Антігона - Сторінка 2

Так, пекельна нудьга. Хоч би просто так побачити її, побазікати з нею… дізнатись, який у неї голос, який характер, дурненька вона чи, навпаки, дуже собі на умі, скромно веде свою роль до якоїсь сприятливої пори. Вірогідно, стерво, що дуже береже себе і знає собі ціну. І скоріш за все дурна… Але яка ж гарна! І знову ночувати поруч з нею! Він встав, відчинив скляні двері на кам'яні сходи у парк, почув тьохкання солов'їв за його шумом, але тут так понесло прохолодним вітром по якихось молодих деревах ліворуч, що він скочив у кімнату. Кімната потемніла, вітер летів по цих деревах, пригнув їх свіжу зелень, і скло дверей і вікон заіскрилося гострими бризками дрібного дощу.

— А їм усе байдуже! – голосно сказав він, слухаючи то далеке, то близьке тьохкання солов'їв, що долітало з усіх боків з-за вітру. І тої ж хвилини почув рівний голос:

— Добрий день.

Він поглянув і оторопів: в кімнаті стояла вона.

— Прийшла поміняти книгу, — сказала вона з привітною незворушливістю. – Тільки й радощів, що книги. – додала вона з легкою посмішкою і підійшла до полиць.

Він пробурмотів:

— Добрий день. Я і не чув, як ви ввійшли.

— Дуже м'які килими, — відповіла вона і, обернувшись, вже довго подивилась на нього своїми некліпаючими сірими очима.

— А що ви любите читати? – запитав він, трохи сміливіше зустрічаючи її погляд.

— Зараз читаю Мопассана, Октава Мірабо…

— Ну так, це зрозуміло. Мопассан усім жінкам подобається. У нього все про любов.

— А що ж може бути кращим за любов?

Голос її був скромним, очі тихо посміхались.

— Любов, любов! – сказав він зітхаючи. – Бувають дивні зустрічі, але… Ваше ім'я, по-батькові, сестро?

— Катерина Миколаївна. А ваше?

— Зовіть мене просто Павликом, — відповів він, все більше смілішаючи.

— Ви думаєте, що я вам теж у тітки годжуся?

— Дорого б я дав мати таку тьотю! Поки що я тільки ваш нещасний сусід.

— Невже це нещастя?

— Я чув вас нині вночі. Ваша кімната, виявляється, поруч з моєю.

Вона байдуже засміялася:

— І я вас чула. Недобре підслухувати і піддивлятися.

— Яка ви недозволенно гарна! – сказав він, розглядаючи впритул її сірі очі, матову білизну її обличчя і лиск темного волосся під білою косинкою.

— Ви так вважаєте? І хочете не дозволити мені бути такою?

— Так. Одні ваші руки можуть з розуму звести…

І він з веселою зухвалістю схопив лівою рукою її праву руку. Вона, стоячи спиною до полиць, поглянула через його плече у вітальню і не відняла руки, дивлячись на нього з дивною усмішкою, ніби чекаючи: ну, а далі що? Він, не випускаючи її руки, міцно стиснув її, відтягуючи донизу, правою рукою охопив її поясницю. Вона знову поглянула через його плече і злегка відкинула голову, немов би захищаючи лице від поцілунку, але притиснулась до нього вигнутим станом. Він, з трудом переводячи подих, потягнувся до її напіврозкритих вуст і посунув її до дивану…

Наступного ранку він прокинувся в її постелі – вона повернулася в нагрітій за ніч, зім'ятій постільній білизні на спину, закинувши голу руку за голову. Він розплющив очі і радісно зустрів її відвертий погляд, із запамороченням відчув терпкий запах її пахви.

У двері хтось квапливо постукав.

— Хто там? – спокійно спитала вона, не відштовхуючи його. – Це ви, Маріє Іллівно?

— Я, Катерино Миколаївно.

— В чому справа?

— Дозвольте ввійти, боюсь хто-небудь мене почує, побіжить і налякає генеральшу…

Коли він заскочив у свою кімнату, вона не поспішаючи повернула ключ у замку.

— Його превосходительству щось недобре, треба, думаю, зробити догляд, — зашепотіла, входячи, Марія Іллівна, — слава богу, генеральша ще спить, ідіть скоріше…

Очі Марії Іллівни вже круглилися, як у змії: вона раптом побачила біля ліжка чоловічі туфлі, — студент утік босим. І вона теж побачила туфлі і очі Марії Іллівни.

Перед сніданком вона пішла до генеральші і сказала, що змушена раптом поїхати: почала спокійно брехати, що одержала листа від батька, — звістку, що її брат тяжко поранений у Маньчжурії, що вдівець-батько зовсім один у такому горі...

— Ах, як я розумію вас! – сказала генеральша, що вже все знала від Марії Іллівни. Ну що ж робити, їдьте. Тільки пошліть зі станції депешу лікарю Кривцову, щоб він негайно приїхав і побув у нас, доки ми знайдемо іншу сестру…

Потім вона постукала до студента і сунула йому записку: "Все пропало, я від'їжджаю. Стара побачила біля ліжка ваші туфлі. Не згадуйте лихим словом".

За сніданком тьотя була тільки трішки печальна, та говорила з ним наче й не було нічого.

— Ти чув? Сестра від'їжджає до батька, він один, брат її тяжко поранений.

— Чув, тьотю. От нещастя ця війна, скільки горя усюди. А що все-таки було з дядею?

— Ах, слава богу, нічого серйозного. Він жахливо недовірливий. Нібито серце, але все це від шлунку…

О третій годині Антігону відвезли трійкою на станцію. Він, не піднімаючи очей, попрощався з нею на пероні, нібито випадково вибігши, щоб наказати осідлати коня. Він готовий був кричати від відчаю. Вона помахала йому з коляски рукавичкою, сидячи вже не в косинці, а в гарненькому капелюшку.

2.10.40