Батько Горіо - Сторінка 39

Оце і все… Та ще тисяча двісті франків довічної ренти.

– А що ж ви зробили з вашою безстроковою рентою?

– Я продав її і лишив собі тільки цей невеличкий прибуток на власні потреби. Мені треба було дванадцять тисяч франків, щоб опорядити квартиру Фіфіні.

– У тебе вдома, Дельфіно? – спитала пані де Ресто.

– О, хіба не однаково! – мовив батько Горіо. – Дванадцять тисяч франків витрачено.

– Я догадуюсь, – сказала графиня, – це для пана де Растіньяка. Ах, бідна Дельфіно, схаменися! Поглянь, до чого я дійшла.

– Люба моя, пан де Растіньяк не здатен обібрати свою коханку.

– Дякую на слові, Дельфіно; в моєму тяжкому становищі я сподівалась від тебе кращого. А втім, ти ніколи не любила мене.

– Ні, вона любить тебе, Назі! – вигукнув батько Горіо. – Вона мені оце щойно казала це. Ми говорили про тебе, і Фіфіна казала, що ти красуня, а вона тільки гарненька.

– У неї холодна краса, – мовила графиня.

– Та хоч би й так, – заперечила Дельфіна, спаленівши. – А як ти ставилась до мене? Ти зреклася мене, через тебе переді мною зачинилися двері всіх домів, де я хотіла бувати, ти користалася з усякої нагоди, щоб зробити мені прикрість. А хіба я приходила сюди, як ти, щоб висмоктувати з нашого бідного батька тисяча по тисячі всі його гроші? Хіба я довела його до того стану, в якому він опинився? Це на твоїй совісті, сестро! Я відвідувала батька, коли тільки могла, я його не виганяла з дому, не приходила лизати йому руки, коли він був мені потрібен. Я навіть не знала, що він витратив для мене дванадцять тисяч франків. З моїми грошовими справами все гаразд, ти знаєш; тато робив мені подарунки, але я їх ніколи не випрохувала.

– Тобі більше поталанило: пан де Марсе багатий, це ти добре знаєш. Ти завжди була підла, як золото. Прощай, у мене нема ні сестри, ні…

– Замовкни, Назі! – крикнув батько Горіо.

– Тільки така сестра, як ти, може повторювати вигадки, яким ніхто не вірить, ти – страховище, – сказала Дельфіна.

– Діти мої, діти, замовкніть, а ні, то я при вас накладу на себе руки.

– Ну що ж, Назі, я прощаю тобі, – сказала пані де Нусінген, – ти нещасна. Але я добріша за тебе. Казати мені таке саме в ту хвилину, коли я хотіла зробити все, аби тільки врятувати тебе, навіть піти у спальню до свого чоловіка, а цього я не зробила б ні заради себе, ні заради… Це варте всього того лиха, якого ти мені заподіяла за дев’ять років.

– Діти мої, діти, обніміться! Ви ж – ангели.

– Ні, облиште мене! – вигукнула графиня, відштовхуючи батька, що взяв її за руку. – Вона має до мене ще менше жалю, аніж мій чоловік. Можна подумати, що вона – взірець усіх чеснот!

– Хай люди кажуть, що я винна гроші панові де Марсе, – все-таки це краще, ніж признатися, що пан де Трай коштує тобі більше ніж двісті тисяч франків, – відповіла пані де Нусінген.

– Дельфіно! – крикнула графиня, ступивши крок до неї.

– Я кажу тобі правду у відповідь на твій наклеп, – холодно відповіла баронеса.

– Дельфіно! Ти…

Батько Горіо кинувся до графині і затулив їй рота рукою.

– Боже! В чому це у вас руки? – спитала Анастазія.

– Так, так, вибачайте, – мовив бідолашний батько, витираючи руки об штани. – Я ж не знав, що ви прийдете, я переїжджаю.

Він зрадів, що викликав докір і обернув на себе доччин гнів.

– Ах! – вів далі старий, сідаючи. – Ви краєте мені серце. Я вмираю, діти мої. Мозок мій палає, мов у вогні. Та будьте ж милі, добрі, любіть одна одну. Ви мене вб’єте! Ну, Дельфіно, Назі, опам’ятайтесь, ви обидві й винуваті, й ні. Дедель, – сказав він, підводячи на баронесу повні сліз очі, – їй треба дванадцять тисяч франків, давай пошукаємо цю суму. Не дивіться так одна на одну. – Батько став навколішки перед Дельфіною. – Попроси в неї пробачення, заради мене, – прошепотів він їй на вухо, – вона нещасніша за тебе, ну!

– Назі, бідна моя, – сказала Дельфіна, налякана виразом дикого, божевільного страждання, що з’явився на батьковому обличчі, – я винувата, поцілуй мене…

– Ах! Ви ллєте цілющий бальзам на моє серце! – крикнув батько Горіо. – Але де знайти дванадцять тисяч франків? А що, як я піду замість когось у рекрути?

– Батьку! – вигукнули обидві дочки, обіймаючи його. – Ні, ні!

– Хай Бог нагородить вас за самий цей намір, усім життям своїм ми не зможемо за це заплатити, правда ж, Назі? – сказала Дельфіна.

– До того ж, любий тату, це була б тільки крапля в морі, – зауважила графиня.

– То що ж, виходить, не можна нічого заробити й своєю кров’ю? – вигукнув старий у розпачі. – Я віддам своє життя тому, хто тебе врятує, Назі, я вб’ю будь-кого заради цього! Я зроблю, як Вотрен, піду на каторгу, я… – Горіо спинився, наче вражений громом. – Нема нічого! – кричав він, рвучи на собі волосся. – Якби я знав, де можна вкрасти, але ж це дуже важко – знайти таке місце. До того ж потрібні люди, час, щоб пограбувати банк. Отже, мені лишається вмерти, тільки вмерти. Так, я вже ні на що не придатний, я вже не батько, ні! Вона мене просить, вона в скруті… А я, жалюгідний, нічого не маю. Ах ти, старий негіднику, ти собі забезпечив довічну ренту, а дочки? Що ж, виходить, ти їх не любиш? Пропадай, пропадай тепер, як пес! Так, я гірший за собаку, собака не вчинив би так! Ой голова моя! Вона горить…

– Тату, перестаньте!.. – скрикнули обидві жінки, підбігши до батька, щоб не дати йому розбити голову об стіну. – Схаменіться!

Горіо схлипував. Ежен, переляканий, схопив вексель, виданий Вотренові; гербовий папір був придатний для більшої суми. Виправивши цифру, Ежен приготував формальний вексель на дванадцять тисяч франків на ім’я Горіо і ввійшов у сусідову кімнату.

– Пані, ось гроші, які вам потрібні, – сказав він, подаючи вексель графині. – Я спав, ваша розмова збудила мене, і я дізнався, скільки я винен панові Горіо. Ось вексель, який ви можете дисконтувати. Я сплачу вчасно.

Графиня остовпіла, тримаючи в руці вексель.

– Дельфіно, – мовила вона, збліднувши і затремтівши від гніву, люті та обурення, – я все могла тобі простити, Бог свідок, але це!.. Пан де Растіньяк був тут, ти це знала! І в тебе вистачило підлоти помститися на мені, примусивши мене розкрити перед ним мої таємниці, моє життя, життя моїх дітей, мою ганьбу, мою честь! Ні, тепер ти для мене не існуєш. Я ненавиджу тебе, я зроблю тобі найгірше зло, яке тільки зможу, я…

Лють не давала їй говорити далі, горло їй перехопило.

– Та це ж мій син, моя дитина, твій брат, твій рятівник! – кричав батько Горіо. – Поцілуй же його, Назі. Ось, бачиш, я його цілую, – казав він, несамовито стискаючи Ежена в обіймах. – О дитино моя! Я для тебе буду більше, ніж батько, я заміню тобі сім’ю, я хотів би бути богом, щоб кинути до твоїх ніг увесь світ. Та поцілуй же його, Назі! Це не людина, це ангел, справжній ангел.

– Облиште її, тату, вона зараз не при своєму розумі, – сказала Дельфіна.

– Я не при своєму розумі? А ти, ти? – спитала графиня де Ресто.

– Діти мої, я умру, якщо ви не перестанете! – скрикнув старий і впав на ліжко, немов уражений кулею. – Вони вбивають мене, – пробелькотав він.

Графиня глянула на Ежена, що стояв нерухомий, приголомшений цією дикою сценою.

– Пане… – мовила вона, запитуючи жестом, голосом, поглядом і не звертаючи уваги на батька, якому Дельфіна поспішно розстебнула жилет.

– Пані, я сплачу і мовчатиму, – відповів Ежен, не чекаючи на її запитання.

– Ти вбила батька, Назі! – сказала з докором Дельфіна, показуючи сестрі на непритомного старого, але та вже вибігла.

– Я прощаю їй, – сказав старий, розплющуючи очі. – Становище її жахливе, – й не така голова запаморочиться. Утіш Назі, будь до неї ласкава, обіцяй це твоєму нещасному вмираючому батькові, – просив він Дельфіну, стискаючи їй руку.

– Що з вами? – злякано спитала Дельфіна.

– Нічого, нічого, – відповів батько, – це минеться. Щось давить лоб. Це мігрень. Бідна Назі, що з нею буде?

В цю хвилину графиня вернулась, кинулась перед батьком навколішки і вигукнула:

– Простіть!

– Годі! Тепер ти завдаєш мені ще більшого болю, – промовив батько Горіо.

– Пане де Растіньяк, – сказала графиня із сльозами на очах, – горе мене зробило несправедливою. Ви будете мені братом? – і вона подала Еженові руку.

– Назі, – скрикнула Дельфіна, обіймаючи її, – люба моя Назі, забудьмо все!

– Ні, – сказала та, – я все пам’ятатиму.

– Ангели мої, – вигукнув батько Горіо, – ви знімаєте з моїх очей смертну заслону, ваші голоси повертають мені життя! Поцілуйтеся ж іще! Ну, Назі, тебе виручає цей вексель?

– Сподіваюся, що так. Тату, ви можете його підписати?

– Ох, який же я дурень, я й забув про це. Певно, тому, що зомлів, пробач, Назі. Пришли мені звістку, що небезпека минула. Ні, я сам прийду. Ах, я не піду, я не можу бачити твого чоловіка, я його вб’ю. Що ж до запродажу твого майна, то йому доведеться мати справу зі мною. Іди тепер, доню, і умов Максима взятися за розум.

Ежен стояв приголомшений.

– Наша нещасна Анастазі завжди була запальна, – сказала йому пані де Нусінген, – але серце в неї добре.

– Вона повернулася, щоб він підписав вексель, – шепнув Ежен на вухо Дельфіні.

– Ви думаєте?..

– Я хотів би не думати так. Будьте обережні з нею, – відповів він і звів очі догори, немовби довіряючи Богові думки, яких не наважувався висловити.

– Так, вона завжди була трохи комедіанткою, а бідний тато піддається на її кривляння.

– Як ви себе почуваєте, любий батечку Горіо? – спитав Растіньяк у старого.

– Мені хочеться спати, – відповів той.

Ежен допоміг йому лягти. Коли старий, тримаючи Дельфіну за руку, заснув, дочка вивільнила свою руку і вийшла.

– Увечері зустрінемось в Італійській опері, – нагадала вона Еженові, – і ти скажеш мені, як він себе почуватиме. А завтра, добродію, ви переїдете. Покажіть-но свою кімнату. Який жах! – сказала вона, входячи туди. – Та тут іще гірше, ніж у мого батька! Ежене, ти поводився чудово, я полюбила б тебе за це ще дужче, якби це було можливо. Але, любий мій хлопчику, якщо ви хочете забагатіти, то не кидайте на вітер по дванадцять тисяч. Граф де Трай – картяр. Моя сестра не хоче цього бачити. Він здобув би ці дванадцять тисяч там же, де виграє й програє золоті гори.

Почувши стогін, вони повернулися до Горіо; старий, здавалося, спав, та, підійшовши до нього, двоє коханців почули, як він шепоче: "Вони нещасні".