Балакучий згорток - Сторінка 6

- Джеральд Даррелл -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Хоробрі мої, ми рушили! Віва ля Франсе! Чух-х-ха-чух-ха, чух-чах-чух-ха, чах-х-ха-чух-х-пах-чух-х-ха…

– Чудово, – вигукнув Саймон. – Віват Мадам Гортензії!

– Віват! Віват! – вигукнув Папуга.

– Ви прийняли пігулку? – писнула Дульчібелла до Папуги. – Ви ж знаєте: в поїзді вас завжди нудить.

Маленький потяг набирав швидкість. Він стукотів, торохкотів і дзвенів, огорнутий хмарами пари, а його котел пашів, як рубін, коли Пітер і Саймон докидали свіжі оливкові поліна. Так вони їхали до гірського хребта, який мінився пурпуровим і чорним у місячному світлі.

Подорож у долину була страшенно захоплююча: мініатюрна колія повертала то туди, то сюди, то впритул до високих круч і урвищ, то подалі від них, і бігла в глибокі ущелини, де величні чисті водоспади виблискували в місячному світлі, а річка протискалася між гострими скелями, схожими на блискучі кігті якогось дивовижного птаха. Під темними кручами між ревом водоспадів і пихканням Мадам Гортензії вони могли почути тужливі "пугу-пугу" окатих сов, які перегукувались у кронах дерев.

– Починається підйом, чух-х-пах-чух-х, чух-чах-чух-х, чах-чах-чух-х, – важко дихаючи, промовила Мадам Гортензія, – більше пари.

Хлопці підкидали дедалі більше дров, тож вогонь запалахкотів ще дужче, а іскри почали розлітатись навсібіч. Паротяжик залишав слід, наче комета.

– Ха! Ха! – сміявся Папуга, а Мадам Гортензія їхала дедалі швидше, і її маленькі колеса виспівували на рейках.

– Клянусь Юпітером, люба Гортензіє, ти моя радість! Я завжди любив подорожувати поїздом, але з тобою це просто божественно!

– Підлабузник, – пропихкала Мадам Гортензія і тридцять три рази пронизливо просвистіла "ту-ту-у-у", висловлюючи таким чином свою радість.

Коли позаду лишилася добра половина гірської дороги, Гортензія раптом почала пихкати, сопти й нарешті зупинилася в хмарах пари.

– Усі святі! О моє купе! – видихнула вона й пара огорнула її, мов срібна хмаринка в місячному сяйві. – Ми трішечки відпочинемо, а ви можете принести мені напитися.

Пітер і Саймон побігли по воду для Мадам Гортензії до найближчого водоспаду.

І коли її бойлер наповнився, вона змогла рушити далі.

– Це вже недалеко, правда, Гортензіє? – запитав Папуга, коли вони вилізли на потяг.

– Ні, ще зовсім трошки, – відповіла вона, попихкуючи та деручись далі вгору.

І Невдовзі шлях вирівнявся, по один бік простяглася глибока ущелина, в якій річка протискувалась поміж скелями, пінилася, булькотіла та мерехтіла в місячному сяйві. Тоді перед ними ніби виринула скеля з двома тунелями, схожими на дві усміхнені пащі. В цьому місці колія розходилась і зникала у двох тунелях.

– Мадам Гортензія зупинилася біля стрілки:

– Будь ласка, зійдіть і переведіть стрілку, – пропихкала вона. – Нам потрібен лівий тунель.

Пітер із Саймоном злізли і разом, бо перемикач був дуже тугий, перемкнули його. А потім знову повернулись на потяг, і Мадам Гортензія рушила, повільно, порипуючи, проїхала стрілку та знову почала набирати швидкість.

Тунель дедалі ближчав, більшав і більшав, ніби якийсь велет позіхав, роззявляючи пащу, і Пенелопа – не з остраху, а просто через надмір емоцій – узяла Пітера і Саймона за руки. А тоді – шух-х-х! – вони пірнули в тунель, і Мадам Гортензія налякала всіх двома пронизливими гудками.

– Гей, – насварився Папуга, – ти чого?

– Це спеціально для летючих мишей, – відповіла Мадам Гортензія. – Вони тут висять, бідолашні, під склепінням і можуть задихнутися, якщо їх не попередити.

Їхати тунелем було дуже моторошно, бо трішки світла давала тільки топка Мадам Гортензії, кволий відблиск падав на склепіння, з якого, ніби вістря списів, звисали сталактити, а по них скапувала вода.

Незабаром Мадам Гортензія пронизливо свиснула.

– Будь ласка, тисніть гальма, тільки поволі! – гукнула вона. – Ми приїхали.

Пітер і Саймон повільно загальмували, і маленький потяг, хрипкувато відсапуючись і пихкаючи, зупинився в клубах пари.

– Міфологія! Кінцева зупинка! Всі виходимо! – закричав Папуга, і голос його луною відбився в тунелі – раз і ще раз.

– Неприємне, вогке місце, – поскаржилась Дульчібелла. – Тобі треба було вдягти плащ. Якщо застудишся – нарікай на себе.

Вони вилізли з вагончика, забрали свої речі та клітку з Папугою, а тоді обступили Мадам Гортензію і почали з нею прощатися.

– Для мене ви найкраща у світі, – сказала Пенелопа, – і це була просто розкішна подорож. Дуже вам дякую.

– Нема за що, донечко, – відмовила на це Мадам Гортензія. – Це показало вам, що хоч ми й старі, але все-таки ще на щось здатні, нест-се па?

– Мадам Гортензіє, бути вашим машиністом – це для мене велика честь, – мовив Пітер.

– Великий привілей і велика честь, Мадам, – додав Саймон.

– Ви керували мною дуже добре, – відповіла Мадам Гортензія, – справді, дуже добре.

– Гортензіє, – сказав Папуга, – я сам, мої друзі та вся Міфологія глибоко вдячні тобі. Ми ніколи тебе не забудемо.

– Любий Папуже, – сказала Мадам Гортензія, – ти ж знаєш, що для тебе я готова зробити що завгодно і коли завгодно.

– А ти сама зумієш повернутись назад? – запитав Папуга.

– Так, мон браве, я зумію, – як там у вас кажуть? – скотитися вниз. Ну, а ви знайдете дорогу? Це трохи далі тунелем, ліворуч, приблизно п'ятнадцять метрів.

– Гаразд, – сказав Папуга, – то ми пішли. Бувай, Гортензіє, і спасибі тобі ще раз.

– До зустрічі, мон Папуже, бон чен, бажаю успіху, – мадам Гортензія розчулено зітхнула і випустила пару.

Діти засвітили ліхтарики та пройшли вниз тунелем приблизно футів сто п'ятдесят.

– Це тут, – раптом сказав Папуга. – Ось він, вхід у Міфологію.

Діти посвітили ліхтариками й побачили в кам'яній стіні тунелю розколину в три фути завширшки і шість заввишки, схожу на вузькі церковні ворітця.

– Це прикордонний пост, – пояснив їм Папуга. – Ще п'ять хвилин ходу, і ми в Міфології.

Тунель був дуже вузький, тому їм довелося просуватись вервечкою по одному. Пітер ішов перший, із ліхтариком і кліткою в руках. Наступною йшла Пенелопа з Папугою на плечі. Вона несла їжу, аптечку і зброю. Останнім був Саймон. Він тягнув човен.

– Ідіть трошки тихіше, – хрипкувато прошепотів Папуга. – Василіски вельми легковажні істоти, тому я, звичайно, дуже сумніваюся, але все-таки вони могли виставити варту, щоб бути впевненими, що я не повернусь.

Вони зайшли за ріг, і Пітер так раптово зупинився, що Саймон із Пенелопою наштовхнулись одне на одного.

– Що сталось? – запитала Пенелопа.

– Т-с-с-с, – прошепотів Пітер, – там, попереду, світло.

– Дайте-но мені глянути, – Папуга перелетів на плече до Пітера.

Усі затамували подих, поки Папуга вдивлявся в далечінь.

– Ні, все нормально, це не світло. Це вхід, – нарешті сказав він. – Просто ми бачимо світанок.

– Світанок? – запитав Пітер. – Папуго, ти впевнений? Це ж усе-таки пів на другу ночі. Ще надто рано для світанку.

– Це у звичайному світі рано, – відповів Папуга. – А тут, у Міфології, вранішня зоря горить цілий день. Тільки ночами – ні.

– Що ти таке кажеш? Світає цілими днями? – перепитала Пенелопа.

– Ну, – почав Папуга, – коли Г.Г. учився на чарівника, то мав звичку вставати на світанні й невдовзі відкрив для себе, що це найкраща пора дня: все таке свіже та спокійне – і барви, й світ довкола, такий яскравий після доброго нічного сну. Тому, коли він створював Міфологію, то вирішив, що тут буде світати весь час, крім восьми нічних годин. Зараз самі побачите, про що я кажу.

Урешті-решт вони вийшли з тунелю і зупинилися, засліплені видовищем, що відкрилося перед їхніми очима. Небо (чи те, що мало б бути небом) було лагідного жовтаво-зеленого кольору і подекуди мінилося ніжно-блакитним. По ньому пливли купки маленьких, пухкеньких, затишних хмаринок, жовтавих, білих і блідо-рожевих. Сонце (чи те, що створене було як сонце) нерухомо висіло просто над обрієм і кидало довкола дивовижне, тонке мереживо золотих промінців. Поблизу маленький рожевуватий струмочок спливав з теракотово-червоних скель каскадами казкових водограїв. І кожен водограй падав у глибокий тихий ставочок, повний лінивих синіх риб із багряними плавцями і хвостами. Трава, на якій вони стояли, була оксамитово-пурпурова, як верес, ніжна, пружна, і здавалося, ніби щойно скошена. Вона була всіяна барвистими квітами, і їхні пелюстки, здавалось, зроблені зі скла, а поміж квітів то тут, то там виднілися грибочки яскравого лимонно-жовтого кольору, поцятковані чорним. Далі долину перетинав ліс, у якому росли дерева з великим блакитним листям і стовбурами шоколадного кольору, які здаля видавалися вузлуватими і нерівними. Далеко-далеко на обрії, майже сховане у вранішній імлі, щось виблискувало та мерехтіло в променях світанку, й діти здогадались, що це воно – те велике внутрішнє море, про яке їм розповідав Папуга.

– О, яка краса! – видихнула Пенелопа. – Я такого не бачила навіть у снах!

– Погляньте, які барви, – сказав Саймон. – Просто фантастика, правда?

– А небо, – сказав Пітер, – таке враження, ніби ці хмарки хтось порозставляв власноруч.

– Так і є, – сказав Папуга, – їх переміщують п'ять разів на день, щоб вони нам не встигли набриднути. Ще тут у нас є чотири різні заходи сонця, по одному в кожному куті, тож ті, кому подобається червоний захід сонця, дивляться в один бік, а ті, кому лимонний, чи жовтий, чи зелений, – в інші боки. Це дуже зручно.

– Мені здається, що Міфологія неймовірно прекрасна, – сказала Пенелопа. – Не дивно, що ви цінуєте свою країну і так пишаєтесь нею.

– Так, так, – ніяково підтвердив Папуга. – Знаєте, я живу тут дуже давно. Я вже ніби приріс до цієї землі. Тому я не хочу, щоб ці жахливі василіски отримали владу над нею.

– Так, правильно, – сказав Пітер, – і чим швидше ми їх здолаємо, тим краще. Що нам далі робити, Папуго?

– Ну, – замислено промовив той, – якщо ми підемо за течією струмка вниз, то дійдемо до головної річки й там зможемо спустити на воду човен. Тоді, якщо пам'ять мені не зраджує – мене вбити мало за те, що я не взяв карти, – ми попливемо тією річкою, за течією, через Долину Феніксів, до Гір Місячних Телят і Лук Єдинорогів. А звідти вже зовсім близько до Кришталевих Печер, буквально кілька хвилин пішки. Але я мушу вас попередити, що там, в Долині Феніксів, на нас чекає зо двоє дуже небезпечних порогів, і я не знаю, як їх оминути.