Амок - Сторінка 7

Пари пішли танцювати, чоловіки – грати в карти… тільки по кутках невеличкими гуртками стояли, розмовляючи, гості… отже, зала була порожня, кожний рух упадав у вічі під яскравим світлом люстр… І вона легкою, неквапливою ходою йшла через ту залу – тільки плечі її біліли над жовтою сукнею – і часом відповідала на поклони… Важко навіть розказати, як вона трималася. То був королівський спокій, гордий і прекрасний, який мене в ній так захоплював… Я… я залишився на місці, як уже сказав вам. Я був наче паралізований, аж поки зрозумів, що вона вже йде… а коли я зрозумів це, вона була вже в другому кінці зали, біля самих дверей… Тоді… о, мені й досі соромно згадувати про це… тоді щось ніби штовхнуло мене, і я побіг, чуєте – побіг… не пішов, а побіг за нею, гупаючи черевиками так, що аж луна пішла по залі… Я чув свій тупіт, помічав, як усі вражено дивилися на мене… я мало не згорів із сорому… ще біжучи, я усвідомив, який божевільний мій вчинок… але не міг… не міг зупинитися… В дверях я її наздогнав… Вона обернулась… її очі пронизали мене сірою крицею, ніздрі задрижали з гніву… я саме хотів щось промимрити… як вона… як вона… раптом засміялася… дзвінко, безжурно, щиро… і сказала голосно, щоб усі чули:

– Ох, докторе, аж тепер ви згадали про той рецепт моєму малому… оці мені вчені!..

Ті, що стояли поблизу, добродушно засміялися… я зрозумів, я був просто вражений: як же майстерно врятувала вона становище!.. Понишпоривши в гаманці, я видер з блокнота чистий аркушик, вона спокійно взяла його і… подякувавши мені холодною усмішкою… пішла. Спершу мені полегшало… я побачив, що вона вміло загладила те, що я наробив своїм божевіллям… що становище врятовано… але я зараз же збагнув, що для мене все вже втрачено, що ця жінка ненавидить мене за мою дурну гарячковість… ненавидить дужче, ніж смерть… я розумів, що тепер хоч би приходив під її двері й сотні разів, вона буде проганяти мене, як собаку.

Хитаючись, я йшов назад через залу й відчував, що люди дивляться на мене… в мене був, мабуть, дивний вигляд… Я пішов до буфету, випив одну за одною дві, три, чотири чарки коньяку… це мене врятувало від непритомності… мої нерви не витримували, вони були наче порвані… Потім я викрався надвір якимись бічними дверима, нишком, немов злочинець… Ні за які скарби на світі не перейшов би я ще раз ту залу, де стіни ще берегли відгомін її сміху… Я пішов… не знаю добре, куди, я пішов… по якихось шинках… і напився, напився, як той, хто хоче залити в собі всі почуття… але… але мені не вдалось одурманити себе… сміх той все лунав у мені, різкий і злісний… того проклятого сміху я не міг заглушити… Потім я ще блукав у гавані… револьвера я залишив у готелі, а то напевне був би застрелився. Я ні про що більше не думав і з одною цією гадкою пішов додому… з гадкою про ліву шухляду в комоді, де лежав мій револьвер… з єдиною цією гадкою.

А що я тоді не застрелився… то, присягаюся вам, не через боягузтво… Для мене був би порятунок натиснути на зведений уже холодний курок… але як би вам це пояснити… я почував, що маю ще обов'язок… так, той самий обов'язок надати допомогу людині, яка її потребує, той проклятий обов'язок… Мене до нестями доводила думка, що я можу ще бути корисний їй, що я їй потрібний… Я ж повернувся до готелю вранці в четвер, а в суботу… я вам казав… у суботу мав прибути пароплав, і я знав, що ця жінка, ця гоноровита, горда жінка не витримає своєї ганьби перед чоловіком і перед світом… Ох, яких мук завдавали мені думки про безглуздо згайнований дорогоцінний час, про мою божевільну нерозважність, бо через неї я вже не міг допомогти… цілими годинами, присягаюся вам, ходив я по кімнаті й сушив собі голову, як би наблизитись до неї, виправдати свою помилку, допомогти їй… Що вона вже не пустить мене до свого дому, я був певен… бо ще всіма своїми нервами відчував її сміх і гнівне тремтіння ніздрів… годинами, цілими годинами борсався я в своїй тісній триметровій кімнаті… а вже був день, уже бралося до полудня…

І враз щось штовхнуло мене до столу… я вихопив жмуток поштового паперу й почав писати їй… я все написав… скиглив, як пес, прохав у неї пробачення, називав себе божевільним, злочинцем… благав її довіритись мені… Присягався, що негайно зникну, зникну з міста, з колонії, а якщо вона захоче, то навіть зі світу… аби тільки вона пробачила мені, довірилась й дозволила допомогти їй у цю останню, нещасну годину… Двадцять сторінок списав я тією маячнею… Мабуть, то був божевільний, неможливий лист, схожий на гарячкове марення, бо коли я встав від столу, то був геть упрілий… кімната крутилася перед очима… довелося випити склянку води… Аж тоді я спробував перечитати листа, але мені стало страшно вже від перших слів… Тремтячими руками я згорнув його і вже взявся був за конверта… коли враз мені сяйнула краща думка. Я знайшов справжнє, вирішальне слово. Я ще раз схопив перо й дописав на останній сторінці: "Чекаю тут, у набережному готелі, на Ваше пробачення. Якщо до сьомої години не одержу відповіді, то застрелюся".

Потім подзвонив боєві й звелів йому віднести листа. Нарешті сказано все… все!

Щось брязнуло біля нас і покотилося. То він необережним рухом перевернув пляшку з-під віскі. Я чув, як рука його нишпорить по палубі; нарешті він знайшов порожню пляшку і, замахнувшись, викинув її за борт. Кілька хвилин він мовчав, потім повів далі ще гарячковіше, ще схвильованіше, квапливіше, ніж раніш.

– Я вже не вірю ні в що… для мене немає ні неба, ні пекла… а коли й є пекло, то я вже його не боюся – воно не може бути жахливіше за ті години, які я пережив від полудня до вечора… Уявіть собі маленьку кімнатку, розпечену сонцем, що, чим ближче до півдня, то стає гарячіша… маленьку кімнатку, де є місце тільки на стіл, стілець і ліжко… На тому столі – нічого, крім годинника й револьвера, а біля столу – людина… людина, що нічого не робить, а лише вдивляється в секундну стрілку годинника… людина, що не їсть, не п'є, не курить, не рухається… а весь час… чуєте?… весь час, три години поспіль… вдивляється в білий кружечок циферблата і в маленьку стрілку, що, цокаючи, оббігає той кружечок… Отак я… отак я перебув той день, увесь час лише ждав, ждав, ждав… але ждав так, як… як людина, що її жене амок, – тупо, вперто, як тварина, із скаженою, простолінійною завзятістю.

Я… не буду вам змальовувати тих годин… та й не зумів би їх змалювати… я вже й сам не розумію, як можна було таке пережити, не… не збожеволівши… Отож у двадцять дві хвилини на четверту… я добре знаю, бо дивився на годинника… раптом хтось постукав до мене в двері… Я плигаю… плигаю, як тигр на свою здобич, одним скоком через усю кімнату до дверей, розчахую їх… під дверима стоїть перелякане китайча з запискою. Я жадібно вихоплюю її в нього з рук, і воно миттю зникає.

Розгортаю записку, хочу прочитати… й не можу… Перед очима в мене розпливаються червоні кола… уявіть собі ту муку… нарешті, нарешті я маю слово від неї, а літери мигтять і танцюють у мене перед очима… Занурюю голову в воду… в очах яснішає… Знову берусь до записки й читаю:

"Запізно! Але чекайте вдома. Може, я ще вас покличу".

Підпису немає. Папірець зім'ятий, відірваний від якогось старого проспекту… слова накидані олівцем, похапцем, абияк, немов під час втечі, на підвіконні або в кареті… не знаю, чому та записка так схвилювала мене… В ній було щось страшне, щось таємниче… якоюсь невимовною тривогою, якимось жахом війнуло мені в душу від тої таємничої записки… а проте… проте я був щасливий… вона мені написала, я ще міг жити, міг їй ще допомогти… і може… міг би… ох, мене зразу опосіли найнеможливіші, найхимерніші мрії й сподіванки… Сотні, тисячі разів перечитував я ту записку, я цілував її… оглядав, чи нема в ній якогось забутого, непоміченого слова… дедалі заплутанішими, хаотичнішими ставали мої марення, то був якийсь фантастичний сон з розплющеними очима… мене ніби паралізувало, я чи то спав, чи то не спав, отупілий і водночас напружений… Так тривало, може, хвилини, а може, й цілі години…

Враз я стрепенувся… Чи не постукав хтось?… Я затамував віддих… хвилина, дві мертвої тиші… А потім знов тихий, наче шурхіт миші, тихий, але настирливий стукіт… Я зірвався на ноги, ще не зовсім отямившись, розчинив двері – там стояв бой, її бой, той самий, якому тоді я заїхав кулаком у зуби… Його смагляве обличчя було сіре, як попіл, а збентежений погляд віщував лихо… мене охопив жах…

– Що сталося? – насилу вимовив я.

– Come quickly,[33] – відповів він… і більше нічого…

Я миттю збіг сходами вниз, він за мною… Садо, маленький візок, стояв унизу, ми сіли в нього…

– Що сталося? – запитав я вдруге…

Він мовчки глянув на мене, весь тремтячи, зціпивши зуби… Я запитав його ще раз – він мовчав далі… Я ладен був знову вдарити його в зуби кулаком, але… мене зворушила його собача відданість тій жінці… і я вже більше не розпитував… Візок мчав так швидко людними вулицями, що перехожі, лаючись, розскакувались навсібіч. Ми виїхали з європейського кварталу на узбережжі в убогішу частину міста й подалися ще далі, в крикливу метушню китайського кварталу… нарешті ми опинилися в вузенькій вулиці, десь край міста… Візок зупинився перед низенькою халупою… Вона була брудна, вгрузла в землю, з вулиці – крамничка, освітлена лойовою свічкою… Котрась із тих халабуд, за якими ховаються курильні опіуму та будинки розпусти, злодійські кубла та комори крадених речей… Бой хапливо постукав… двері ледь прочинилися, крізь щілину зашепотів якийсь голос, нудно про щось допитуючись… Нарешті у мене ввірвався терпець, я зіскочив з візка, штовхнув прочинені двері… стара китаянка, злякано скрикнувши, втекла… бой увійшов за мною і повів мене вузьким коридором… відчинив ще одні двері… двері в темну кімнату, де тхнуло горілкою і згуслою кров'ю… Там щось застогнало… і я пішов навпомацки туди…

Голос знов урвався. А далі він уже швидше захлипав, ніж заговорив:

– Я… я навпомацки пішов туди… Там… там, на брудному матраці… лежало… скорчене з болю… лежало зранене людське тіло… лежала вона…

В темряві я не бачив її обличчя… Мої очі ще не призвичаїлись… я намацав тільки її руку… гарячу… гарячу, як вогонь… У неї був жар, страшний жар… і я здригнувся з жаху… я зразу все збагнув… вона втекла… втекла від мене сюди… Дала себе покалічити першій-ліпшій брудній китаянці тільки тому, що тут сподівалася краще сховати свою таємницю… дала себе зарізати якійсь відьмі, а не довірилась мені… тільки тому, що я, божевільний… не поберіг її гордості, не допоміг їй одразу… тому, що смерті вона боялась не так, як мене…

Я крикнув, щоб дали світло.