Архів Шерлока Холмса - Сторінка 4

Довелося накласти пару швів. Хворому впорснуто морфій. Йому потрібен спокій, але коротку розмову цілком можу дозволити.

Заручившись цим дозволом, я навшпиньках ступив до тьмяної кімнати. Стражденник не спав, і я почув, як він хрипко прошепотів моє ім’я. Штору було опущено більш ніж наполовину, але сонячний промінець пробивався до кімнати й падав на перев’язану голову пораненого. Кривава смуга просочилася крізь біле полотно пов’язки. Я сів поруч із Холмсом і похилив голову.

— Усе гаразд, Ватсоне. Не журіться, — пробурмотів він кволим голосом. — Не все так погано, як здається.

— Дякувати Богові, коли так!

— Я все-таки вмію боротися сам на сам з людиною, яка озброєна палицею. Але коли їх двоє, це вже для мене занадто.

— Що я можу зробити для вас, Холмсе? Звичайно, це той клятий тип підіслав їх. Скажіть лише слово і я піду й здеру з нього шкуру.

— Любий мій друже! Ні, тут ми нічого не вдіємо, хіба що поліція схопить їх. Але їм допомогли втекти. Будьте в цьому певні. Зачекайте трохи. В мене є деякі наміри. Насамперед треба наголосити, що я зазнав тяжких поранень. До вас приходитимуть газетярі. Налякайте їх, Ватсоне. Добре, коли я проживу хоч тиждень, струс мозку, маячня — все, що завгодно! Тут ви не перестараєтесь.

— А сер Леслі Окшот?

— Із ним усе буде гаразд. Він мене бачитиме в найгіршому стані. Я про це потурбуюся.

— Щось іще?

— Так. Скажіть Шинвелу Джонсону, щоб він прибрав з дороги дівчину. Ті красені тепер полюватимуть на неї. Їм, звичайно, відомо, що вона тоді була зі мною. Якщо вже вони накинулись на мене, то її навряд чи обминуть. Це слід зробити негайно. Сьогодні ж увечері.

— Я вже йду. Що-небудь іще?

— Покладіть на стіл люльку та мою перську пантофлю з тютюном. Отак! Заходьте щоранку, ми обміркуємо наші дії.

Того самого вечора ми з Джонсоном перевезли міс Вінтер до тихого передмістя й потурбувалися про те, щоб вона залягла на дно, поки небезпека не мине.

Шість днів публіка була твердо переконана, що Холмс стоїть на порозі смерті. Зведення були надзвичайно сумні, і в газетах з’являлися лиховісні дописи. Мої постійні відвідини Холмса переконали мене в тому, що все не так уже й погано. Міцна його натура і рішуча воля чинили дива. Він швидко одужував, — як я часом підозрював, навіть швидше, ніж хотів показати мені. Дивовижна таємничість, притаманна цій людині, часто призводила до драматизму, але водночас змушувала навіть найближчого друга ламати голову над тим, що в нього може бути на думці. Він довів як незаперечну істину те, що найпотаємніші задуми можна виношувати лише на самоті. Я був ближчий до нього, ніж будь-хто інший, але завжди відчував ту величезну відстань, яка пролягає між нами.

Сьомого дня шви зняли, але водночас у вечірніх газетах з’явилося повідомлення, що в Холмса бешиха. Ті самі вечірні газети подали оголошення, яке я не міг не показати своєму другові — байдуже, хворому чи здоровому. В ньому йшлося про те, що серед пасажирів пароплава "Руританія", який відбуває з Ліверпуля в п’ятницю, буде барон Адельберт Ґрюнер, якому треба владнати важливі грошові справи в Штатах перед весіллям з міс Вайолет де Мервіль, єдиною дочкою... і таке інше. Холмс вислухав цю новину з холодним, зосередженим виразом на блідому обличчі, який свідчив, що його це тяжко вразило.

— П’ятниця! — вигукнув він. — У нас лише три доби. Напевно, ці негідники вирішили обминути небезпеку. Але нічого не вийде, Ватсоне! Господом присягаюся, не вийде! А тепер, Ватсоне, я хочу, щоб ви дещо зробили для мене.

— Я задля того й приїхав, Холмсе.

— Гаразд, тоді присвятіть наступні двадцять чотири години ґрунтовному вивченню китайської порцеляни.

Він нічого не пояснював, та я нічого й не питав. Зі свого попереднього досвіду я знав, що наймудріше буде скоритись. Але коли я покинув кімнату й подався вниз по Бейкер-стрит, мене непокоїла думка: як же, в біса, виконати отакий дивний наказ? Урешті-решт я поїхав до Лондонської бібліотеки на площі Сент-Джеймс, розтлумачив усе своєму приятелеві Ломаксу, молодшому бібліотекареві, й повернувся додому з грубезним томом під пахвою.

Кажуть, що адвокат, який узявся за певну справу, найдокладніше розпитує кожного свідка в понеділок, однак уже в суботу забуває про все. Звичайно, я не хотів би вдавати з себе знавця порцеляни. Але цілий вечір, і цілу ніч із короткою перервою для сну, й цілий наступний ранок я вбирав у свою пам’ять найрізноманітніші назви. Я дізнався про клейма великих майстрів розпису, про таємниці круглих дат, про знаки Гун-Ву й чудові вироби Юн-Ло, про розписи Тан-Їнь і славетні речі первісної доби Сун та Юань. Я був переповнений усіма цими відомостями, коли з’явився до Холмса наступного вечора. Він уже підвівся з ліжка, хоча з газетних повідомлень на це не можна було сподіватись, і глибоко сидів в улюбленому кріслі, підперши рукою перев’язану голову.

— Але ж, Холмсе, — мовив я, — коли вірити газетам, то ви помираєте.

— Саме таке враження я й хотів створити, — відповів він. — То як, вивчили уроки, Ватсоне?

— В усякому разі, спробував.

— Гаразд. Ви можете вільно вести розмову про ці речі?

— Сподіваюся, що можу.

— Тоді подайте мені оту коробочку з каміна.

Відкинувши вічко, він дістав невеличку річ, щільно обгорнуту тонким східним шовком. Розгорнувши його, видобув малесеньку тарілочку рідкісного темно-синього кольору.

— Обережно поводьтеся з нею, Ватсоне. Це справжня порцеляна доби династії Мін[16], тонка, мов яєчна шкаралупка. У Крісті ніколи не бувало таких речей. Повний сервіз коштує королівських грошей — невідомо, чи існує він де-небудь у світі, крім палацу імператора в Пекіні. Глянувши на цю штучку, кожен поціновувач утратить розум.

— Що я маю з нею зробити?

Холмс подав мені картку, де було надруковано: "Доктор Хілл Бартон, Гафмун-стрит, 369".

— Це ваше ім’я на сьогоднішній вечір, Ватсоне. Ви підете до барона Ґрюнера. Я дещо знаю про його звички, тож о пів на дев’яту він має бути вільний. З листа він попередньо довідається про ваш візит: ви напишете, що хотіли б принести йому річ із унікального китайського сервізу доби Мін. Ви лікар — цю роль вам легко вдасться зіграти. Ви колекціонуєте порцеляну, і цей сервіз потрапив до ваших рук. Знаючи про баронову цікавість до таких речей, ви були б не проти продати його.

— За яку ціну?

— Добре, що спитали, Ватсоне. Ви провалилися б, якби не знали ціни своєму товару. Цю тарілочку роздобув для мене сер Джеймс, узявши її, як я зрозумів, з колекції свого клієнта. Можна сказати без перебільшення, що іншої такої в світі немає.

— Я міг би запропонувати, щоб сервіз оцінив якийсь знавець.

— Чудово, Ватсоне! Сьогодні у вас просто блискучий розум. Запропонуйте Крісті чи Сотбі[17]. Ваша делікатність не дозволяє вам самому визначити ціну.

— А якщо барон не схоче прийняти мене?

— О, ще й як схоче. Він просто марить збиранням колекцій, причому в найвитонченішій формі, — надто коли йдеться про речі, що їх він поціновує як знавець. Сідайте-но, Ватсоне, я продиктую вам лист. Відповіді не треба. Ви просто повідомите його, коли й чому прийдете.

Це був чудовий документ — стислий, вишуканий, що розпалив би цікавість будь-якого поціновувача. В призначений час посильний відніс лист. Того самого вечора з коштовною тарілочкою в руках і з візитною карткою доктора Хілла Бартона в кишені я вирушив назустріч пригодам.

Розкішний будинок і садиба свідчили, що барон Ґрюнер справді був надзвичайно багатою людиною. Довга доріжка, оточена обабіч ріденькими кущиками, вела до великого кам’янистого майданчика, оздобленого статуями. Цю садибу колись побудував у дні своєї гучної слави південноафриканський "золотий король". Тож широкий, низький будинок із башточками по кутках, схожий на якусь архітектурну химеру, вражав своїми розмірами й солідністю. Ключник, ліврея якого пасувала б радше житлу єпископа, пустив мене всередину й передав убраному в оксамит лакеєві, що привів мене перед очі барона.

Той стояв біля відчиненої величезної шафи між двома вікнами, де зберігалася частина його китайської колекції. Коли я увійшов, він обернувся, тримаючи в руці маленьку брунатну вазочку.

— Сідайте, будь ласка, докторе, — сказав він. — Я саме оглядав свої скарби, й мені спало на думку поповнити їх. Може, вас зацікавить цей виріб доби династії Тан[18], сьомого століття? Я певен, що вам не доводилося бачити кращої роботи й багатшої поливи. Ви принесли ту тарілочку доби Мін, про яку писали?

Я обережно розпакував тарілочку й подав йому. Він сів за письмовий стіл, підсунув лампу, бо вже смеркало, й заходився оглядати порцеляну. Обличчя барона залило жовте світло, і я міг легко розгледіти його риси.

Це справді був на диво гарний чоловік. Його європейська слава красеня видавалась цілком заслуженою. Зросту він був невисокого, проте статуру мав струнку й виразну. Його обличчя було смагляве, майже східне, з великими, темними, млосними очима, що так легко приваблюють жінок. Волосся й вуса — густо-чорні, причому короткі, старанно підфарбовані вусики стриміли вгору. Витончену красу цих рис псував лише виразний, з тонкими губами рот. То був справжнісінький рот убивці — жорстокий, твердий рубець на обличчі, щільно стиснутий і страшний. Хтось невдало порадив баронові підстригати вуса так, щоб було видно губи — цей наданий самою природою знак небезпеки для його жертви. Його голос мило бринів, а манери були бездоганні. Я дав би йому трохи більше як тридцять років, хоча потім ми довідалися з документів, що баронові було сорок два.

— Чудово, пречудово! — мовив він нарешті. — То ви кажете, що маєте сервіз із шести тарілочок? Дивна річ, я ніколи не чув про такі вишукані вироби. Я знав лише, що в Англії є один подібний сервіз, але він навряд чи з’явиться на ринку. Чи не буде нескромним з мого боку спитати, як він потрапив до вас, докторе Хілле Бартоне?

— Яке це має значення? — недбало спитав я. — Адже ви бачите, що то справжня річ, а щодо ціни, то мене влаштує оцінка знавця.

— Дуже дивно, — мовив він, і темні очі його спалахнули підозрою. — Коли маєш справу з дорогими речами, то природно, що виникає бажання дізнатись про цю угоду все. Що це справжня річ, я не маю жодного сумніву. Але якщо раптом з’ясується, — а я мушу брати до уваги будь-який випадок, — що ви не мали права її продавати?

— Можу запевнити вас, що нічого такого не буде.

— Тоді, звичайно, виникає питання, хто може це підтвердити.

— Хоча б мої банкіри.

— Добре.