Антоній і Клеопатра - Сторінка 14
- Вільям Шекспір -
Герой з усією притаманною його натурі пристрасністю усе ще прагне виконати взяту на себе роль "доблесного Антонія". Він погоджується на шлюб з Окта-вією, примирюється з тріумвірами, готується до парфянського походу. Однак, прагнучи зберегти вірність самому собі, герой найбільше суперечить своїй природі. Взята Антонієм на себе роль уже перевищує реальні можливості його натури.
Вступає протагоніст і в конфлікт з часом. Героїчна "безмірність" Антонія незрозуміла Октавієві, майбутньому правителю Риму. Іноді вона навіть захоплює його, як підсвідомо приваблюють його і "пороки" коханого Клеопатри. Проте сам Октавій аж ніяк не здатний на шаленство. Для нього пропозиція Аитонія вирішити кінець боротьби за владу особистим поєдинком позбавлена сенсу. Часи особистої доблесті відійшли в минуле. Новим обставинам більше відповідає прозаїчна діловитість майбутнього Августа, ніж епічна "безмірність" Антонія. [675]
Вступаючи в конфлікт з часом, трагічний протагоніст п'єси вступає в суперечність і з самим собою, його внутрішній світ позбавлений гармонії. Трагічно переживаючи свою "дегероїзацію", Антоній бачить її причину в пристрасті до Клео-патри. Відрікаючись від голосу почуття, герой лише збільшує розлад з самим собою. Всупереч волі героя, його природа виявляє здатність до саморозвитку. Приклад цього — несподівана для самого Антонія втеча в битві при Акції. Проте саме в стихійній слабкості героя і виявляється "безмірне" багатство його натури, здатної не тільки на героїчну звитягу, а й на людську слабкість.
У висвітленні людської "слабкості" доблесного Антонія і полягає сценічна функція образу Клеопатри. Одиничний за своїм характером, цей образ багатьма нитками пов'язаний з усією творчістю Шекспіра. У ньому — язичницька чарівність Венери ("Венера і Адоніс"), мінливість Крессіди ("Троїл і Крессіда"), чуттєва краса "смуглявої леді сонетів". Почасти схожі з химерами Клеопатри й примхи героїнь Шекспірових комедій. Проте все це розчинене в неповторній природності внутрішнього світу Клеопатри, стихійного, як сама природа пристрасті. В жодній іншій героїні Шекспіра жіноче начало не було таке акцентоване, гранично оголене. її стихія — вода, покровителька — богиня родючості Ізіда. Подібно до того, як води Нілу приносять то голод, то достаток, Клеопатра обдаровує Антонія і радощами, і стражданнями. "При тім Клеопатра не молода, наївна дівчина, як Джульєтта, що безоглядно оддається одному своєму чуттю, не ангельська, строга невинність, як Корделія, не фурія в жіночій подобі, як леді Макбет, не безсердечна злочинниця, як Гонеріль, не гіпокритка," як Гамлетова мати, не вірна і при тім геройська жона, як Порція, ані не чула та лагідна, як Дездемона. В ній змішані всі елементи жіночої вдачі в дивну, оригінальну цілість" (І. Франко).
Жіноча "слабкість" і є "доблесть" Клеопатри. У цьому вона рівновелика Анто-нієві. Основна сфера її дії — це сфера почуття. І тут Клеопатра прагне до цілковитого торжества. Подібно до того як великий римлянин жадає влади над світом, Клеопатрі необхідно володарювати над самим Антонієм. І для цього її почуття повинне бути невичерпно розмаїтим, неповторним у своїй мінливості. Уся багатоманітність людської натури стиснута в Клеопатрі, сконцентрована в апріорно негероїчному, суто жіночому началі її натури. Втеча Антонія при Акції — це найвищий тріумф героїні.
Клеопатра може бути нещирою і керуватися розрахунком. У вирішальній битві, боячись цілковитого розгрому, вона відводить єгипетські кораблі, намагається обманути Октавія, приховавши від нього частину своїх скарбів, тощо. Інстинкт самозбереження часом приглушує в її душі голос пристрасті. Дії героїні нерідко імпульсивні й неначе позбавлені сенсу. Проте Клеопатра чарівна навіть у своїх примхах. Холодний і байдужий до її "чарів" лише один Октавій.
Причина неповторної чарівності цариці Єгипту — в її цілковитій тотожності самій собі, тому світу, який її оточує. Клеопатра немислима поза п'янкою атмосферою александрійського палацу з його витонченою розкішшю. її пристрасть — плід довгого розвитку східноелліністичної культури почуття. Особисте, соціальне, навіть космічне начала постають в образі цариці Єгипту в гармонійній цілісності. [676] Незважаючи на всі спроби Антонія утвердити себе в новій реальності Риму, між доблесним полководцем епохи громадянських воєн і суспільством часів утвердження принципату вже неможлива єдність. Єгипет Клеопатри існує лише доти, доки існує його правителька. Разом з Клеопатрою зникає і все її оточення.
Пристрасть для "навіженої" Клеопатри — не примха, а природний вияв її характеру, самої особистості героїні. В ній — її минуле і сьогоднішнє. Мінлива в своїх бажаннях цариця прагне, власне, одного — щоб Антоній належав їй цілком. Проте Клеопатра хоче бачити в ньому лише "доблесного", "безмірного" Антонія. У цьому— трагічна помилка героїні. Спонукаючи Антонія до титанічних проявів його натури і водночас розчиняючи героїзм коханого в чуттєвій стихії пристрасті, Клеопатра дедалі посилює розлад в душі героя. Сліпота трагічного афекту героїні — в нерозумінні того, що лише "негероїчний" Антоній міг би цілком підкоритись голосу почуття. Примушуючи протагоніста жити на героїчній межі, в трагічному протиборстві з самим собою і з навколишнім світом, Клеопатра неминуче наближає загибель Антонія.
В міру розвитку дії цей конфлікт дедалі загострюється і розв'язується у фіналі трагедії вже на новому рівні. Антоній зазнає цілковитої поразки в боротьбі з Октавієм. Друзі кидають його. Залишає героя бог-покровитель Геркулес. "Безмірний" епічний Антоній стає Антонієм-Людиною. Він прощає Енобарба, який зрадив його. Почуття героя очищається від ревнощів і підозр до Клеопатри. Саме тепер він знаходить ту цілісність, якої прагнув. Фінал трагедії сповнений сумної краси і гармонії.
Доблесно вмирає Антоній,— "Антонія не Цезар переміг, Антоній сам себе подужав",— здобуваючи ціною загибелі нове знання про світ, про самого себе. Разом з Антонієм гине й Клеопатра. її загибель не несподівана. Прекрасна цариця Єгипту помирає так само природно, як і жила. Буря почуттів у душі героїні — небажання брати участь у тріумфі Октавія, страх смерті й т. д.— розчиняється в пристрасному бажанні бути разом з "доблесним" Антопієм і в смерті. Щемливого суму сповнені слова Клеопатри: "Мені приснилось — був колись Антоній". її життя втратило тепер сенс. Доба Антонія відійшла разом із ним.
Особлива театральність п'єси, виразність характерів героїв зумовили сценічну популярність "Антонія і Клеопатри". У XVII ст. трагедія була перероблена англійським драматургом Дж. Драйденом в дусі класицизму і поставлена під назвою "Все заради кохання" (1678 p.). В кінці XIX ст. до сюжету Шекспірової п'єси звернувся один із провідних режисерів вікторіанського театру Г. Бірбом-Трі. Спектакль у Театрі його величності вражав декоративною пишністю і помпезністю. Клеопатра, убрана в срібло, із срібною короною на голові й золотим скіпетром у руках з'являлась перед глядачем на чолі довгої процесії. У Стрет-фордському меморіальному театрі п'єсу ставила шекспірівська трупа Бенсона. У 30-і pp. XX ст. постановку "Антонія і Клеопатри" на сцені театру "Олд Вік" здійснив режисер X. Уїльямс, який спробував воскресити єлизаветинську виставу. [677]
Серед російських постановок слід згадати спектакль 1&87 р. У ньому брали участь кращі російські актори. Роль Клеопатри зіграла Г. Федотова, Антонія — К. Ри" баков, Октавія — О. Южин.
Перший переклад, п'єси українською мовою був здійснений 1886 р. П. Кулі-шем. Передмову до трагедії написав І. Франко.
ПРИМІТКИ ДО "АНТОНІЯ І КЛЕОПАТРИ"
С. 417. Марк Антоній (бл. 83-30 до н. є.)-римський політичний діяч і полководець, сподвижник Юлія Цезаря. З 44 р. до її. є.— консул. Член II тріумвірату (Октавій, Антоній, Лепід).
Клеопатра VII (69-ЗО до н. є.) — дочка Птолемея Авлета, остання цариця Єгипту з династії Птолемеїв. Згідно із заповітом батька вийшла заміж за свого брата Птолемея Діоніса. Пізніше втратила владу, проте 47 р. до н. є. була поновлена на престолі Юлієм Цезарем. 37 р. до н. є. зблизилась із Марком Антонієм. Підтримувала його в боротьбі проти Октавія.
С. 418. ...один із трьох Усесвіту стовпів...— тобто один із тріумвірів.
Фульвія — перша дружина Марка Антонія. 41 р. до н. є. разом з братом Антонія консулом Люцієм Антонієм розпочала боротьбу проти Октавія, яка закінчилась її поразкою 40 р. до н. є.
Скудобородий Цезар — тобто Октавій Цезар (63 до н. є.— 14 н. є.), наймолодший з тріумвірів; коли загинув Юлій Цезар (44 до н. є.), йому було лінію 19 років. До 44і р. до н. є.— Гай Октавій, з 44 р. до н. є.— Юлій Цезар Октавіан, з 27 р. до н. є.— Цезар Октавіан Август. Племінник Юлія Цезаря, який усиновив його і оголосив у заповіті своїм спадкоємцем. Після перемоги над Антонієм та усунення Лепіда — самодержавний правитель Риму. З— 27 р. до н. є.-римський імператор. Дістао від сенату титул' Августа ("Священного").
С. 421. Якщо пітні долоні не віщують плодючості...— За давніми уявленнями вологі долоні вважалися ознакою жагучої вдачі.
С. 422. Ізіда (Ісіда) — в міфології Стародавнього Єгипту богиня родючості, материнства, життя та здоров'я. Зображували її в коропі з коров'ячими рогами та сонячним диском між ними.
С. 423. Люцій — мається на увазі брат Антонія консул Люцій Антоній.
Вся Азія в руках у Лабієна.— Лабіен Квінт — римський полководець, син "трибуна Тіта Лабієна, який був прихильником Брута і Кассія. Квінт Лабієн утік до парфян і в. союзі з ними вів боротьбу проти тріумвірів. 41 р. до н. є. війська Лабієна захопили Сірію та значну частину Малої Азії. Загинув у битві" з римськими військами. Лідія й Іонія — історичні області в Малій Азії. [678]
С. 424. Сікіон — давньогрецьке місто, розташоване на Пелопоннеському півострові.
С. 425. Секст Помпей (75-35 до н. є.) — молодший сіш римського полководця та політичного діяча Гпея Помпея, прозваного Великим (106— 48 до н. є.), члена І тріумвірату, який боровся за владу з Цезарем. 48 р. до н. є. Юлій Цезар у битві прн Фарсалі завдав військам Помпея нищівної поразки. Сам Помпей невдовзі загинув у Єгипті, його син Секст Помпей захопив Сіці.чію, звідкіля вів морську війну з II тріумвіратом.
Достоту кінський волос...— За давніми забобонами, кінський волос, попавши в застояну воду, обертався на отруйного черв'яка.
С, 429.
Вступає протагоніст і в конфлікт з часом. Героїчна "безмірність" Антонія незрозуміла Октавієві, майбутньому правителю Риму. Іноді вона навіть захоплює його, як підсвідомо приваблюють його і "пороки" коханого Клеопатри. Проте сам Октавій аж ніяк не здатний на шаленство. Для нього пропозиція Аитонія вирішити кінець боротьби за владу особистим поєдинком позбавлена сенсу. Часи особистої доблесті відійшли в минуле. Новим обставинам більше відповідає прозаїчна діловитість майбутнього Августа, ніж епічна "безмірність" Антонія. [675]
Вступаючи в конфлікт з часом, трагічний протагоніст п'єси вступає в суперечність і з самим собою, його внутрішній світ позбавлений гармонії. Трагічно переживаючи свою "дегероїзацію", Антоній бачить її причину в пристрасті до Клео-патри. Відрікаючись від голосу почуття, герой лише збільшує розлад з самим собою. Всупереч волі героя, його природа виявляє здатність до саморозвитку. Приклад цього — несподівана для самого Антонія втеча в битві при Акції. Проте саме в стихійній слабкості героя і виявляється "безмірне" багатство його натури, здатної не тільки на героїчну звитягу, а й на людську слабкість.
У висвітленні людської "слабкості" доблесного Антонія і полягає сценічна функція образу Клеопатри. Одиничний за своїм характером, цей образ багатьма нитками пов'язаний з усією творчістю Шекспіра. У ньому — язичницька чарівність Венери ("Венера і Адоніс"), мінливість Крессіди ("Троїл і Крессіда"), чуттєва краса "смуглявої леді сонетів". Почасти схожі з химерами Клеопатри й примхи героїнь Шекспірових комедій. Проте все це розчинене в неповторній природності внутрішнього світу Клеопатри, стихійного, як сама природа пристрасті. В жодній іншій героїні Шекспіра жіноче начало не було таке акцентоване, гранично оголене. її стихія — вода, покровителька — богиня родючості Ізіда. Подібно до того, як води Нілу приносять то голод, то достаток, Клеопатра обдаровує Антонія і радощами, і стражданнями. "При тім Клеопатра не молода, наївна дівчина, як Джульєтта, що безоглядно оддається одному своєму чуттю, не ангельська, строга невинність, як Корделія, не фурія в жіночій подобі, як леді Макбет, не безсердечна злочинниця, як Гонеріль, не гіпокритка," як Гамлетова мати, не вірна і при тім геройська жона, як Порція, ані не чула та лагідна, як Дездемона. В ній змішані всі елементи жіночої вдачі в дивну, оригінальну цілість" (І. Франко).
Жіноча "слабкість" і є "доблесть" Клеопатри. У цьому вона рівновелика Анто-нієві. Основна сфера її дії — це сфера почуття. І тут Клеопатра прагне до цілковитого торжества. Подібно до того як великий римлянин жадає влади над світом, Клеопатрі необхідно володарювати над самим Антонієм. І для цього її почуття повинне бути невичерпно розмаїтим, неповторним у своїй мінливості. Уся багатоманітність людської натури стиснута в Клеопатрі, сконцентрована в апріорно негероїчному, суто жіночому началі її натури. Втеча Антонія при Акції — це найвищий тріумф героїні.
Клеопатра може бути нещирою і керуватися розрахунком. У вирішальній битві, боячись цілковитого розгрому, вона відводить єгипетські кораблі, намагається обманути Октавія, приховавши від нього частину своїх скарбів, тощо. Інстинкт самозбереження часом приглушує в її душі голос пристрасті. Дії героїні нерідко імпульсивні й неначе позбавлені сенсу. Проте Клеопатра чарівна навіть у своїх примхах. Холодний і байдужий до її "чарів" лише один Октавій.
Причина неповторної чарівності цариці Єгипту — в її цілковитій тотожності самій собі, тому світу, який її оточує. Клеопатра немислима поза п'янкою атмосферою александрійського палацу з його витонченою розкішшю. її пристрасть — плід довгого розвитку східноелліністичної культури почуття. Особисте, соціальне, навіть космічне начала постають в образі цариці Єгипту в гармонійній цілісності. [676] Незважаючи на всі спроби Антонія утвердити себе в новій реальності Риму, між доблесним полководцем епохи громадянських воєн і суспільством часів утвердження принципату вже неможлива єдність. Єгипет Клеопатри існує лише доти, доки існує його правителька. Разом з Клеопатрою зникає і все її оточення.
Пристрасть для "навіженої" Клеопатри — не примха, а природний вияв її характеру, самої особистості героїні. В ній — її минуле і сьогоднішнє. Мінлива в своїх бажаннях цариця прагне, власне, одного — щоб Антоній належав їй цілком. Проте Клеопатра хоче бачити в ньому лише "доблесного", "безмірного" Антонія. У цьому— трагічна помилка героїні. Спонукаючи Антонія до титанічних проявів його натури і водночас розчиняючи героїзм коханого в чуттєвій стихії пристрасті, Клеопатра дедалі посилює розлад в душі героя. Сліпота трагічного афекту героїні — в нерозумінні того, що лише "негероїчний" Антоній міг би цілком підкоритись голосу почуття. Примушуючи протагоніста жити на героїчній межі, в трагічному протиборстві з самим собою і з навколишнім світом, Клеопатра неминуче наближає загибель Антонія.
В міру розвитку дії цей конфлікт дедалі загострюється і розв'язується у фіналі трагедії вже на новому рівні. Антоній зазнає цілковитої поразки в боротьбі з Октавієм. Друзі кидають його. Залишає героя бог-покровитель Геркулес. "Безмірний" епічний Антоній стає Антонієм-Людиною. Він прощає Енобарба, який зрадив його. Почуття героя очищається від ревнощів і підозр до Клеопатри. Саме тепер він знаходить ту цілісність, якої прагнув. Фінал трагедії сповнений сумної краси і гармонії.
Доблесно вмирає Антоній,— "Антонія не Цезар переміг, Антоній сам себе подужав",— здобуваючи ціною загибелі нове знання про світ, про самого себе. Разом з Антонієм гине й Клеопатра. її загибель не несподівана. Прекрасна цариця Єгипту помирає так само природно, як і жила. Буря почуттів у душі героїні — небажання брати участь у тріумфі Октавія, страх смерті й т. д.— розчиняється в пристрасному бажанні бути разом з "доблесним" Антопієм і в смерті. Щемливого суму сповнені слова Клеопатри: "Мені приснилось — був колись Антоній". її життя втратило тепер сенс. Доба Антонія відійшла разом із ним.
Особлива театральність п'єси, виразність характерів героїв зумовили сценічну популярність "Антонія і Клеопатри". У XVII ст. трагедія була перероблена англійським драматургом Дж. Драйденом в дусі класицизму і поставлена під назвою "Все заради кохання" (1678 p.). В кінці XIX ст. до сюжету Шекспірової п'єси звернувся один із провідних режисерів вікторіанського театру Г. Бірбом-Трі. Спектакль у Театрі його величності вражав декоративною пишністю і помпезністю. Клеопатра, убрана в срібло, із срібною короною на голові й золотим скіпетром у руках з'являлась перед глядачем на чолі довгої процесії. У Стрет-фордському меморіальному театрі п'єсу ставила шекспірівська трупа Бенсона. У 30-і pp. XX ст. постановку "Антонія і Клеопатри" на сцені театру "Олд Вік" здійснив режисер X. Уїльямс, який спробував воскресити єлизаветинську виставу. [677]
Серед російських постановок слід згадати спектакль 1&87 р. У ньому брали участь кращі російські актори. Роль Клеопатри зіграла Г. Федотова, Антонія — К. Ри" баков, Октавія — О. Южин.
Перший переклад, п'єси українською мовою був здійснений 1886 р. П. Кулі-шем. Передмову до трагедії написав І. Франко.
ПРИМІТКИ ДО "АНТОНІЯ І КЛЕОПАТРИ"
С. 417. Марк Антоній (бл. 83-30 до н. є.)-римський політичний діяч і полководець, сподвижник Юлія Цезаря. З 44 р. до її. є.— консул. Член II тріумвірату (Октавій, Антоній, Лепід).
Клеопатра VII (69-ЗО до н. є.) — дочка Птолемея Авлета, остання цариця Єгипту з династії Птолемеїв. Згідно із заповітом батька вийшла заміж за свого брата Птолемея Діоніса. Пізніше втратила владу, проте 47 р. до н. є. була поновлена на престолі Юлієм Цезарем. 37 р. до н. є. зблизилась із Марком Антонієм. Підтримувала його в боротьбі проти Октавія.
С. 418. ...один із трьох Усесвіту стовпів...— тобто один із тріумвірів.
Фульвія — перша дружина Марка Антонія. 41 р. до н. є. разом з братом Антонія консулом Люцієм Антонієм розпочала боротьбу проти Октавія, яка закінчилась її поразкою 40 р. до н. є.
Скудобородий Цезар — тобто Октавій Цезар (63 до н. є.— 14 н. є.), наймолодший з тріумвірів; коли загинув Юлій Цезар (44 до н. є.), йому було лінію 19 років. До 44і р. до н. є.— Гай Октавій, з 44 р. до н. є.— Юлій Цезар Октавіан, з 27 р. до н. є.— Цезар Октавіан Август. Племінник Юлія Цезаря, який усиновив його і оголосив у заповіті своїм спадкоємцем. Після перемоги над Антонієм та усунення Лепіда — самодержавний правитель Риму. З— 27 р. до н. є.-римський імператор. Дістао від сенату титул' Августа ("Священного").
С. 421. Якщо пітні долоні не віщують плодючості...— За давніми уявленнями вологі долоні вважалися ознакою жагучої вдачі.
С. 422. Ізіда (Ісіда) — в міфології Стародавнього Єгипту богиня родючості, материнства, життя та здоров'я. Зображували її в коропі з коров'ячими рогами та сонячним диском між ними.
С. 423. Люцій — мається на увазі брат Антонія консул Люцій Антоній.
Вся Азія в руках у Лабієна.— Лабіен Квінт — римський полководець, син "трибуна Тіта Лабієна, який був прихильником Брута і Кассія. Квінт Лабієн утік до парфян і в. союзі з ними вів боротьбу проти тріумвірів. 41 р. до н. є. війська Лабієна захопили Сірію та значну частину Малої Азії. Загинув у битві" з римськими військами. Лідія й Іонія — історичні області в Малій Азії. [678]
С. 424. Сікіон — давньогрецьке місто, розташоване на Пелопоннеському півострові.
С. 425. Секст Помпей (75-35 до н. є.) — молодший сіш римського полководця та політичного діяча Гпея Помпея, прозваного Великим (106— 48 до н. є.), члена І тріумвірату, який боровся за владу з Цезарем. 48 р. до н. є. Юлій Цезар у битві прн Фарсалі завдав військам Помпея нищівної поразки. Сам Помпей невдовзі загинув у Єгипті, його син Секст Помпей захопив Сіці.чію, звідкіля вів морську війну з II тріумвіратом.
Достоту кінський волос...— За давніми забобонами, кінський волос, попавши в застояну воду, обертався на отруйного черв'яка.
С, 429.