворушився в пітьмі світлячок його цигарки, я помітив, що рука його тремтіла. Але я мовчав, і він теж не озивався. Раптом я почув його тихий голос:

– Ви дуже стомлені?

– Ні, анітрохи.

Голос у темряві знов завагався.

– Я хотів би вас дещо запитати… тобто хотів би вам щось розповісти. Я знаю, добре знаю, як безглуздо звертатися до першого-ліпшого, хто тобі трапиться, але я… я тепер у такому жахливому психічному стані… Я дійшов до краю і мушу, хоч би що, а мушу з кимось поговорити… а то пропаду… Ви зрозумієте мене, коли я… так, коли я все розповім вам… Я знаю, що ви не зможете мені допомогти… але я просто хворий через цю мовчанку… а хворий завжди смішний для інших…

Я перебив його й попрохав не мучити себе надаремне. Мовляв, хай він сміливо все розповість мені… я, звісно, не можу йому нічого пообіцяти, але ж кожна людина повинна запропонувати свою допомогу тому, хто її потребує. Коли ми бачимо когось у скрутному становищі, то, природно, зобов'язані допомогти йому…

– Повинні… зобов'язані допомогти… зобов'язані спробувати… Отже, й ви також… також гадаєте, що кожен зобов'язаний… зобов'язаний запропонувати свою допомогу…

Він тричі проказав цю фразу, тупо, затято. Мені стало моторошно. Може, він божевільний? Чи п'яний?

Та він, ніби прочитавши мою думку, раптом сказав зовсім іншим голосом:

– Ви, мабуть, гадаєте, що я п'яний чи божевільний? Ні, поки що ні. Тільки слово, яке ви оце сказали, так дивно вразило мене… бо це саме те, що мене тепер мучить, – чи людина зобов'язана… зобов'язана…

Він знов почав затинатися. Потім замовк і за хвилю почав наново:

– Я, бачте, лікар. А в нашій практиці часто бувають випадки… просто фатальні… крайні випадки, коли не знаєш, чи твій обов'язок… адже ж обов'язок і перед самим собою, і перед державою, і перед наукою… Треба помагати, звісно, на те ми й існуємо… але такі правила добрі тільки в теорії… До якої ж межі ми маємо помагати?… Ось ви чужа мені людина, і я вам чужий, і я прошу вас мовчати про те, що ви мене бачили… Гаразд, ви мовчите, виконуєте цей обов'язок… Я прошу вас розмовляти зі мною, бо вже не можу витримати своєї мовчанки… Ви ладні слухати мене… добре… Але ж це не так важко… А що, якби я попрохав вас схопити мене й викинути за борт?… Тут уже кінчається ввічливість, готовність допомогти. Десь же вона повинна кінчатися… там, де йдеться про наше власне життя, про нашу особисту відповідальність… десь же цьому має бути край… Має десь кінчатися наш обов'язок… Чи, може, саме в лікаря він не повинен кінчатися? Невже лікар має бути якимось спасителем, якимось всесвітнім рятівником тільки тому, що в нього є диплом з латинськими словами? Невже він справді повинен знівечити своє життя й розбавити собі водою кров, коли до нього прийде яка-небудь… чи там який-небудь пацієнт і вимагатиме від нього доброти, шляхетності, готовності допомогти? Так, десь же кінчається обов'язок… там, де людині вже не стає снаги, саме там…

Він знов зупинився й весь напружився.

– Пробачте… Я надто схвильований… але я не п'яний… ще не п'яний… а втім, щиро вам признаюся, зі мною й таке тепер часто буває через цю пекельну самоту… Зважте лишень – я цілих сім років прожив майже виключно серед тубільців і тварин… так можна взагалі відвикнути говорити. А вже як заговориш, то слова аж через край ллються… Але стривайте, що це я хотів… ага, вже знаю… я хотів вас запитати, хотів розповісти вам про один випадок… запитати, чи ми зобов'язані допомогти… по-ангельському щиро допомогти, чи… А втім, боюся, що це буде дуже довга історія. Ви справді ще не стомилися?

– Та ні ж, анітрохи.

– Дякую… щиро вам дякую… Може, налити й вам?

Він сягнув рукою кудись позад себе в темряву. Брязнуло скло: певне, в нього там стояли напоготові дві або й три пляшки, в кожному разі, не одна. Він подав мені чарку віскі, до якої я ледве доторкнувся губами. Свою він вихилив одним духом. На хвилинку між нами запала мовчанка. Враз ударив дзвін: било пів на першу.

– Отже… я хотів би розповісти вам про один випадок. Припустімо, що лікар в одному… невеличкому містечку… власне, в селі… лікар, який… який…

Він знов затнувся. Потім раптом шарпонув своє крісло і присунувся разом з ним до мене.

– Так нічого не вийде. Я повинен розповісти вам усе відверто, від самого початку, а то ви не зрозумієте… Цього не можна розказати просто як приклад, як випадок, можливий теоретично… бо розповісти я повинен про самого себе… Тут не випадає соромитись, грати в піжмурки… адже ж і переді мною люди роздягаються зовсім, показують мені всі свої болячки… Коли хочеш, щоб тобі допомогли, то не викручуйся, нічого не приховуй… Отже, я не буду оповідати вам казку про якогось вигаданого лікаря… Роздягаюся перед вами до голого тіла й кажу: це я… Я відучився соромитися в тій паскудній самоті, в тій проклятій країні, що виїдає з людини душу, висмоктує мозок з кісток.

Я, мабуть, зробив якийсь рух, бо він раптово урвав мову.

– Ах, ви протестуєте… розумію, ви захоплені Індією, храмами й пальмами, всією романтикою двомісячної мандрівки. Еге ж, тропіки й справді чарівні, – коли бачиш їх тільки з поїзда, з машини або з візочка рикші; я й сам був захоплений, коли сім років тому приїхав туди. Про що я тільки тоді не мріяв! Хотів вивчати мови, щоб читати священні книги в оригіналі, досліджувати місцеві хвороби, працювати для науки, збагнути психіку тубільців – як кажуть європейським жаргоном, стати місіонером гуманності, носієм цивілізації. Всім, хто сюди приїздить, сниться той самий сон. Але за невидимим склом цієї оранжереї людина швидко підупадає на силі, пропасниця – від неї ніде не дінешся, хоч скільки ковтай хініну, – висотує з тебе всі нерви, ти робишся млявий і ледачий, драглистий, як медуза. Європеєць, потрапивши з великого міста до такого проклятого закутка серед боліт, мимоволі буде відірваний від свого природного кореня, від звиклого способу життя і швидко схибнеться: ті пиячать, ті курять опіум, лютують та казяться – кожен якось дуріє. Тужиш за Європою, мрієш хоч один день погуляти міською вулицею, посидіти в ясній кімнаті мурованого будинку, серед білих людей; рік за роком мрієш про це, а як настане той час, що вже можна було б дістати відпустку, – тобі вже ліньки зрушити з місця.