Анатомічний жених - Сторінка 2

цей... я не підберу слова... цей незвичайний маскарад?

— Пробачте, містер... це не маскарад, а скоріше нещасливий випадок, — белькотів Джон. — Наслідки одного невдалого експерименту... лікування...

Фатальне слово було сказане.

— Лікування? — вигукнув бухгалтер. — Так ви хворі? І до того ж така... непристойна хвороба? Чого ж ви прийшли? Тут не клініка і не анатомічний музей.

— Але, запевняю вас, я здоровий... я зовсім здоровий... Я хотів тільки сказати, що експеримент провадився для того, щоб лікувати хворих...

— Хіба здорові люди просвічуються, наче графин, і безсоромно виставляють напоказ свої селезінки? Ви самі бачите, що працювати у вашій присутності немислимо. Прошу підійти до касира і взяти розрахунок. Ви більше в нас не служите, містер Сіддонс.

— То, може, за ширмою... — почав Джон і безнадійно махнув рукою. Від цього проклятого проміння не захистить ніяка ширма.

Похиливши голову, поплентався він до касира. Той завив, коли побачив кістяк у світному тілі, довго не міг отямитись і, нарешті, тремтячими руками відлічив гроші.

З торговим домом було покінчено. І з усім на світі покінчено. Іншої роботи йому не знайти, про Мері — нічого й думати...

Джон збирався відлупцювати Аббінгтона, але нещастя, яке на нього звалилося, так його приголомшило, що навіть злість щезла, зостався тільки безнадійний смуток. І коли Сіддонс прийшов до вченого, то лише гірко вигукнув:

— Що ви зі мною зробили, містер Аббінгтон? Професор уважно оглянув Джона і був у захвати — Прекрасно! Чудово! — радів він, повертаючи

Джона. — Дихайте. Не дихайте. Дивовижно! Цього я не чекав.

— Коли б я цього чекав, то відмовився б навіть од мільйона, — відказав Джон.

— Ваші легені в цілковитому порядку, — захоплювався Аббінгтон, не слухаючи Джона. — Ні найменшого затемнення. І серце не збільшене. Нирки на місці. Ви цілком здоровий, містер...

— Здоровий! — зітхнув Сіддонс. — Що мені з такого здоров'я! Краще було б повне затемнення, ніж таке просвічування. Я втратив роботу і не можу показатись на вулиці.

— Зате як зручно для лікарів і для вас самого! Якщо ви захворієте, то навіть зовсім недосвідчений лікар безпомилково поставить діагноз.

— Багато мені допоможе ваш діагноз! — розсердився Джон. — Замість того щоб дивитись, чи на місці в мене печінка, ви б подивились на шлунок!

— А-а. Подивимось. Цілком нормальний. Ніяких натяків на виразки...

— І ніяких натяків на їжу!

— Справді. Шлунок зовсім порожній. Ну, цій біді можна зарадити. З голоду ви не вмрете, не турбуйтеся. Ви тепер становите виключний інтерес для науки. Я влаштую вас при медичному інституті. Ви показуватимете, себе вченим і студентам. Оце і вся робота. Платня невелика, але, мабуть, стільки, скільки ви одержували як рахівник, одержите. Гаразд? А як ви себе почуваєте?

— Препогано!

— Я питаю не про ваш настрій. Чи відчуваєте ви. втому? Чи спите?

— Втоми ніякісінької не відчуваю. Міг би працювати за трьох, тільки хто мене візьме?

— Я вже казав, що у вас буде робота. А сон?

— Зовсім не сплю. Але думаю, що на моєму місці і ви б не спали.

— Прекрасно! Сон переможено! Це чудове відкриття! З вашим свіченням вийшов маленький недогляд. Але ж це тільки експеримент. Ви бачите, я дбаю про вас більше ніж обіцяв. До свого незвичайного вигляду звикнете, безробіття вам не загрожує. Чого ж вам іще бракує? Повірте, є багато, дуже багато таких, що позаздрили б вашому становищу.

— Чого мені ще треба? Містер Аббінгтон! — вигукнув Джон. — Невже ви не розумієте? Адже я живий, молодий, здоровий. І... не самим хлібом живе людина...

— Здається, я починаю догадуватись...

— Догадатись неважко. Я кохаю дівчину. Вона моя наречена.

— Це справді деяке ускладнення, — усміхнувся Аббінгтон. — Але якщо наречена вас любить, вона не відмовиться од вас. Хіба не в кожного з нас є серце, легені, нирки? Ви їй так і скажіть. А звикнути можна до всього.

— Звикнути! Я сам не можу до себе звикнути.

— Вона бачила вас? — поцікавився Аббінгтон.

— Ні. Я не наважувався. Написав листа, нібито поїхав у справах. Містер Аббінгтон! Поверніть мені нормальний вигляд! Благаю вас!

— Цього я не можу зробити. Ви будете прозорим доти, поки радіоактивний елемент, введений у ваше тіло, не розпадеться.

— А довго мені ждати цього розпаду?

— Тривалість життя радія дві тисячі двісті вісімдесят років...

У Джона підломилися коліна. — Тисячі! — вигукнув він.

— Так, але вам на втіху можу сказати, що у ваш організм я ввів штучні радіометали. А вони існують від часток секунди до десяти років. Зокрема — радіокобальт...

— Містер Аббінгтон! То невже немає ніякого засобу, щоб сховати від людей свічення мого тіла?

— Тільки свинцеві екрани.

— Тоді, може, свинцевий плащ...

— Свинцеві штани, свинцевий капюшон? Навряд, щоб такий костюм був зручний для вас. Та й навіщо? Не журіться, містер Сіддонс. Я вас влаштую в інституті, це справа вирішена. Ми захистимо вас від пустої цікавості. Там ви і житимете. Приходьте до мене завтра вранці.

Повернувшись додому, Джон застав коло своїх дверей товстенького присадкуватого чоловіка, поважного і разом з тим пронозуватого.

— Містер Сіддонс?

— До ваших послуг.

— Ви не знаєте мене, я ніколи не бачив вас, але не помиляюсь, що ви — містер Сіддонс. Я до вас у справі, якщо дозволите...

— Будь ласка. — Джон відчинив двері кімнати і впустив відвідувача.

— Моє прізвище Наайт. Джером Наайт. Дозвольте з вами ближче познайомитись. — І Наайт заходився безцеремонно розглядати Джона, обходячи з усіх боків і примовляючи: — Ефектно! Сенсаційно! Оригінальніше, ніж я думав. Оце, мабуть, серце? Ач, як колотиться! Я не знав, що воно таке велике. І зовсім не схоже на ті серця, які зображують проткнутими стрілою або на картах червової масті. А це що? Печінка чи селезінка? А де ж нирки? — Він так захопився, що почав вертіти Джона. — Лікарі кажуть, що в мене нирки не в порядку. Цікаво подивитись, які вони. А чого у вас мозок такий зморщений? У телячому мозку...

— Чого вам треба? — не стерпів Джон.

Містер Наайт запропонував Джону сигару, закурив сам і сказав про мету свого візиту.

Про містера Сіддонса уже говорить усе місто, пишуть газети. Тисячі людей прагнуть побачити феноменальну прозору людину. І містер Наайт, маючи добре серце, вирішив взяти на себе клопіт задовольнити це бажання, якщо на те дасть згоду містер Сіддонс. Витрати по організації публічних сеансів дуже великі, і тому Наайт не може запропонувати містеру Сіддонсу великої суми за виступи, але сподівається, щодо розміру винагороди вони дійдуть згоди.

Джон рішуче відмовився. Цього ще не вистачало! Його виставлятимуть напоказ, мов крокодила або сіамських близнят!

Наайт думав, що Сіддонс просто хоче набити ціну, і почав швидко збільшувати її. Джон не погоджувався. Наайт усе набавляв, і Джон завагався. Він згадав про Мері. Аббінгтон подав надію, що прозорість тіла може зникнути. Він перестане бути живим анатомічним об'єктом, і вони зможуть побратися з Мері. Непогано б заробити на перше обзаведення. Удень — в інституті, ввечері — у Наайта. Спати йому не треба, втоми він ніколи не відчуває. Чому б і не пристати на це?

Тепер уже Джон навмисно набивав ціну і, коли побачив, що більше з Наайта не витягнеш, дав згоду.

Для Джона почалося нове життя. Він був сливе задоволений ним: добре заробляв без будь-якого зусилля, фізично почував себе прекрасно. Йому навіть почала подобатися роль феномена, який викликає сенсацію. Одне турбувало Джона — його відносини з Мері. Під всякими приводами він відкладав побачення з нею, писав їй листи, говорив по телефону. Мері відповідала. В її листах бриніли докори і скарги. Чого він уникає її?

Може, розлюбив? З газет вона вже знає, що з ним скоїлося. Але її любов незрадлива, і даремно він ховається, якщо справа тільки в цьому. "Гора не йде до Магомета, то Магомет прийде до гори", — закінчила вона свого останнього листа.

Коли ввечері "скляна людина", світове чудо — містер Сіддонс виступив у темному залі перед публікою, випромінюючи фосфоричне світло і сяючи всіма нутрощами, в залі пролунав істеричний жіночий крик. На сеансах це нерідко траплялося, але Джон здригнувся, голос здався йому знайомим.

— Жінка зомліла! Увімкніть світло! — вигукнув хтось. Спалахнули лампи. Джон заглянув у зал для глядачів і ахнув. Це була вона, його Мері! Джон наказав перенести дівчину в його кімнату і разом з лікарем почав приводити її до пам'яті.

Мері розплющила очі, з жахом подивилася на Джона і закричала:

— Іди геть! Геть! Це жахливо! Я не можу тебе бачити!

— Мері, люба, заспокойся! Невже я такий страшний? Адже в кожної людини є кістяк, і серце, і селезінка, — згадав він слова Аббінгтона. — Тільки в інших не видно, а в мене видно. Ти ж сама писала, як мене любиш...

— Так, але я не думала... я не могла уявити... Ні, ні! Не приторкайся до мене! Я не можу, не хочу бути твоєю дружиною. Пусти! Ай! — вона враз вирвалась із рук Джона і побігла. Сіддонс погнався за нею, але спіткнувся. Містер Наайт схопив його за руку і крикнув у вухо:

— Опам'ятайтесь! Публіка хвилюється, вимагає повернути гроші. Прошу продовжувати сеанс!

І він вивів Джона на сцену. Світло знову погасили.

Тіло Джона засвітилося — і враз померкло.

Почулися обурені викрики публіки! А Джон стояв розгублений посеред темної сцени, ще не розуміючи, що з ним сталося. Недовгочасний штучний радіоелемент розпався. Джон раптом відчув страшенну втому, захотілося спати. Його довелося відвести в костюмерну, де він упав на кушетку і захропів.

Прокинувся він уже в своїй кімнаті. Подивився на руки. Кістки не просвічувались. Подивився в дзеркало. Ні ребер, ні серця не було видно. Його тіло мало звичайний вигляд.

Побіг у коридор, де був телефон, викликав Мері. Задихаючись від хвилювання, сказав їй про зміну в собі.

— Ні, ні і ні! — почувся в телефоні голос Мері. — Я не можу забути вигляду вашого серця!

— Тоді шукайте собі жениха зовсім без серця! — роздратовано крикнув Джон і повісив трубку.

© БЄЛЯЄВ О. Р. Небесний гість: Повість та оповідання. — К.: Молодь, 1963. — 256 с. — (Пригоди. Подорожі. Наукова фантастика).

© СВЄЧНИКОВА Н. І., переклад з російської, 1963.