Архів Шерлока Холмса - Сторінка 40

Ви знаєте, що я — людина цілком безстороння. Зі своїм завданням ви впоралися якнайкраще. Багато хто й цього не зумів би. Але деяких суттєвих дрібниць ви справді не помітили. Що думають сусіди про цього Емберлі та його дружину? Хіба це не має значення? А доктор Ернест, — невже він і справді такий легковажний бабій? З вашими природними даними, Ватсоне, будь-яка жінка може стати вашим помічником і спільником. Що про це думає поштова служниця чи дружина зеленяра? Уявляю собі таку картину: ви нашіптуєте ніжні слівця молоденькій служниці з "Блакитного якоря" й дістаєте за це потрібні відомості. І все пропало марно!

— Це ще не пізно зробити.

— Ба ні, ви вже запізнилися. З допомогою телефону та Скотленд-Ярду я маю звичку дізнаватися про найпотрібніше, не залишаючи цієї кімнати. До речі, відомості, які я зібрав, підтверджують слова старого. У містечку він має славу скнари, для дружини був вимогливим і суворим чоловіком. Те, що в "коморі" він тримав велику суму грошей, — чистісінька правда. Так само, як і те, що доктор Ернест, чоловік нежонатий, грав з Емберлі в шахи, а з дружиною його, напевно, крутив фіґлі-міґлі. Все це ясно як Божий день, і до цього нічого додати, але все ж таки, все ж таки!..

— То в чому ж тут заковика?

— Можливо, в моїй уяві. Нехай вона там і залишається, Ватсоне. А ми з вами врятуємось від сірих буднів цього світу за дверцятами музики. Сьогодні в Альберт-Холлі[65] співає Каріна[66], і ми ще встигнемо переодягтися, пообідати, а тоді віддамося насолоді...

Другого дня я прокинувся рано, але крихти від грінок та шкаралупа від двох яєць на столі свідчили про те, що мій друг підхопився ще раніше. Тут-таки на столі я знайшов папірець, на якому було надряпано:

"Любий Ватсоне!

Є ще кілька моментів щодо містера Джозії Емберлі, які я хотів би з’ясувати. Коли я про них дізнаюся, ми зможемо спокійно закінчити цю справу або ж ні. Прошу вас бути поруч зі мною близько третьої години, бо цілком можливо, що ви станете мені в пригоді.

Ш.Х."

Цілий день я не бачив Холмса, але в зазначений час він повернувся замислений, стривожений і заклопотаний. У такі хвилини найрозумніше було не зачіпати його.

— Емберлі ще не приходив?

— Ні.

— Я на нього чекаю.

Він не помилився: старий швидко з’явився в кімнаті. Похмуре обличчя його відбивало подив та тривогу.

— Я одержав телеграму, містере Холмсе, і ніяк не второпаю, що тут до чого.

І він простяг Холмсові телеграму. Той прочитав її вголос:

"Негайно приїздіть. Маю відомості щодо вашої зниклої дружини.

Елман. Садиба пастора".

— Надіслано о чотирнадцятій десять із Літл-Перлінґтона, — мовив Холмс. — Літл-Перлінґтон, якщо не помиляюся, — це село в Есексі, неподалік від Фринтона. Звичайно, треба негайно їхати. Пише поважна особа, — як-не-як пастор... Де мій довідник Крокфорда?[67] Ага, ось: "Дж.К.Елман, магістр мистецтв, об’єднана парафія Мосмур — Літл-Перлінґтон". Подивіться, коли відходить потяг, Ватсоне.

— О сімнадцятій двадцять з Ліверпуль-стрит.

— Чудово. Вам не завадило б поїхати з ним, Ватсоне. Йому може знадобитися допомога або порада. В усій цій історії настає вирішальний момент.

Але наш клієнт не виявляв ані найменшого бажання кудись їхати.

— Це цілковита нісенітниця, містере Холмсе! — сказав він. — Що цей пастор може знати про те, що в мене скоїлося? Марна трата часу й грошей!

— Він не телеграфував би, якби чогось не знав. Негайно повідомте його, що приїдете.

— Та ні, я таки не поїду.

Холмс подивився на нього якомога суворіше:

— Ви справите якнайгірше враження і на поліцію, і на мене, містере Емберлі, якщо знехтуєте можливістю, що сама йде до ваших рук. Нам може здатися, що ви не зацікавлені в успіхові розшуку.

Це припущення, очевидно, злякало клієнта.

— Та ні, якщо ви так вважаєте, то я поїду! — сказав він. — Щиро кажучи, мені мало віриться, що цей пастор щось знає, але якщо ви гадаєте...

— Так, гадаю, — з притиском мовив Холмс, і ми вирушили в дорогу.

Перед тим Холмс покликав мене до себе й дав короткі настанови, з яких я зрозумів, що він надає величезної ваги цій подорожі.

— У будь-якому разі простежте за тим, що він справді поїхав, — мовив він. — Якщо він раптом спробує кудись зникнути або повернутися з півдороги, знайдіть найближчий телеграф і передайте мені лише одне слово: "Втік". Я накажу, щоб мене повідомили про це, хоч би де я був.

Добратися до Літл-Перлінґтона нелегко: туди веде бічна вітка залізниці. Спогади про цю подорож у мене залишилися досить-таки неприємні: погода була спекотна, потяг ішов повільно, а мій супутник був похмурий, мовчазний і лише вряди-годи щось ущипливо зауважував про наш задум. Коли ми нарешті прибули на невелику станцію, довелося їхати ще дві милі, перш ніж ми опинилися біля садиби пастора, де нас прийняв у своєму кабінеті високий, статечний і дещо бундючний панотець. Наша телеграма лежала перед ним.

— Чим можу стати вам у пригоді, джентльмени? — спитав він.

— Ми приїхали, — пояснив я, — отримавши вашу телеграму.

— Мою телеграму? Я не посилав ніякої телеграми.

— Я маю на увазі телеграму, яку ви надіслали на ім’я містера Джозії Емберлі щодо його зниклої дружини.

— Якщо це жарт, сер, то вельми недотепний, — роздратовано мовив пастор. — Я ніколи не чув про джентльмена, якого ви назвали, й нікому не посилав телеграми.

Ми з Емберлі здивовано перезирнулися.

— Можливо, сталася помилка, — сказав я, — можливо, тут є дві парафії? Ось телеграма, підписана "Елман", адреса — "Садиба пастора".

— Тут лише одна парафія, сер, і лише один пастор. Ця телеграма — ганебна фальшивка, походженням якої, безперечно, зацікавиться поліція. А тим часом не бачу підстави продовжувати нашу розмову.

Так ми з містером Емберлі опинилися на узбіччі дороги в найглухішому селі на всю Англію. Ми пішли до телеграфної контори, але її було вже зачинено. На щастя, в маленькому залізничному готелі був телефон, і я зателефонував до Холмса.

— Просто дивно! — почулося в слухавці. — Неймовірно! Боюся, любий Ватсоне, що сьогодні ввечері потягів уже не буде. Попри своє бажання я прирік вас на ночівлю в сільському заїзді. Але зрештою, Ватсоне, ви хоча б побудете на природі. Природа і Джозія Емберлі — насолоджуйтесь на здоров’я спілкуванням з ними. — Перш ніж нас роз’єднали, я почув у слухавці його звичний сухий сміх.

Я швидко переконався в тому, що мій супутник недаремно має славу скнари. Він скаржився на дорожні витрати, наполягав, щоб ми їхали в третьому класі, а тепер уголос обурювався тим, що доведеться платити ще й за готель. Наступного ранку, коли ми нарешті прибули до Лондона, важко було сказати, хто з нас був у гіршому настрої.

— Нам варто по дорозі зайти на Бейкер-стрит, — мовив я. — Містер Холмс, можливо, дасть нам якісь нові настанови.

— Якщо від них буде стільки ж користі, як від попередніх, то вони нічого не варті, — злісно відповів Емберлі, однак усе-таки пішов зі мною.

Я вже попередив Холмса телеграмою про наше прибуття, але він залишив мені короткий лист, що їде до Люїшема й чекатиме нас там. Це було для мене несподіванкою, але ще більшою несподіванкою було те, що у вітальні нашого клієнта ми застали його не самого. Поряд із ним сидів суворий чорнявий чоловік у димчастих окулярах та з масонською шпилькою в краватці.

— Мій друг містер Баркер, — відрекомендував його Холмс. — Він теж зацікавився вашою справою, містере Джозіє Емберлі, хоч і працював незалежно від мене. Але обидва ми хочемо запитати вас про одну річ.

Містер Емберлі важко сів на стілець. Він відчув небезпеку. Я побачив, як у нього забігали очі й пересмикнулось обличчя.

— Про що саме, містере Холмсе?

— Нас цікавить лише одне: що ви зробили з трупами?

Хрипко скрикнувши, чоловік скочив на ноги й замахав у повітрі руками. Рот у нього був розтулений, і він нагадував якогось страхітливого птаха-хижака. За мить перед нами постав справжній Джозія Емберлі — чудовисько з такою ж потворною душею, як і його тіло. Він упав на стілець і підніс долоню до вуст, немовби тамуючи кашель. Холмс стрибнув, як тигр, вчепився йому в горлянку й силоміць пригнув голову додолу. З розімкнутих уст Емберлі випала біла пігулка.

— Не вкорочуйте собі віку, Джозіє Емберлі. Всякі справи треба робити чесно й до ладу. Що ви скажете, Баркере?

— Я залишив кеб біля воріт, — мовив наш мовчазний спільник.

— До дільниці лише кількасот ярдів. Їдьмо вдвох. Ви можете зостатися тут, Ватсоне. Я повернуся через півгодини.

У міцному тілі старого фарбаря таїлася лев’яча сила, але в руках двох таких досвідчених конвоїрів він виявився безпорадним. Хоч як він викручувався, виривався, його все-таки затягли до кеба, і я залишився сам вартувати цей лиховісний будинок. Не минуло й півгодини, як Холмс повернувся в товаристві молодого хвацького поліційного інспектора.

— Я залишив Баркера, щоб він закінчив усі формальності, — сказав він. — Адже ви ще не мали приємності бачити Баркера, Ватсоне. Це мій запеклий суперник з того боку Темзи. Коли ви згадали про чорнявого довганя, мені неважко було домалювати картину. На його рахунку кілька відомих справ, чи не так, інспекторе?

— Так, він вряди-годи траплявся нам на дорозі, — стримано відповів інспектор.

— Методи його, безперечно, бувають недозволеними, як і деякі з моїх власних. Проте недозволене, як ви знаєте, іноді буває й корисним. Вам, наприклад, із вашим неодмінним попередженням: "Усе, що ви скажете, може бути використано проти вас", нізащо не вдалося б вирвати зізнання в цього негідника.

— Може, й так. Але ми все одно домагаємося свого, містере Холмсе. Невже ви гадаєте, що ми не мали власної думки про цю справу й не спіймали б злочинця? Вибачайте, але хіба ми можемо не сердитись на вас, коли ви з вашими методами, які нам не підходять, вириваєтесь наперед і присвоюєте собі всю славу!

— Цього разу такого не станеться, Мак-Кінноне. Запевняю вас, що з цієї миті я триматимусь тільки осторонь. А щодо Баркера, то він робив лише те, що я йому наказав.

Інспектор помітно повеселішав:

— Це дуже шляхетно з вашого боку, містере Холмсе. Осуд чи похвала для вас не мають ніякої ваги, але ми — зовсім інша річ, коли нас починають розпитувати газетярі...

— Звичайно. Та оскільки розпитувати вас будуть усе одно, то вам не завадило б мати відповіді напоготові.