Аварія

Фрідріх Дюрренматт

Аварія. Одна з іще можливих історій

Перекладач: Катерина Гловацька

Частина перша

Чи бувають ще історії, гідні уваги, історії для письменників? Якщо хтось не хоче говорити про себе, романтично, лірично узагальнювати своє "я", якщо він не відчуває потреби оповідати про свої сподівання й поразки, про те, як він спить із жінками, оповідати щиро — наче щирість може все це піднести до узагальнення, а не просто надати йому медичної чи, в кращому разі, психологічної вартості,— якщо хтось не хоче цього робити, а воліє скромно лишитися в затінку, тактовно приховуючи особисте, вдивляючись у своє творіння, як різьбяр у свій матеріал, формуючи його та навчаючись на ньому і, мов деякі класики, намагаючись не перейматися зразу відчаєм, коли звідусіль витикається очевидна нісенітниця, тоді писати стає ще важче, самотніше й непотрібніше; добра оцінка в історії літератури нічого не варта — хто тільки не діставав добрих оцінок, яке тільки партацтво не відзначувано! — та вимоги дня важать куди більше. Але і тут постає суперечність і труднощі збуту. Життя пропонує нам самі розваги: ввечері кіно, поезія на шпальтах щоденної газети, а за більші гроші — залежно від суспільного становища, але вже починаючи від одного франка,— їм треба душі, зізнання, щирості, вони вимагають уже вищих цінностей, моралі, ходових сентенцій, щось треба долати або щось стверджувати, часом християнство, часом модний відчай, і все це — література. Та коли автор відмовляється робити це, відмовляється дедалі дужче й рішучіше, розуміючи, що засади його творчості — в ньому самому, в його свідомості й підсвідомості, дозованих залежно від обставин, у його вірі і в його сумнівах? Коли він до того ж гадає, що саме це анітрохи не обходить публіки і їй стане того, що він пише, відтворює, формує; треба тільки спокусливо показувати поверхню, тільки її, працювати над нею, а про все інше мовчати, нічого не коментувати й зайвого не базікати? Дійшовши такого висновку, він неодмінно спиниться й безпорадно завагається, це неминуче. Тоді виникає почуття, що більше нема чого розповідати, що слід поважно подумати про відставку, можливо, варто ще написати кілька сторінок, але взагалі лишається тільки вдатися в біологію — аби хоч подумки наблизитися до цього виверження людства, до майбутніх мільярдів, до жіноцтва, що без упину їх народжує,— або в фізику, в астрономію, щоб скласти собі уявлення про ту клітку, що в ній ми тупцюємось. Решта все — для ілюстрованих часописів, для "Лайфа", "Матча", "Квіка", "Зі унд Ер": президент у кисневому наметі, дядечко Булганін у своєму садку, принцеса зі своїм коханцем, капітаном авіації, кінозірки и багатії, що швидко змінюють одне одного: про них ще тільки починають говорити, а вони вже виходять із моди. Додати до цього буденщину, в моєму випадку,— західноєвропейську, точніше — швейцарську, погану погоду і погану кон'юнктуру, клопіт і турботи, хвилювання з приводу всіляких особистих справ, але без зв'язку із всесвітніми, без зв'язку з перебігом важливих чи безглуздих подій, цією чергою необхідностей.

Доля покинула кін, де йде вистава, і чатує за лаштунками: не кажучи вже за ходову драматургію, на першому плані завжди лиховини, хвороби, кризи. Навіть війна починає залежати від того, чи провістить електронний мозок її рентабельність, хоча відомо, що цього не станеться, поки лічильні машини працюють правильно. Тільки поразку ще можна вирахувати математично, та горе, якщо люди почнуть вдаватися до недозволених засобів і фальшувати штучний мозок. Але й це не найстрашніше — гірше, коли скрутиться якась гайка, зламається якась шпулька, не так спрацює якийсь маніпулятор — і настане кінець світу через коротке замикання чи технічну помилку. Тож тепер людям не загрожує ані Бог, ані кара, ні доля, як у П'ятій симфонії, зате — нещасні випадки на дорогах, прорив греблі через помилку в розрахунках, вибух заводу атомних бомб через неправильно встановлений реактор чи з неуважності якогось оператора.

У цей світ аварій і веде нас шлях, що на його курному узбіччі поряд із рекламними стендами про взуття фірми Балі, про "студебекери", морозиво й надгробки жертвам катастроф можна ще натрапити й на історії, варті уваги, де в пересічній особі нараз проступають риси всього людства, дрібна подія мимохіть перетворюється на загальнозначущу, виявляються суд і правосуддя, а може, й милосердя, випадково спіймане, відбите в моноклі якогось п'янички.

Частина друга

Нещасний випадок, правда, не страшний, аварія, та й годі: Альфредо Трапс, текстильник за фахом, сорока п'яти років, ще зовсім не огрядний, приємний на взір, з пристойними манерами, хоча вони й зраджують певну муштру, крізь яку прозирає щось примітивне, щось від вуличного крамаря,— одне слово, цей сучасний чоловік саме їхав на своєму "студебекері" широкою сільською вулицею і вже сподівався десь за годину добутися до містечка, де жив, як нараз машина спинилася. Не їхала далі — й край. Безпорадно стояла вона, поблискуючи червоним лаком перед невеличким пагорбом, що через нього пролягала дорога; на півночі в небі зависла купчаста хмара, а на заході сяяло ще високе, майже як у полудень, сонце. Трапс викурив сигарету й заходився біля машини.

Господар гаража, що врешті перетягнув "студебекера" до себе, не брався полагодити машину раніше, як до завтрашнього ранку — в ній, мовляв, не поступав бензин. Чи мав він слушність чи ні, важко було перевіяти, та й не варто; людей тепер віддано на поталу автомеханікам, як колись лицарям-розбійникам, а ще перед тим — місцевим богам і демонам. Зручніше було б за півгодини повернутися на залізничну станцію й поїхати хоч трохи складнішим, але найкоротшим шляхом додому, до своєї дружини, до дітей — чотирьох хлопців,— але Трапс поклав за краще переночувати.

Була шоста година довгого літнього дня, сонце ще припікало, село, що край нього стояв гараж, було привітне, розкидане поміж лісистими пагорбами, на одному— церква, пасторський дім і старезний дуб з міцним залізним обруччям та підпорами, скрізь солідно й чисто, навіть гній перед селянськими будинками старанно складений і прикритий. В селі була невелика фабрика, чимало пивничок і заїздів, про один із них Трапс часто чув добре слово, але там усі кімнати позаймали члени спілки скотарів, і текстильному комівояжерові порадили піти до однієї вілли, де часом приймали пожильців.

Трапс вагався. Ще була можливість поїхати поїздом, та його знаджувало сподівання якоїсь пригоди: бувають же по селах дівчата, що шанують текстильних комівояжерів, як оце недавнечко в Гросбістрінгені. Трапс підбадьорився й рушив до вілли. На церкві задзвонили дзвони. Навстріч йому йшли, мукаючи, корови. У чималому садку стояв двоповерховий сільський будинок — сліпучо-білі стіни, плаский дах, зелені жалюзі,— майже схований у кущах, буках та ялинах; од вулиці — квіти, здебільшого троянди; між них літній чоловічок у шкіряному фартусі, мабуть, господар, порав легку садову роботу.

Трапс назвав себе й попросився переночувати.

— Ваш фах? — спитав старий.

Попахкуючи сигарою, він підійшов до паркана, та його ледь видно було за хвірткою.

— Я текстильник.

Старий пильно розглядав Трапса, дивлячись, як усі далекозорі люди, понад окулярами — невеличкими, без оправи.

— Авжеж, ви можете тут переночувати. Трапс спитав за ціну.

Звичайно він нічого не бере з пожильців, пояснив старий, він тут сам, син живе в Сполучених Штатах, а про нього дбає економка, мадмуазель Сімона, тож він часом залюбки дає кому-небудь притулок.

Комівояжер подякував. Зворушений цією гостинністю, він подумки відзначив, що в селі ще зберігся лад і звичаї предків. Хвіртка відчинилася. Трапс розглянувся навколо: стежки, посипані жорствою, моріжки, багато тінявих закутків, яскраві сонячні галявини.

Сьогодні ввечері він чекає гостей, сказав старий, коли вони підійшли до квітника, і заходився старанно обрізати трояндовий кущ. Прийдуть друзі, що живуть по сусідству, в селі чи трохи далі, біля пагорбів, пенсіонери, як і він: вони оселилися в цьому підгір'ї, бо тут м'який клімат і зовсім не відчутно фену, всі вони самотні вдівці, цікаві до чогось нового, свіжого, живого, тож він радий буде запросити пана Трапса повечеряти і збути час в їхньому чоловічому товаристві.

Комівояжер сторопів. Власне, він збирався повечеряти в селі, в тому гарному готелі, та не зважився відхилити запрошення, бо почувався боржником. Він ночуватиме тут безкоштовно, тож йому не хотілося виглядати міським нечемою. Трапс удавано зрадів, і господар повів його в будинок, на другий поверх. Затишна кімната, водогін, широке ліжко, стіл, зручне крісло, картина Годлера на стіні, на полицях — книжки в старовинних шкіряних палітурках. Комівояжер відкрив свою валізку, вмився, поголився, видушив на себе хмару одеколону, підійшов до вікна й закурив сигарету.

Велике сонячне коло сідало між пагорбами додолу й осявало букові дерева. Трапс швидко перебіг подумки події сьогоднішнього дня: угода з Ротахерським акціонерним товариством — непогано, клопіт з Вільдгольцом, зажадав п'ять відсотків, нахаба, ого! Ну, він ще скрутить йому в'язи. Тоді зринули думки про щоденне, безладне,— сподіваний флірт у готелі "Турін", вагання, чи купити найменшому (він любив його найдужче) електричну залізничку; чемність і, власне, обов'язок вимагають зателефонувати дружині, сповістити її про вимушену затримку. Та він не схотів. Як майже завжди. Вона вже звикла до цього, та й однаково не повірила б. Він позіхнув і дозволив собі ще одну сигарету.

Трапс дивився, як троє літніх добродіїв ішли садовою стежкою, двоє попід руки, третій — гладкий, лисий — позаду. Вітання, потиски рук, обійми, розмова про троянди. Трапс відійшов од вікна, став біля книжкової полиці. Прочитавши назви книжок, він подумав, що вечір сьогодні буде нудний,— Готцендорф "Убивство й смертна кара", Савіньї "Система сучасного римського права", Ернст-Давід Геле "Практика допиту". Комівояжер зрозумів: господар — юрист, певне, колишній адвокат. Треба сподіватися довгих суперечок. Що тямить такий мудрагель у справжньому житті? Анічогісінько, на те існують закони. Ще Трапс трохи побоювався: ану, як зайде мова про мистецтво чи щось подібне, тоді він легко може осоромитися; та гаразд, якби він не крутився в самому вирі ділового життя, то теж знався б на високих матеріях.

Трапс неохоче зійшов униз, де всі зібралися на відкритій, ще й досі осяяній сонцем веранді, а економка, огрядна особа, накривала на стіл поруч у їдальні.