Архів Шерлока Холмса - Сторінка 9

Він поклав мене в окрему палату, пильно доглядав, а через тиждень перевів до військового шпиталю в Преторії.

Оце і вся моя трагедія. Всупереч долі, я ще мав якусь надію, але вже після повернення додому ті жахливі знаки, які ти бачиш на моєму обличчі, засвідчили, що хвороба не помилувала мене. Що мені було робити? Наша садиба стоїть осторонь. Ми маємо двох слуг, яким можемо цілком довіритись. Маємо цей будиночок, де я міг мешкати. Лікар містер Кент заприсягся оберігати таємницю й залишився зі мною. Здавалося б, усе дуже просто. Але інакше сталася б жахлива річ — ізоляція до кінця життя, серед чужих людей, без усякої надії на звільнення. Тож залишалося берегти цю найсуворішу таємницю, щоб у цій тихій місцевості не вибухнув скандал, — тоді ніщо не врятувало б мене від страшної долі. Навіть тобі, Джімі, — навіть тобі не можна було нічого сказати. Чому батько раптом полагіднішав, я й гадки не маю.

Полковник Емсворт показав на мене:

— Ось джентльмен, що змусив мене зробити це. — Він розгорнув папірець, на якому я написав слово "проказа". — Я вирішив, що коли він знає так багато, буде безпечніше, коли він знатиме все.

— Отож-бо й воно, — відповів я. — Хтозна, може, це принесе якесь добро. Як я розумію, досі пацієнта оглядав лише містер Кент. Дозвольте спитати, сер: ви справді фахівець із тропічних хвороб?

— Ні, я звичайнісінький медик, — дещо сухо відповів він.

— Я не маю сумніву, сер, що ви досить обізнаний лікар, але певен, що в такому випадку ви погодилися б вислухати ще чиюсь думку. Ви, напевно, досі не зробили цього зі страху, що вас примусять ізолювати пацієнта.

— Саме так, — підтвердив полковник Емсворт.

— Я передбачав таке становище, — пояснив я, — і привіз сюди приятеля, якому можна цілком довіритись. Свого часу я дечим прислужився йому, тож тепер він готовий дати вам пораду скоріше як друг, ніж як фахівець. Його звуть сер Джеймс Сондерс.

Нагода побалакати з самим лордом Робертсом[23] не викликала б у молодого офіцера такого зачудування й задоволення, яке з’явилося на обличчі містера Кента.

— Я буду щиро вдячний, — пробурмотів він.

— Тоді я запрошу сера Джеймса сюди. Він чекає в колясці біля воріт. А ми тим часом, полковнику Емсворте, підемо до вашого кабінету, де я зможу розтлумачити вам усе, що треба.

Саме тут я відчув, як мені бракує мого Ватсона. Своїми запитаннями й здивованими вигуками він уміє довести моє мистецтво до рівня дива, хоча насправді це — просто здоровий глузд. Проте я, розповідаючи свою історію, не маю змоги користуватись подібними методами. Отож обмежуся тим, що розповім тут про перебіг своїх міркувань так само, як кільком своїм слухачам, — серед них була й мати Ґодфрі, — в кабінеті полковника Емсворта.

— Міркуючи над усією цією пригодою, — почав я, — я виходив з думки, що правдою — хай навіть неймовірною — буде те, що залишиться, коли відкинути все неможливе. Те, що залишилось, може мати кілька пояснень, і в такому разі слід розглянути кожне з них окремо, поки не зостанеться одне, найпереконливіше. Застосуймо цей метод до нашого випадку. В тому вигляді, як я вперше про нього почув, він мав тільки три можливі пояснення того, що спричинило добровільне чи примусове ув’язнення цього джентльмена в батьковому маєтку. Або він переховувався, скоївши якийсь злочин, або збожеволів — і батьки не хотіли відсилати його до божевільні, — або слабував на якусь хворобу, що вимагала ізоляції. Інших прийнятних пояснень я придумати не зміг. Отже, я мусив порівняти й розглянути кожне з цих трьох пояснень.

Думка про злочин не витримувала перевірки. Жодного нерозкритого злочину в цій окрузі не було. Тут я був певен. Якби навіть і йшлося про якийсь нерозкритий злочин, то родинні інтереси, безперечно, вимагали б мерщій здихатись винуватця й вирядити його за кордон, а не переховувати вдома. В такому разі поведінка родини видавалася б незрозумілою.

Вірогіднішою була версія про божевілля. Присутність іншої особи в будиночку наводила на думку про санітара. Те, що він, виходячи, замкнув двері, лише підтверджувало цю думку й свідчило про якісь обмеження, накладені на хворого. Але з іншого боку ці обмеження, мабуть, не були надто суворі, бо молодик міг вільно вийти надвір, щоб поглянути на свого друга. Ви пам’ятаєте, містере Додде, як я спитав вас, який часопис читав містер Кент. Якби то був "Ланцет[24]" або "Британський медичний часопис", це вельми допомогло б мені. Божевільного можна залишити в приватному помешканні, якщо до нього приставлять лікаря й попередять місцеву владу. Але навіщо тоді вся ця таємничість? Пояснення я не знаходив.

Залишалася третя версія — майже неймовірна, але вона ставила все на місця. Проказа в Південній Африці дуже поширена. Цілком можливо, що через якийсь прикрий випадок цей юнак підхопив її. Його батьки опинилися в жахливому становищі — вони, звичайно ж, не хотіли, щоб їхнього сина ізолювали. Залишалося тільки одне — зберігати це в таємниці, щоб запобігти чуткам і втручанню влади. Неважко було знайти медика, що за певну винагороду взявся б доглядати його. Нарешті, не було жодних підстав відмовляти хворому в деякій свободі пересування після того, як смеркне. А білі плями на шкірі — один з наслідків захворювання на проказу. Ця думка видалась мені такою переконливою, що я вирішив діяти так, ніби вона вже підтвердилась. Мої останні сумніви розвіялись, коли я помітив, що Ральф носив харчі в рукавичках, оброблених рідиною для дезинфекції. Своєю цидулкою, сер, я дав вам зрозуміти, що вашу таємницю розкрито; я міг би сказати це вголос, проте вирішив написати, бо хотів запевнити вас, що мені можна довіритись.

Я вже закінчував цей короткий огляд справи, коли двері відчинились і з’явився славетний дерматолог. Цього разу його сфінксове обличчя сяяло лагідністю, а очі випромінювали тепло. Він повагом підійшов до полковника Емсворта й потис йому руку.

— Найчастіше я приношу погані вісті, вряди-годи — добрі, — мовив він, — але цього разу в мене чудова звістка. Це не проказа.

— Як?!

— Типовий випадок іхтіозу[25], або несправжньої прокази; ця хвороба шкіри, прозвана "риб’ячою лускою", викликає огиду й важко піддається лікуванню, проте зовсім не заразлива. Так, містере Холмсе, це дивовижний збіг. Але чи справді збіг? Хіба не можна припустити, що нервовий струс, який пережив цей молодик після зіткнення з прокаженими, міг викликати подобу того, чого він так боявся? В усякому разі, присягаюся своєю репутацією... Що це? Леді знепритомніла! Зостаньтеся з нею, містере Кенте, поки вона не отямиться. Це в неї з радощів.

Камінь Мазаріні[26]

Докторові Ватсону приємно було знов опинитися в неприбраній кімнаті на другому поверсі помешкання на Бейкер-стрит, де почалося стільки дивовижних пригод. Озираючись довкола, він поглянув на розвішані на стінах схеми, на проїдену кислотою полицю з хімікаліями, на футляр зі скрипкою в кутку, на відерце для вугілля, де колись лежали люльки й тютюн. Нарешті очі його зупинились на бадьорому, усміхненому обличчі Біллі — молодого, але дуже розумного й кмітливого хлопчини-лакея, якому немовби вдалося перекинути місток через провалля відчуження й самотності, що оточувало таємничу постать великого детектива.

— У вас тут нічого не змінилося, Біллі. Та й самі ви теж не змінилися. Сподіваюсь, те саме можна сказати й про нього?

Біллі трохи стурбовано позирнув на зачинені двері спальні.

— Здається, спить, — відповів він.

Була сьома година чудового літнього вечора, але докторові Ватсону давно вже були відомі дивні звички його друга, тож він анітрохи не здивувався:

— Це означає, що йому доручено якусь нову справу, так?

— Так, сер, він зараз цілком перейнявся нею. Я вже побоююсь за його здоров’я. Блідне, худне щодня, нічого не їсть. Місіс Хадсон спитала: "Коли ви обідатимете, містере Холмсе?" А він відповів: "О пів на восьму післязавтра". Ви знаєте, який він буває, коли береться до справи.

— Так, Біллі, знаю.

— Він за кимось стежить. Учора вдавав майстрового, що шукає роботи. А сьогодні вбрався старою бабою. Та ще так вдало, що я зовсім не впізнав його. А мені, здається, слід би знати всі його витівки. — Усміхнувшись, Біллі показав на пошарпану парасольку, що стояла біля канапи. — Це частина реквізиту старої, — пояснив він.

— А що це за справа, Біллі?

Хлопчина притишив голос, немов ішлося про велику державну таємницю:

— Вам я, звичайно, скажу, сер, але ви не кажіть нікому. Це ота справа з королівським діамантом.

— Як? Викрадення каменя в сто тисяч фунтів?

— Так, сер. Вони мусять відшукати його, сер. І прем’єр-міністр, і міністр внутрішніх справ були тут — сиділи обидва на цій самій канапі. Містер Холмс був дуже люб’язний з ними. Нітрохи не гордував і пообіцяв зробити все, що зможе. А потім ще лорд Кентлмір...

— Он як?

— Так, сер, ви розумієте, що це означає. Пихатий чоловік, сер, якщо можна так сказати. Я радий бачити прем’єр-міністра і нічого не маю проти міністра внутрішніх справ, — він, здається, людина вихована й лагідна, — але цього лорда терпіти не можу. І містер Холмс — так само, сер. Лорд, бачте, зовсім не вірить у містера Холмса й був проти того, щоб справу передали йому. Він навіть радітиме, якщо містер Холмс не впорається.

— І містер Холмс про це знає?

— Містер Холмс завжди знає про все, що треба.

— Що ж, сподіваюся, що він упорається й лорда Кентлміра буде посоромлено. Стривайте-но, Біллі: навіщо ця завіса перед вікном?

— Містер Холмс повісив її три дні тому. У нас там є одна цікавинка.

Біллі підійшов і відсунув штору, що відгороджувала кімнату від віконної ніші.

Доктор Ватсон мимоволі скрикнув від подиву. Перед ним була копія його давнього друга. І халат, і все інше — точнісінько таке саме; голова, трохи обернена до вікна, немовби схилилась над невидимою книжкою, а саме тіло, здавалося, глибоко поринуло в крісло. Біллі зняв з тулуба голову й потримав у руках.

— Ми раз по раз пересуваємо її, щоб було схоже на живу людину. Якби на вікні не було штор, я не наважився б чіпати її. Коли вікно відчинене, її видно з того боку вулиці.

— Колись ми вже робили щось подібне.

— Мене тоді тут не було, — мовив Біллі. Відсунувши штори, він визирнув надвір. — За нами стежать із будинку навпроти. Онде у вікні чоловік.