Батько Горіо - Сторінка 24

Пані де Нусінген прийняла його в маленькій вітальні, що своїм італійським малюванням і меблями нагадувала стиль кафе. Баронеса була сумна. Вона силкувалася приховати свій настрій, і це зворушило Ежена тим більше, що в її зусиллях не було нічого штучного. Він сподівався потішити жінку своїми відвідинами, а вона була в розпачі. Таке розчарування вразило його самолюбство. Пожартувавши з її заклопотаності, Ежен попросив уже серйозно:

– Я маю дуже мало прав на ваше довір’я, пані, але я покладаюсь на вашу щирість: якщо я вам заважаю, скажіть мені про це відверто.

– Побудьте зі мною, – сказала вона. – Якщо ви підете, я зостануся сама. Пан де Нусінген не обідає вдома, а мені б не хотілося бути самій, мені треба розважитись.

– Та що з вами?

– Вам я про це сказала б тільки останньому, – скрикнула вона.

– Мені хочеться знати. Очевидно, я теж причетний до вашої таємниці.

– Може, й так. Та ні, це сімейні незлагоди, які мають бути поховані в глибині мого серця. Хіба я вам не казала позавчора, що я дуже нещаслива. Золоті ланцюги – найважчі.

Коли жінка каже юнакові, що вона нещаслива, а юнак розумний, гарно вбраний і має в кишені півтори тисячі франків, то він мусить подумати саме те, що спало на думку Еженові, і поводитиметься як фат.

– Чого ж вам ще може хотітися? – спитав він. – Ви вродливі, молоді, вас кохають, ви багаті.

– Не будемо говорити про мене, – сказала вона, похмуро похитавши головою. – Ми пообідаємо вдвох, потім поїдемо слухати найпрекраснішу музику. Як вам подобається мій туалет? – спитала вона, підводячись і показуючи свою білу кашемірову сукню з перським візерунком, надзвичайно розкішну й вишукану.

– Я хотів би, щоб ви були для мене всім, – сказав Ежен. – Ви чарівні.

– Це було б невеселе надбання, – мовила вона з гіркою посмішкою. – Ніщо тут не свідчить про горе, а проте, всупереч зовнішньому гараздові, я в розпачі. Через ці прикрощі я не можу спати і скоро споганію.

– О, це неможливо! – запротестував студент. – Але дозвольте запитати, що то за страждання, яких не може вгамувати навіть віддана любов?

– Ах, коли б я розповіла вам про них, ви покинули б мене! Ваша любов до мене – звичайна галантність, властива чоловікам. Але якби ви мене покохали щиро, то самі впали б у страшний розпач. Бачите, я повинна мовчати. Благаю вас, поговорімо про щось інше. Ходімо, я покажу вам свої покої.

– Ні, посидьмо тут, – відповів Ежен, сідаючи поруч з пані де Нусінген на козетку біля каміна і впевнено взявши її руку.

Вона не протестувала; навіть сама рвучко стиснула руку юнакові, що свідчило про глибоке душевне хвилювання.

– Слухайте, – сказав їй Растіньяк, – коли у вас є якісь неприємності, то ви повинні довіритись мені. Я доведу вам, що кохаю вас заради вас самих. Або ви розкажете мені про своє горе, щоб я міг розвіяти його, хоч би для цього довелося вбити півдесятка чоловіків, – або я піду і більше не повернусь.

– Ну, добре! – скрикнула вона, ляснувши себе по лобі, немов якась одчайдушна думка набігла їй раптом у голову. – Я зараз же вас випробую. – "Так, – подумала вона, – іншої ради немає". І подзвонила.

– Чи баронову карету запряжено? – спитала вона в камердинера.

– Так, пані.

– Я поїду в ній. Баронові подасте мою. Обід о сьомій годині. Ну, їдьмо, – наказала вона Еженові.

Студентові здалося, що все це сон: він їде в кареті самого пана де Нусінгена поруч із цією жінкою.

– В Пале-Рояль, до Французького театру, – наказала вона кучерові.

Дорогою, видимо хвилюючись, вона відмовлялась відповідати на всі запитання Ежена, і він уже не знав, що й думати про цей мовчазний, упертий, глухий опір.

"Одна мить – і я втратив її", – подумав Растіньяк.

Карета спинилась, баронеса поглядом перервала потік його нерозважливих слів, коли він зайшов надто далеко.

– Ви справді мене любите? – спитала вона.

– Так, – відповів він, приховуючи дедалі більше занепокоєння.

– Ви не будете думати про мене погано, хоч би що я від вас зажадала?

– Ні.

– Ви згодні коритися мені?

– Сліпо!

– Бували ви коли-небудь у гральному домі? – спитала вона тремтячим голосом.

– Ніколи.

– О, я можу полегшено зітхнути! Вам пощастить. Ось мій гаманець, – сказала вона. – Візьміть! Тут сто франків – це все, що має така щаслива жінка, як я. Підіть у якийсь гральний дім, – я не знаю, де вони, але певна, що вони є в Пале-Роялі. Поставте сто франків у рулетку й програйте все або принесіть мені шість тисяч франків. Коли ви повернетесь, я розповім вам про своє лихо.

– Побий мене грім, коли я щось розумію, але я зроблю так, як ви звеліли, – відповів Ежен, радісно подумавши: "Вона компрометує себе з моєю участю і тепер ні в чому не зможе мені відмовити".

Ежен бере гарненький гаманець і, розпитавши у торговця одягом, де міститься найближчий гральний дім, біжить до дев’ятого під’їзду. Він вибігає нагору, віддає капелюха швейцарові, увіходить і питає, де рулетка. Повз здивованих постійних відвідувачів слуга веде його до довгого стола. Ежен, оточений глядачами, запитує, не соромлячись, куди і як ставити.

– Якщо ви поставите луїдор на один із цих тридцяти шести номерів і він виграє, то одержите тридцять шість луїдорів, – каже йому якийсь поважний, сивоголовий чоловік.

Ежен кидає всі сто франків на двадцять один – число своїх літ. Він не встигає отямитись, як лунає вигук здивування. Він виграв, сам не розуміючи як.

– Забирайте ж ваші гроші, – каже йому сивоголовий чоловік. – Двічі підряд виграти таким способом не можна.

Ежен бере лопаточку, яку йому подає старий, згрібає три тисячі шістсот франків і, знов-таки нічого не тямлячи в грі, ставить їх на червоне. Бачачи, що він ще грає всі дивляться на нього із заздрістю. Колесо крутиться, він знов виграє, і банківник кидає йому ще три тисячі шістсот франків.

– У вас сім тисяч двісті франків, – сказав йому на вухо старий. – Послухайте мене, йдіть звідси, бо червоне виходило вже вісім разів. Якщо ви людина милосердна, віддячте за цю добру пораду, згляньтесь на злиденне становище колишнього наполеонівського префекта.

Растіньяк, розгублений, дозволяє сивому чоловікові взяти десять луїдорів і йде вниз з сімома тисячами франків, так і не зрозумівши суті гри, але приголомшений своїм щастям.

– Ось візьміть! Куди ж ви тепер мене повезете? – спитав він, віддавши пані де Нусінген сім тисяч франків, коли дверцята карети зачинилися.

Дельфіна несамовито стиснула його в обіймах і поцілувала міцно, але без пристрасті. Сльози радості рясно текли по її щоках.

– Ви врятували мене. Я вам усе розповім, друже мій. Ви будете моїм другом, правда ж? Вам здається, що я багата, живу в розкошах, у мене є все чи майже все. То знайте ж, що пан де Нусінген не дає мені на руки жодного су: він сам сплачує всі витрати на утримання дому, на мій виїзд, на мої ложі, дає мізерну суму на мої туалети, навмисно доводячи мене до потайних злиднів. Я занадто горда, щоб просити в нього. Та хіба не була б я останньою тварюкою, якби платила за його гроші тою ціною, якої він від мене жадає? Як це я, мавши сімсот тисяч франків, дозволила так себе обібрати? З гордощів, з обурення! Ми ж такі юні, такі наївні, коли вступаємо в подружнє життя! Щоб випросити грошей у чоловіка, досить було одного мого слова, але я не могла його вимовити, не зважувалась навіть натякнути на гроші. Я витрачала свої заощадження і те, що мені давав мій бідолашний батько; потім почала позичати. Шлюб для мене – найжахливіше розчарування; я не можу говорити з вами про це. Досить сказати, що я викинулася б у вікно, якби була змушена жити з Нусінгеном інакше, ніж в окремих покоях. А коли довелося признатись йому, що я маю звичайні для молодої жінки борги, бо купувала коштовності, різні дрібнички (мій бідний батько привчив нас ні в чому собі не відмовляти), то відчувала пекельні муки; але зрештою набралася сміливості й сказала йому про свої борги. Хіба не було в мене власного статку? Нусінген розгнівався, сказав, що я його розоряю, наговорив мені всякої гидоти. Я готова була крізь землю провалитись. Він усе-таки заплатив, бо забрав мій посаг, але відтоді призначив мені для особистих витрат певну суму на місяць. Я примирилася з цим, щоб зберегти свій душевний спокій. Потім я схотіла потішити самолюбство одного чоловіка, якого ви знаєте, – сказала вона. – Хоч він зрадив мене, погано було б з мого боку не віддати належного благородству його вдачі. Але він усе-таки недостойно покинув мене. Якщо чоловік відсипав купу золота жінці в скрутну для неї хвилину, він не має права кидати таку жінку; він мусить любити її вічно! Вам двадцять один рік, у вас іще хороша душа, ви молодий, чистий і, звісно, спитаєте мене, як це жінка може брати гроші у чоловіка? Боже ж мій! Хіба не природно ділитись усім з людиною, якій ми завдячуємо щастя? Коли віддаєш усе, хіба можна бентежитися через якусь частку цього всього? Гроші починають щось важити тільки з тієї миті, коли почуття зникло. Хіба закохані не поєднують свою долю на все життя? Яка жінка може передбачити розлуку, коли вірить у те, що її щиро кохають? Адже ви нам присягаєтесь у вічному коханні, то хіба ж можливі при цьому свої, особливі, інші інтереси? Ви не уявляєте собі, що я вистраждала сьогодні, коли Нусінген категорично відмовився дати мені шість тисяч франків, а сам щомісяця дає стільки ж своїй коханці, оперній танцівниці. Я хотіла вкоротити собі віку. Найбожевільніші думки западали мені в голову. Були такі хвилини, коли я заздрила долі служниці, моєї покоївки. Звернутися до батька? Безглуздо. Ми з Анастазі зовсім пограбували його: мій бідолашний тато продав би себе, якби за нього дали шість тисяч франків. Я б його тільки довела до відчаю. Ви врятували мене від ганьби й смерті. Я була в нестямі від горя. Ах, пане, я повинна була пояснити вам це: адже я нерозважливо й необачно поводилася з вами. Коли ви пішли і зникли з очей, я хотіла втекти… Куди? І сама не знаю. Таке життя більшості паризьких жінок: зовні – розкоші, а в душі – жорстокі турботи. Я знаю страдниць ще нещасніших за мене. Є такі, що змушені просити своїх постачальників подавати їм фальшиві рахунки. Іншим доводиться обкрадати своїх чоловіків, запевняючи їх, що кашемір, який коштує сто луїдорів, куплено за п’ятсот франків або, навпаки, – що кашемір по п’ятсот франків коштує сто луїдорів.